Подорож Досвітнього мандрівника - Льюис Клайв Стейплз (читать книги полные txt) 📗
— Крім того, у наших законах виписано дуже чітко, — казав далі Каспіян, — що коли данину не було отримано, борг повинен зі свого гаманця виплатити губернатор Самотніх Островів.
На це Ґумпас зреагував живим зацікавленням.
— О, про це не може бути й мови, — сказав він. — Це неможливо економічно, ммм… Ваша Величність, мабуть, жартує.
Про себе ж він міркував, чи існує спосіб позбутися непроханих відвідувачів. Якби він знав, що в розпорядженні Каспіяна лише один корабель та його команда, він ввічливо поговорив би з ним, наказавши оточити та вбити гостей протягом ночі. Та він бачив учора військовий корабель, що рухався вниз проливом, бачив, як той сигналив своїм супутникам. Тоді він ще не знав, що це корабель короля, оскільки не було гарного вітру, який розгорнув би прапор із золотим левом, тож чекав подальшого розвитку подій. Зараз губернатор уявляв, що на Каспіяна у Бернстеді чекає цілий флот. Ґумпасові й на думку не спадало, що хтось наважився б увійти в Нерровгейвен, аби захопити острови, з менш ніж п’ятьма десятками людей. Безперечно, сам він ніколи такого не втнув би.
— По-друге, — вів далі Каспіян, — я хочу знати, як ви допустили таке відразливе, непристойне зростання торгівлі рабами, що суперечить усім давнім звичаям та поведінці наших домініонів.
— Це неуникна необхідність, — відповів його ясновельможність. — Запевняю, що це вагома частина економічного розвитку островів. Від цього залежить наше сьогоднішнє бурхливе процвітання.
— Навіщо вам раби?
— На експорт, Ваша Величносте. Продаємо їх здебільшого в Келормен, хоч є й інші ринки. Ми — визначний торгівельний центр.
- Іншими словами, — сказав Каспіян, — вони вам не потрібні. Скажіть мені, яку вони виконують роль крім того, що наповнюють грошима кишені таких, як Паґ?
— Ніжні роки Вашої Величності, - сказав Ґампас, скорчивши міну, що здавалася йому батьківською посмішкою, — навряд чи роблять можливим здатність розуміти економічні проблеми. У мене статистика, графіки…
— Ніжні мої роки чи ні, - мовив Каспіян, — та я розумію торгівлю рабами зсередини не гірше вашої ясновельможності. І я не бачу, щоб вона приносила на острови м’ясо чи хліб, пиво чи вино, деревину чи капусту, книжки чи інструменти, чи музику, чи коней, чи обладунки, чи інші цінності. Приносить чи ні — торгівля мусить бути припинена.
— Але ж це поверне час назад, — мало не задихнувся губернатор. — Ви чули про розвиток, прогрес?
— Я бачив їх іще в зародку, — відповів Каспіян. — В Нарнії ми називаємо їх «Гірше не буває». Торгівлю слід припинити.
— Я не можу взяти на себе відповідальність за такі дії, - сказав Ґумпас.
— Ну що ж, — мовив Каспіян, — тоді ми звільняємо вас від обов’язків. Лорде Берн, підійдіть-но.
І не встиг Ґумпас усвідомити, що відбувається, Берн уже стояв на колінах, взявшись руками за долоні короля і приймаючи клятву про керування Самотніми Островами у відповідності до давніх звичаїв, прав, традицій та законів Нарнії.
Каспіян мовив:
— Гадаю, досить з нас уже губернаторів, — і зробив Берна графом, графом Самотніх Островів.
— А щодо вас, мілорде, — мовив він до Ґумпаса, — я пробачаю вам вашу заборговану данину. Однак до завтрашнього полудня вас та ваших людей в замку бути не повинно — тут тепер резиденція графа.
— Послухайте, все це чудово, — втрутився один із Ґумпасових секретарів, — але, сподіваюсь, що ви, панове, нарешті припините цю комедію і дозволите нам попрацювати. Проблема, що лежить перед нами…
— Проблема в тому, — сказав граф, — яким чином ви з рештою наволочі заберетеся звідси: зі штурханами чи без них. Вибирайте, що вам до смаку.
