Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій (полная версия книги TXT) 📗
— Будеш пручатися й репетувати — гірше буде.
Від тих слів у Василька пішов мороз по шкірі. Не так навіть від слів, як від тієї гадючої лагідності.
— Гіге уде! Ага! — додав для вагомості Пластун і так струснув хлопця, що в того загуло в голові.
Усе ще солодко посміхаючись, Люба обійшла його ззаду, схопила за руки — де й сила береться в такому тендітному дівочому тілі? — й спритно зв’язала їх.
— То ти не будеш репетувати? — ще раз спитала вона, зазирнувши Василькові в очі.
Він спробував похитати головою, хоч у таких міцних лабетах особливо не покрутишся. Втім, Люба зрозуміла його.
— Відпусти, — сказала вона Пластунові.
Той відняв руку від Василькового рота. Хлопчик мимоволі розкрив його, щоб набрати повітря в легені, й тієї ж миті у роті в нього опинилася чимала ганчірка. Він спробував виштовхнути її язиком, але Люба ще дужче запхнула її.
Брудна ганчірка в роті — це дуже неприємно. Однак не настільки, як уся історія, в яку він вляпався з власної дурості. Що б же було почекати й обдивитися! Івась ні за що такої дурниці не зробив би.
Разом із тим, Василько не боявся. Він знав, що зараз повинні прийти друзі, які його, безперечно, звільнять. От тільки дивитимуться потім скоса.
— Що ж тебе привело до нас, дорогий гостю? — солодким голосом поцікавилася Люба.
З ганчіркою в роті він усе одно не міг би відповісти, тож ясно, що запитання вона поставила не для того, щоб почути відповідь. Все ж хвильку почекала, й додала:
— Де ж це тебе так виховували, що без стуку в двері вирішив вломитися до чужої хати? До самотньої дівчини, яку й захистити нікому.
Хто б уже казав! Пластун — той взагалі ніколи в двері не стукає. Та й сама вона лазила до їхньої хати, коли нікого вдома не було. Це як?
І знову почувся горох у залізних ночвах. Он воно що! Це їй попередження, коли хтось намагається відчинити двері. От тільки що це таке? Василько сидів на підлозі під стіною, тож не міг бачити, звідки той звук. Він спробував закричати, заколотив ногами по підлозі, й тут же дістав тяжкого ляпаса від Люби.
А далі повторилося те, що сталося з ним самим. Люба різко відчинила двері, Івась ввалився в хату, а Пластун міцно схопив його, затиснувши рота долонею. Івась махав руками й ногами, та нічим зарадити не міг. Люба зв’язала його, а потім повторила ту ж саму процедуру з ганчіркою. Ганчірок у неї, схоже, вистачало. Івася посадили на підлогу навпроти Василька — під протилежною стіною.
— Ги-ги-ги! Ага! — щасливо сказав Пластун.
— Зачекай гигикати! — зупинила Люба його радість і звернулася до хлопців, по черзі переводячи погляд з одного на другого: — Ну, хто ще має прийти? Борода чи Вухань?
Хлопці перезирнулися й нічого не відповіли.
— Значить, Борода, — зробила Люба висновок з їхнього мовчання. — Ну, Борода, то й Борода. Ще краще.
Пластун зняв із гачка на стіні великого праника.
— Тільки обережно, не вбий, — застерегла його Люба.
— Етітє, — заспокоїв її Пластун.
— Знаємо, який ти вчений! — із сумнівом у голосі промовила дівчина. — Приготуйся.
Пластун із праником став за дверима. Надворі почулися важкі кроки. Так потужно ступати міг тільки Борода. Треба його попередити. Василько глянув на Івася й зрозумів, що той подумав про те саме.
І не тільки він. Люба метнулася до стіни й зняла з гачка великого ножа. Потім нахилилася й приставила його до Василькового горла.
— Хоч один із вас пискне чи грюкне, і я переріжу горлянку.
Василько знав, що Івась тепер сидітиме тихо. Якщо хтось у цій ситуації й повинен попередити Бороду, то тільки він сам. Але він відчував на шиї гостре холодне залізо й знав, що Люба не вагатиметься. Вона справді переріже йому горло. І тоді ніяких сподівань на мертву воду й усе таке інше…
А Борода ж… Він же сильний. Він дорослий. Він не втрапить у таку дурну пастку, як вони двоє…
Втрапив. Тільки на відміну від хлопців, ще й отримав праником по голові. Поки він приходив до тями, йому також зв’язали руки за спиною й запхали ганчірку до рота.
