Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій (полная версия книги TXT) 📗
— А як же це? — спитав невеличкий чоловічок, якого звали Мишею. Очі в нього весь час бігали й ні на кому не зупинялися. — А хіба ж у тому селі, в Лелиному, люди гірші були за нас? Он які гарні дітки в них. А й вони вовкулаків не подужали. Як же це? А ми… А як же це?
Борода мовчав, Леля й діти також мовчали.
— Та це ж скільки людей може загинути, людоньки, — вигукнула Мишина дружина Помидора. — Нащо ж це нам? Та хіба ж не шкода цих дітей? Шкода! Дуже шкода!! А наших? А нас із вами? Ходім, Мишо! — і вони почали підводитися.
— Ану сядьте! — гримнув на них Борода. — Ще встигнете в нірку шаснути. Півгодини лише почалися.
— Жалко мені тебе, Помидоро, — тихо сказала Дзвінка. — Справді жалко.
Це прозвучало так переконливо, що дехто захихотів. І щойно почувши цей сміх, Леля зрозуміла, що тепер вони переможуть. Хіба ж можуть вовкулаки подолати людей, які навіть у такій ситуації можуть сміятися! Далі вона вже майже не слухала. Брали слово то один, то другий односелець. Звучали слова і за перше рішення, і за друге, а вона все дивилася на Бороду й думала, як же їй спочатку не подобався цей велетенський і такий страшний волохатий чоловік! А який же брутальний! Ніколи від нього не почуєш слова доброго. І от, виявляється, він найдобріший і наймудріший у селі. Втім, вона могла й помилятися, бо зараз їй і самій не дуже була зрозуміла поведінка коваля. Він сидів і мовчав, ніби його й не стосувалося те, про що говорили люди.
Раптом вона почала прислухатися до слів дідка, з яким Леля майже не була знайома — так, віталась на вулиці, але імені й не знала. Дівчинка зрозуміла, що старий звертається до неї.
— І що виходить? — дуже спокійно и розважливо говорив він. — Тепер ці дітлахи нав’язують нам кровопролиття. Добре. Ваше діло молоду, хочете постріляти — це ми розуміємо. Самі були молодими. Так ні ж! Вони ще й ставлять нас у таке… у таку… Просто знущаються! Ми повинні їм сказати, щоб вони йшли з села. Щоб ми на себе все взяли. Та якщо ви такі чесні й відважні, то й підіть собі мовчки! Нащо ви все це влаштували? Ідіть, якщо ви справді знаєте, що нам через вас загрожує така небезпека. Ідіть! І припиніть ці бузувірські ігри. Ще не вистачало, щоб блохи собакою керували. А я зараз нікуди йти не хочу. Я от сяду й сидітиму! І не тому, що я боюся вас захищати від вовкулаків. Я вже стільки прожив, що нічого не боюсь. А тому, що я не хочу з вами в лялечки гратися. Нам вирішувати нічого. Ми вас прихистили, нагодували й обігріли, бо ви сироти. Якщо у вас є ще хоч крапля совісті, то віддячте нам. Розверніться й ідіть звідси. І не змушуйте нас, сивих людей, гратися в ваші забавки.
Дід гордо сів на землю, і Лелі стало ясно, що він переконав усіх. Його хитрі слова досягли своєї мети. Адже це він лише удавав, що розмовляє з нею. Він із ними, з односельцями своїми, розмовляв. І вони повірили. І справді здивувалися: чого ж це ми за них, чужинців, вирішуємо. Якщо є в них хоч щось за душею, то хай самі й їдять заварену ними кашу.
Їй було що відповісти дідкові. Але вона промовчала. Зрештою, він, мабуть, мав свою рацію. І якщо на все це подивитись його очима…
— Ти, Опеньку, закінчив? — гримнув Борода.
Той не відповів.
— Я тебе питаю! — Борода зробив такий рух, ніби хоче встати на ноги.
Дідок поспішив відповісти:
— Закінчив! Закінчив!
— Зразу б так, — Борода знову сів на землю. — Все правильно. Все правильно ти сказав. Давай зариємося в підвали і якось пересидимо нашестя цих тварюк. Бачив того, який приходив до нас недавно? От хай їх таких прийде багато. Хай тут усе розваляють, поїдять наших свиней і курей… І тих, кому сховатися ніде. Теж нехай поїдять. А потім вони підуть далі ловити цих малюків, а ми з нір повилазимо й житимемо далі. Що ж тут вирішувати! Правильно?.. Правильно, я тебе питаю?
Дідок невпевнено кивнув.