Коли все було полюбовно залагоджено, Каспіян замовив коней: у замку їх було кілька, хоча й занедбаних — і разом з Берном, Дриніяном та кількома іншими людьми вирушив до міста, на ринок рабів. Ринок містився у видовженій присадкуватій будівлі поблизу гавані. Те, що відбувалося всередині, нагадувало будь-який інший аукціон. Всередині зібрався чималий натовп, і Паґ на підвищенні хрипко горлав:
— А зараз, панове, лот двадцять третій. Чудовий теребинтський робітник-селянин, підійде для копалень чи галер. Молодший двадцяти п’яти років. Зуби непогані. Гарний, чорнявий парубок. Зніми з нього сорочку, Такеє, нехай добродії подивляться. Он які м’язи! А погляньте на груди! Десять кресцентів від добродія в кутку. Ви, мабуть, жартуєте, пане. П’ятнадцять! Вісімнадцять! За лот двадцять три пропонують вісімнадцять кресцентів. Хтось дає більше? Двадцять один. Дякую, пане. Двадцять один за лот…
І тут Паґ замовк і вирячився на одягнуті в кольчуги постаті, котрі, брязкаючи, наближалися до підвищення.
— На коліна перед королем Нарнії, усі, хто тут є! — промовив граф. Усі чули, що назовні тупочуть та іржуть коні, і багато до кого дійшли чутки про прибуття кораблів та події в замку. Більшість скорилася. Тих, хто відмовився, потягнули додолу їхні сусіди. Дехто привітав прибулих.
— За те, що ти вчора розпустив руки на нашу королівську особу, ти заплатиш життям, Паґу, — сказав Каспіян. — Але твою нетямущість пробачено. П’ятнадцять хвилин тому було заборонено торгівлю рабами на всіх підлеглих землях. Проголошую кожного раба на цьому ринку вільним.
Він підняв руку, щоб припинити радісні вигуки рабів, і продовжив:
— Де мої друзі?
— Дорогеньке дівчатко та милий панич? — улесливо посміхнувся Паґ. — Що ви, їх відразу у мене вирвали…
— Ми тут, ми тут, Каспіяне, — в один голос закричали Люсі та Едмунд.
— До ваших послуг, пане, — запищав з протилежного кутка Рипічип. Їх таки продали, однак чоловіки, котрі купили їх, хотіли купити собі ще рабів, тому не від’їхали. Натовп розступився, щоб випустити трійцю наперед, — і друзі бурхливо привіталися з Каспіяном. Тут же наблизилося двоє купців з Келормену. Келорменці мають темні обличчя та довгі бороди. Вони одягають вільні туніки та тюрбани помаранчевого кольору — це мудра, багата, ввічлива, жорстока народність з давньою історією. Вони майже стримано вклонилися Каспіянові і довго розсипалися перед ним у компліментах про фонтани процвітання, котрі зрошують сади розсудливості та чеснот — усе в такому стилі — та домагались насправді повернення своїх грошей.
— Це справедливо, добродії, - кивнув Каспіян. — Кожен, хто купив сьогодні раба, повинен отримати назад гроші. Паґу, повертай свої надбання — всі, до останнього мініма.
(Мінім — це сорокова частина кресцента).
— Ваша величність хоче пустити мене з торбами світом? — заскавулів Паґ.
— Ти ціле життя прожив ціною розбитих сердець, — сказав Каспіян, — тож, якщо ти підеш з торбами світом, знай: краще бути жебраком, ніж рабом. Але де ж іще один з моїх друзів?
— А, оцей? — мовив Паґ. — Забирайте його, будь-ласочка. Дуже радий нарешті збутися. Ніколи ще не бачив на ринку такого непотребу. В кінці я оцінив його у п’ять кресцентів — і все одно ніхто не хотів купувати. Запропонував його задурно, як додаток до інших лотів — ніхто не взяв. І не торкнулися б. І не подивились би на нього. Паксе, приведи Похмура.
І ось вивели Юстаса — він таки справді мав похмурий вигляд. Хоча ніхто не хоче бути проданим у якості раба, та ще образливіше бути рабом-додатком, якого всі відмовляються купувати. Він підійшов до Каспіяна і сказав:
— Розумію. Як завжди. Ти собі отримував задоволення, а ми сиділи в ув’язненні. Ти ж, мабуть, навіть про британського консула не довідався. Ну звісно, ні.
Того вечора вони гучно відсвяткували звільнення у замку Нерровгейвена. А тоді Рипічип, побажавши усім «на добраніч», сказав:
— Завтра — початок наших справжніх пригод!
Проте пригоди не могли початися ні завтра, ні найближчим часом. Бо цього разу друзі готувалися залишити позаду всі відомі їм землі та моря, тож слід було ретельно приготуватися. «Досвітнього мандрівника» спорожнили і витягли на суходіл за допомогою восьми коней та волів, і кожен його сантиметр було удосконалено найздібнішими кораблебудівниками. А тоді корабель знову спустили на воду, наповнили такою кількістю провізії та води, скільки могло вміститись — тобто на двадцять вісім днів. Однак це означало, як розчаровано зауважив Едмунд, що на схід вони зможуть пливти лише протягом двох тижнів, перш ніж доведеться припиняти пошуки.