Більше чекати допомоги не було звідки. Хіба що Наталочка. Тільки всі вони мовчки сподівалися, що дівчинка все бачила й сама не повторить їхніх помилок. А якщо це так, то їм на допомогу вона не прийде.
— Кого ж нам іще чекати? — весело спитала Люба. — Лисий зі своєю подружкою вже тут не з’являться — це зрозуміло. Інші дорослі про те, куди ви пішли, не знають. Правда?
Їй ніхто не відповів. На неї ніхто й не дивився. Крім Пластуна, зрозуміло. Той не зводив із Люби закоханих, хоча й трохи насторожених очей. Просто не знав, чого від неї можна очікувати. Від цього настороженого й водночас закоханого погляду ставало особливо моторошно.
Василько теж не знав, чого від Люби чекати. Наприклад, іще недавно він зовсім не уявляв собі, що може статися таке: всі троє зв’язані, валяються на підлозі, а Люба радісна ходить по хаті й нічого не боїться.
— Так, справді боятися нічого, — знову заговорила Люба. — І нікого. Вухань робить пастки для вовкулаків — щоб були злішими, коли дістануться до людей.
Петрусь, мабуть, срібні наконечники для стріл майструє, намагаючись так поділити рештки срібла, щоб воно вже ні для кого не було страшним. Решта перелякані так, що далі нікуди… Лисий з малими відьмачками й зовсім пропав… Чує моє серце, більше ми цієї капловухої голівоньки не побачимо.
Люба удавано сумно зітхнула. Потім знову посміхнулася й обвела зв’язаних веселим поглядом.
— І це справедливо, — сказала вона. — Він заслужив найтяжчу кару. І його Леля — також. Великий гріх на їхніх душах. Великий.
Тут крізь награну веселість у голосі й очах її стали помітні блискавки ненависті. Це було несподівано для Василька. Він не розумів, за що можна так ненавидіти Лелю й Лесика. І спитати, звісно, не міг. Та якби й міг, то, мабуть, не спитав би. Бо відчував, що Люба просто не відповіла б. Навпаки, можливо, вона скаже й сама, якщо її не питати. Дівчина зараз так світилася закоханістю в себе саму, що сказати могла багато.
І вона справді говорила, майже не вгаваючи.
— Але не будемо про мертвих. Про них треба тільки добре або нічого. Так моя бідна бабуся казала. А вона ніколи не казала того, чого не знає. Немає більше бабусі…
І знову Василько здивувався, почувши в її голосі справжній сум. Навіть очі Любині, схоже, наповнилися слізьми. І Пластун закивав головою, ніби згадуючи, яка мудра й добра була Любина бабуся. Втім, він і справді міг її пам’ятати.
— Тиина! — сказав він.
— Я знаю, — відповіла Люба. — Не я її вбила.
До чого тут бабуся, думав Василько. Можна подумати, що це ми її вбили. Та й не цікавила його Любина бабуся. Не про неї вони хотіли почути, коли змовлялися йти сюди. Він перестав слухати Любину награну балаканину, підвів голову й почав роздивлятися Любину хату, в якій раніше ніколи не був. Мазана біла піч із лежанкою; хоч і літо, а затула не стоїть на місці. Дубовий стіл — старезний, але ще досить міцний. Над головою зі сволока звисають кетяги сушених ягід, снопики трав, нитки з нанизаними грибами. Таких ягід, трав і грибів люди не їдять, це все зілля для настоянок, запарок та всього такого іншого. У глибині — масивне дубове ліжко. Підлога вкрита струганими дошками.
У Василька запаморочилося в голові. Він уже сидів на такій самій підлозі в такій самісінькій хаті — в ній усе було так само, ніби збудовано тими самими руками. Тільки тоді не він, Василько, був зв’язаний, а баба Яга, що немилосердно хропла на ліжку, приколисана димом від сухої сон-трави.
Невже?! Невже Любина бабуся і їхня знайома баба Яга — це одна й та сама істота?
Ні! Цього не може бути. Адже він сам чув, як тепло відгукувалися його нові односельці про Любину бабусю — яка лагідна й мудра вона була, як усіх лікувала, ще й дивувалися — звідки в такої доброї бабусі могла взятися така лиха онука.
Василько знову почав прислухатися до Любиних слів.
— А чому? Чому, я вас питаю? — тепер у її голосі чувся не награний, непідробний гнів. — Хто її змусив?
