Тореадори з Васюкiвки - Нестайко Всеволод Зиновьевич (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации txt) 📗
— Та перестань… Раз уже так — заведем i все… Нiхто вже не прийде… Не змогли просто вийти з дому i все. Точно…
Голос був знайомо-хлоп'ячий, але не Будчин.
— Ви помиляєтесь! Ми прийшли! — несподiвано голосно i рiзко сказав раптом Ява. Я аж здригнувся.
— Га?! — нiби перелякано гакнули за надгробком. I на тлi неба над кам'яною брилою з'явилося три голови.
— А… це вже ви, — почувся голос Будки, в якому звучало (як менi здалося) чи то розчарування, чи то невдоволення — наче вiн чекав когось iншого.
Вони вийшли з за пам'ятника. Будка, невеликий хлопчик, якого ми помiтили ще у кодлi (вiн був найменший), i високий худорлявий хлопчина… у чорнiй масцi — мабуть, «чувак». Я мимохiть здригнувся — що не кажiть, а чорна маска уночi, та ще й у такому мiсцi, справляє нехороше враження. Як бачите, менi доводилось здригатися майже щохвилини. «Якщо далi так пiде, то я скоро буду безперестанку тiпатися, як у лихоманцi. Треба взяти себе в руки», — подумав я. Але брати себе в руки було дуже важко — якось не давався я собi в руки.
— Лiхтарики у вас є? — спитав Будка.
— Нема, — озвався я.
— Це погано, — сказав Будка.
Звичайно, погано, ми и самi знали. Але в нас справдi не було лiхтарикiв. Як на зло той «динамiчеський», що я колись подарував Явi, зiпсувався, а «батареєчного» ми якось по дуростi не придбали (аби ж то знаття, що в нас будуть такi нiчнi пригоди!) i в дядька дома не було. Про всяк випадок взяли ми коробку сiрникiв. Але хiба порiвняєш сiрники з лiхтариком!
— Ну, гаразд, у нас є, якось обiйдемося, — менi здалося, що Будка був навiть радий, що у нас нема лiхтарикiв.
— Ходiмо! — не даючи нам опам'ятатися, сказав Будка. Ми вийшли з лаврського двору, обiйшли фортечний мур. Попiд самим муром збiгали вниз дерев'янi вузенькi сходи з поруччям. Над сходами нависли вiти дерев, темно було, хоч в око стрель, i здавалося, що ми спускаємось у самiсiньке пекло.
Признаюсь одверто, менi було дуже страшно i дуже хотiлося якось сказати цим крокодилам, що у мене е пiстолет, i якщо вони щось, то я… Але як це сказати, я не знав.
Будка i «чувак» освiтлювали дорогу кишеньковими лiхтариками, але вiд цих двох тремтливих плямок свiтла, що стрибали по схiдцях, було, по-моєму, ще страшнiше. Зiйшовши вниз, ми знову почали чогось пiднiматися вгору (i знов-таки вздовж лаврського муру). Пiднявшись трохи, звернули праворуч i пiшли По асфальтовiй дорiжцi, що в'юнилася мiж густих дерев. Iшли мовчки. Нарештi я наважився i пошепки спитав у Будки, який iшов поряд зi мною:
— А чого цей… у масцi?
— Для конспiрацiї, — таємниче прошепотiв Будка — Я ж вам казав — його мiлiцiя шукає…
«Тю, — подумав я, — по-моєму, у нашi днi чорна маска не тiльки не маскує, а навпаки. Якщо ти без маски, то ще можна якось прослизнути, щоб тебе мiлiцiонер не помiтив, а якщо ти у чорнiй масцi, то мiлiцiонер тебе, нiтрохи не вагаючись, одразу — цоп! — i в район».
I раптом менi стрельнуло, що саме зараз можна сказати.
— Нiчого, — кажу, — мiлiцiя нам до лампи! У нас койшо є! От присвiти.
Будка спрямував свiтло лiхтарика на мою кишеню, i я наполовину висунув з кишенi стартовий.
— Що?!
