Відважні - Воинов Александр Исаевич (бесплатные версии книг .TXT) 📗

— Вірне рішення, — підтримав Федюнін.

— Ну от, — вів далі Соколов, підбадьорений загальною дружелюбною увагою, — тут і почалося… Минає година, дві, Єременко не повертається. Допомоги немає. І раптом знову бомбування. Ми залягли в канаву… — Соколов помовчав. — А далі я нічого не пам'ятаю… Контузило мене… Прийшов до пам'яті в полоні… в якомусь бараці. Лежав цілий день на оберемку гнилої соломи. Пити навіть не давали…

— Сволота! — почулося з другого кінця палати.

— Але найгірше стало потім, — похмуро сказав Соколов, — коли вони з документів з'ясували, що я начфін. Тут вже таке почалося… — Він провів долонею здорової руки по лобі і на секунду заплющив очі.

— Ну, а знаєте ви що-небудь про долю тих, хто був з вами? — запитав Стременний.

Соколов підвів припухлі повіки і подивився на Стременного.

— Тільки про одного, — повільно відповів він і знову прикрив очі.

— Про кого ж?

— Про одного з автоматників, Єременка. Перекладач мені казав, що він був у концтаборі, але, здається, загинув.

— А де ж були ви?

— Я? — Соколов криво посміхнувся. — Я майже весь час сидів у гестапо, в підвалі. Мене то допитували тричі на день, то забували на цілі тижні…

Стременний присунувся ближче:

— А на будівництві укріпрайону ви не були?

— Та ось тиждень тому й туди послали, — сказав Соколов, — як же!.. Там такі укріплення! Такі укріплення!.. — Він зціпив зуби, і від цього на вилицях у нього заходили жовна. — Можна всю дивізію покласти і не взяти!..

— Це ви вже занадто, товаришу Соколов. Налякали вас!.. Не такі вони страшні, — відповів Стременний. — Проте це добре, що ви там побували… Як бачите, лихо не без добра. Пізніше я зайду до вас з картою, і ми докладно поговоримо. А поки що пригадайте, як в укріпрайоні організовано систему вогню.

— Звичайно, про весь укріпрайон я не можу сказати, — мовив Соколов подумавши, — адже я лише кілька укріплень бачив.

— Де?

— Та от доти в районі одного села. Там їх, здається, п'ять. Про них я можу розповісти докладно.

— Що ж, про що знаєте, про те й розкажете.

Запала коротка мовчанка.

— А знаєте, товаришу Соколов, — обізвався по паузі Стременний, — Єременка ми знайшли!.. Я сам привіз його у госпіталь. У нього були обморожені обидві ноги…

Він не встиг скінчити. Обличчя Соколова змінилося. Щелепи його стиснулися. Очі розширились.

— Ви знайшли Єременка? Це дуже добре!.. Тепер буде кого розстріляти!.. Я хотів про це сказати далі. Це ж він привів ті німецькі бронемашини, на одній з яких забрали скриню з грішми. Він!.. Негідник!.. Через нього мене в полон взяли… Через нього загинули шофер і Березін!..

— Звідки ви знаєте? — запитав Стременний.

— Дізнався під час допиту в гестапо… У нас була з ним навіть очна ставка… Де він?.. Скажіть мені, де він, — я знищу цього боягуза і падлюку! Задушу власними руками!

Соколов схопився з ліжка, обличчя його палало. В нестямі він ударив хворою рукою по залізному бильці ліжка і важко застогнав.

— Та заспокойся, заспокойся, товаришу Соколов! — закричали з інших ліжок.

Стременний взяв його за плечі і посадив на ковдру.

— Лягайте, лягайте зараз же!.. Єременка немає. Він помер. Не зніс операції.

Соколов знесилено відкинувся на подушку. Обличчя його і груди вкрилися потом. Кілька хвилин він лежав з заплющеними очима.

Стременний з тривогою дивився на це важке, трохи обрезкле обличчя. І раптом він схилився ще нижче: щось по-новому знайоме майнуло в складці губ, в повороті голови…

В ту ж мить, наче відчувши його погляд, Соколов розплющив очі і пильно подивився на Стременного.

— Так помер, кажете? — мовив він тихо. — Що ж, туди мерзотнику й дорога.

— Собака! — з ненавистю озвався вусатий солдат. — Повісити такого мало… Шкода, що сам помер.

Стременний скоса зиркнув на вусатого солдата і різко підвівся.

— Куди ви, товаришу Стременний? — з тривогою в голосі запитав Соколов. І додав прохально: — Побудьте ще хоч трохи!