— Ну от, бачиш, я тебе зрозумів. Житимемо далі… Ти зможеш так жити, Опеньку?.. Я питаю, ти після цього зможеш жити, Опеньку? А ти, Мишо? Вам у ваших підвалах не снитимуться ці голодні змерзлі діти, яких ви перед зимою вигнали в ліс?.. Я тебе питаю, Опеньку! Снитимуться вони тобі чи ні? Мовчиш? Задницю собі почухай, якою все це придумав. Може, вона тобі щось розумніше підкаже. Не підказує? Ні? Тоді я тобі підкажу. Вони тобі снитимуться. Але не тому, що совість у тобі заговорить. Мертві не говорять. А тому, що тобі страшно стане. Бо ти про це трохи довше подумаєш і зрозумієш, що наступного разу вовкулаки прийдуть так, що ти про них нічого не знатимеш. Не буде Лисого, щоб попередити тебе, бовдура, розумієш? І будеш ти вдень тремтіти, чекаючи ночі, а вночі дивитимешся цим дітям в очі. От тільки повернути вже нічого не зможеш. Бо що минуло, того не повернеш… Вони діти! Вони розумні. Мудрі. Сміливі. Але вони діти. І коли ти своєю… головою надумаєш погукати їх назад до села, їх уже на світі не буде. Бо зиму вони в лісі не переживуть. От і все. А тепер іди звідси, бо ще одне слово скажеш, і до вовкулаків не доживеш. Я сам твою гнилу душу витрушу. — Борода помовчав, вгамовуючи гнів. — І всі йдіть, хто зі страху ладен дітей повбивати. Скільки у нас дітей у селі? — Борода перейшов на крик, лютий крик. — Я питаю, скільки у нас дітей? Що з нами буде, якщо ми ще й без цих дітей залишимося? Що з нами буде, я вас питаю!
І більше ніхто не сказав жодного слова. Але ніхто й не пішов від хати покійного Інженера. Навіть Миша з Помидорою, навіть Опенько.
Останній подвиг Василема
Сирі опеньки їсти не можна. Це кожен знає. Дехто взагалі вважає, що гриби — шкідливі й отруйні. Василь ніколи ні з ким не сперечався. Хай собі думають, як думають. Сам він опеньки їв. Не часто, звичайно, бо де ж їх часто візьмеш! Вони бувають тільки восени. Осінь іще не настала, тому Василь дуже здивувався, побачивши величезну сім’ю гарненьких рожевеньких опеньків. От тільки в чому їх зварити? А варити треба довгенько — не менше години. Одного разу він проварив їх недостатньо, коротко, потім мав клопіт — два дні штани в руках носив.
Василь витяг ножа й гарненько позрізав усі гриби. Він склав їх у торбину й вирішив зварити трохи згодом. Але раптом зупинився, вражений простою думкою: коли згодом? Де? В чому? Він нічого не мав, крім зброї. Нічого! У нього немає казанка й ніколи не буде! Він сам собі казанка не виготовить. А коваль загинув разом із усім селом.
І знову серце налилося люттю на лисого шмаркача. Хоч би чого це йому буде коштувати, він уб’є негідника. Ні, цей малий покидьок ніколи не стане дорослим!
Василь ішов легко, сонливість зникла. Він розумів, що до села підходити треба поночі, отже, коли буде вже неподалік, треба знайти добре дерево й поспати на ньому. Сонце вже перетнуло південь, коли Василь заліз на дерево й поринув у тривожний, болісний сон. Спати на дереві взагалі незручно, а тут іще й думки, ненависть. У лісі вже починало темніти, коли він зліз із дуба, поспавши, але не відпочивши.
Тепер він ішов обережніше, скрадаючись, мов звір. Він уже був мисливцем. Йому ще йти дві-три години. Треба поїсти. Василь розв’язав торбу, дістав яблуко й відкусив. Те, що він побачив у яблуці після цього, змусило його здригнутися й довго плюватися. В яблуці просто не було жодного вільного місця. Все займали черви. Були вони крихітні й синенькі. При тому на шкірі плода не було жодного сліду червивості. Василеві стало так гидко, як ніколи до того.
Він не міг себе змусити запустити руку в торбу. Просто перевернув її й витрусив на траву весь її вміст. Яблука, огірки, груші, опеньки. І зразу побачив, що ніжки опеньків сині й ворушаться.*
То це виходить, він їх сам собі в торбу навантажив, цих черв’яків! Але як же так? Адже опеньки не бувають червивими! Втім, у серпні опеньків також не буває. Тобто це просто ніякі не опеньки. Це якесь бісівське зілля. Ось вона — неміряна черва. Вона тепер скрізь.
Тут йому здалося, що в роті щось заворушилося. Василь знову почав плюватися, потім набрав повен рот води з баклажки, прополоскав рот і виплюнув. І ще раз. І ще. Отямився лише тоді, коли з’ясувалося, що води більше немає. Він розлючено потоптав рештки плодів та грибів і пішов далі.