— Та, — спокiйно кажу я, — мiй же дядько… — я вже мало не прохопився: «в мiлiцiї робить…», але вчасно змикитив, що тiльки що ж було «мiлiцiя до лампи», — мiй же дядько прикордонник. То ми в нього позичили на хвилинку Макарова… Якраз на случай мiлiцiї…
— А… а це… це добре… це харашо… — пропапляв Будка (вiн цього явно не чекав). Ява пильно глянув на мене — вiн стояв зовсiм близько, i при свiтлi лiхтарика я добре бачив його погляд. I розумiв. Той погляд означав: «А як же наша умова нащот брехнi i нащот шалабанiв?» Я заспокiйливо кивнув йому. Це мало означати: «Не бiйся, все гаразд; якщо вороговi кажуть неправду, це нiяка не брехня, а тактика…»
«Чувак» i той малий iшли попереду, нашої розмови не чули i нiчого не зрозумiли. I коли ми рушили далi, Будка нiби ненароком одiрвався од нас i наблизився до «чувака».
— Що там таке? — тихо спитав «чувак».
— У них «пушка», — зовсiм тихо сказав Будка, думаючи, що ми не почуємо. Але в мене такi вуха…
— Справжня? — стурбовано прошепотiв «чувак».
— Макарова…
— Та… Вона, мабуть, без патронiв.
Далi перешiптуватися вони не змогли, бо ми їх наздогнали. Ми удали, нiби нiчого не чули. Те, що вони збентежились, — точно! I це добре. Хай знають, що жартувать з нами годi. Якщо вони здумають що-небудь, ми…
Ми звернули з асфальтованої дорiжки i пiшли по схилу вниз, продираючись через шалину. Аж от спинились. При тьмяному свiтлi кишенькових лiхтарикiв ми побачили обмурований старою замшiлою цеглою вхiд у якийсь пiдземний коридор. Вибiгаючи звiдти, дзюркотiв у нас пiд ногами струмок.
— От вона… печера Лiхтвейтеса, — урочисто сказав Будка.
— Лейхтвейса, — не без уїдливостi поправив Ява (пригодницьку лiтературу ми знали не гiрше вiд них!).
З «печери Лiхтвейтеса» тхнуло вiльгiстю i холодом. I менi здалося, що звiдти тхне могилою… Бр-р-р-р!..
— То, може, ми туг почекаємо, а вiн винесе, — кивнувши на «чувака», сказав я.
— Якщо ви боїтесь… будь ласка… — глузливо сказав Будка.
От гад! Ну гаразд!
— Ходiмо! — скреготнувши зубами, сказав я, Будь-що я мусив дiстати годинника!..
— Ходiмо! — сказав Будка.
Перший у печеру, пригнувшись, зайшов «чувак», другий Будка, тодi я, за мною Ява, останнiм мусив iти малий… (як потiм з'ясувалося, вiн у печеру навiть не заходив, а одразу чкурнув додому). Пiдземний коридор був невисокий i вузький, iти можна було тiльки один за одним, пригнувшись. Ми чвякали босими ногами у моквi, ноги судомило вiд холоду. Я раптом гостро вiдчув, що я пiд землею, — круг мене вогкiсть, темрява i жах. I земля немов тисне на мене, душить мене зверху, з усiх бокiв. Ну точнiсiнько, як у могилi.
«Чувак» i Будка, що йшли один за одним поперед мене, свiтили собi дорогу лiхтариками i зливалися в один химерний двоголовий, чотирирукий i чотириногий силует. Ми повернули один раз, другий, — праворуч, лiворуч… Менi вже здавалося, що от зараз-зараз (як це завжди буває в пригодницьких романах) ми вийдемо в освiтлену високу печеру, де у великiй скринi з награбованими коштовностями лежить «наш» годинник. I раптом…
Раптом менi наче накинули на голову ковдру. Подвiйний силует «чувака» та Будки зник. Суцiльна непроникна темрява огорнула мене. Я мимохiть спинився. Й одразу вiдчув, як Ява наштовхнувся ззаду на мене.