— Я хутко повернуся, — вже на ходу, оглянувшись через плече, відповів Стременний. — Гостинця для вас захопив, та забув — унизу в кожушку залишив. Зараз принесу. А ви поки що відпочиньте трохи. Не можна вам так багато говорити.

Стременний швидко вийшов з палати, спустився вниз, дістав з кишені кожушка плитку шоколаду і, ступаючи через двоє східців, побіг нагору. Дорогою він заглянув у кабінет Мединського, дав йому якісь розпорядження і знову повернувся в палату.

Соколов чекав його, підвівшись на лікті і занепокоєно дивлячись на двері.

— Що ж було далі? — запитав Стременний, подаючи йому шоколад і, як раніше, сідаючи в ногах. — Розказуйте!

— Далі? — Соколов махнув рукою. — Що ж далі… Вони весь час вимагали, щоб я відчинив їм скриню. Їм здавалося, що в ній заховані якісь важливі документи… Я знав, що, крім грошей, там нічого немає. Але відчиняти скриню мені не хотілося. Хочете вірте, хочете ні, просто честь не дозволяла. Так минуло понад три місяці. А потім…

Усі в палаті притихли, чекаючи, що скаже Соколов. Лейтенант Федюнін, витягнувши шию, не кліпаючи дивився на нього. Гераскін схопив себе за підборіддя, не помічаючи, що вимастив руку маззю. Стременний сидів нерухомо, поклавши на коліна руки, і уважно слухав.

— А потім, — збентежено, трохи затинаючись, сказав Соколов, — якось вночі мене вивели у двір, поставили біля стіни сарая, навели на мене автомат і сказали: або ти зараз помреш, або відчиниш скриню. — Соколов повернувся до Стременного: — Ну, я й подумав, товаришу підполковник, — біс з ними, з грішми!.. Все одно вони їм користі не принесуть… а мене вб'ють ні за що.

— І ви їм відчинили? — запитав Стременний.

— Так, відчинив. А ви звідки знаєте? — Соколов здивовано глянув на нього.

— По-перше, тому, що ви живі, — відповів Стременний під загальний сміх. — А по-друге, я цю скриню сьогодні бачив на власні очі. Я й подумав: якщо вона ціла, то, може, й ви живі…

— Судіть мене як хочете, товаришу підполковник… — покірно схиливши голову, сказав Соколов, — я, звичайно, винен… Але подумайте самі, я загинув би, а скриню все одно зламали б…

Поранені мовчки перезирнулися. Кожен по-своєму розцінював вчинок Соколова.

— І справді, — сказав хтось півголосом, — якби там секретні документи були… А то гроші. Не гинути ж через них людині.

Соколов з вдячністю глянув у той куток, звідки прозвучали ці слова.

— А потім вони мене відправили в тюрму, — сказав він, знову повертаючись до Стременного. — Тут, на околиці міста. Пробув я там до останніх днів. Сьогодні вночі нас несподівано підняли, построїли і посадили в ешелон. Я зрозумів, що, очевидно, наші почали наступ. Вирішив тікати… Коли поїзд переїжджав через міст, стрибнув униз… Помітили… Стали стріляти… Поранили… Але мені пощастило заховатися в прибережних кущах. А потім я повернувся. От і все.

— Все, кажете? — задумливо перепитав Стременний.

— Все.

В палаті на хвилину стало зовсім тихо. Двері злегка прочинилися, і в щілину просунулася лиса голова Мединського:

— Товаришу підполковник, вас просять!

— Зараз іду! — сказав Стременний і вийшов з палати.

Він пробув за дверима не більше хвилини і повернувся назад, здавалося, чимось заклопотаний.

Соколов це помітив одразу.

— Що сталося? — запитав він.

— Неприємна історія, — відповів Стременний, походжаючи між ліжками. — Ну, та це потім. То на чому ми зупинилися?

— Ні на чому. Я все розповів. Більше додати нічого. — Соколов подивився на Стременного спокійним, довірливим поглядом. Тільки ліва рука його то судорожно стискувалася, то розтулялася, мнучи складки ковдри і видаючи приховану тривогу.

Раптом погасло світло. В палаті стало зовсім темно.

— Двигун зіпсувався, — почувся голос вусатого солдата.

— Моторист, мабуть, заснув, — насмішкувато процідив Гераскін.

— Пального не вистачило!

Поранені засміялися.

Стременний вийшов у коридор, так само темний, як палата, і крикнув: