Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик - Льюис Клайв Стейплз (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗
— Я б ніколи так добре не сказала, — зніяковіло пробурмотіла кобила.
— Чш-ш, пані, чш-ш, — цитьнув Бругу, який захопився розповіддю. — Вона говорить величавою калорменською мовою. Жоден придворний оповідач Тісрока не зумів би це зробити ліпше за неї. Прошу, тархіно, розповідай, розповідай.
— Почувши людську мову з уст моєї кобили, — повела Аравіса далі, — я подумала, що страх відняв мені розум. І стало мені дуже соромно, бо всі з мого роду боялися смерти не більше, ніж укусу комара. Я знову підняла кинджал. Але Гвіна підійшла зовсім близько, поклала голову мені на груди, заступивши клинок, і м’яко докорила, що чиню необдумано. Вона розмовляла зі мною, наче мати зі своєю донькою. Від подиву я просто остовпіла, отож забула про Агошту і про те, що збиралася вчинити, і спитала: «О моя Гвіно, як ти навчилась розмовляти мовою доньок Євиних?» А Гвіна розповіла мені те, що вже відомо шановному товариству, що у Нарнії є звірі, які вміють розмовляти, і що її викрали, коли вона була ще маленьким лошатком. Вона говорила про нарнійські ліси та річки, про величні замки та гінкі вітрильники. Я вигукнула: «В ім’я Таша, Азарота й Зардинах, Владарки Ночі, моє найбільше бажання потрапити до країни Нарнії». — «О моя пані, — відповіла кобила, — у Нарнії ти знайдеш своє щастя, бо там дівчат не віддають заміж без їх згоди».
Порозмовлявши ще трохи із Гвіною, я відчула, що у моє серце повернулася надія, і подякувала богам, що не заподіяла собі смерти. Ми з Гвіною про все домовились. Повернувшись додому, я зодяглась у свої найкращі строї, а тоді стала співати й танцювати перед батьком, вдаючи, ніби дуже радію, що він віддає мене за Агошту. Я сказала: «О батечку мій рідний, о радосте очей моїх, дозволь мені здійснити триденну прощу у священні гаї, аби принести там прощальну жертву Зардинах, Владарці Ночі та Дів, бо так личить нареченим, які готуються до заміжжя. Зі мною поїде одна моя подруга». І він відповів мені: «О доню, о радосте моїх очей, хай станеться за словом твоїм».
Та вийшовши з батькових покоїв, я відразу знайшла найстаршого раба, що виконував найважливіші доручення. Коли я була ще маленька, він не раз гойдав мене на колінах. Я знала, що він любить мене більше, ніж повітря і сонце, тому взяла у нього слово зберігати таємницю і попросила написати листа батькові начебто від мене. Слуга плакав і вмовляв змінити рішення, та врешті-решт промовив: «Слухаю і скоряюсь», — а відтак виконав усе, чого я жадала. Я закрила лист печаттю і сховала у себе на грудях.
— Про що ж ішлося у тому листі? — поспитав Шаста.
— Не поспішай, юначе, — зупинив хлопця Бругу. — Тархіна обов’язково розкаже нам про той лист, коли настане час. Говори, Аравісо.
— Потім я покликала дівчину, що мала прислуговувати мені при здійсненні обрядів, і сказала їй, щоб наступного ранку збудила мене вдосвіта. Я трималася так, наче мені дуже весело, і запропонувала їй келих вина. Та я підмішала їй зілля, від якого людина спить цілу добу. Тільки-но челядь у батьковому домі поснула, я встала і вбрала на себе братові обладунки, які завжди зберігала у своїй спальні на пам’ять про нього. Гроші та кілька добірних діямантів я сховала у черес, а далі зібрала собі на дорогу харчі, осідлала Гвіну та о другій сторожі рушила в дорогу. Проте їхала я не до священного гаю, як думав мій батько, а на північний схід, до Ташбану.
Я була певна, що упродовж трьох днів батько не шукатиме мене, бо повірив моїм словам. На четвертий день ми прибули у велике місто Азим-Бальда. Місто це розкинулось на перехресті шляхів і з нього на прудких конях в усі кінці мчали посланці Тісрока (хай живе вічно!). До привілеїв великих тарханів належало те, що вони могли, у разі потреби, вдаватися до послуг гінців володаря. Отож я підійшла до чільника Азим-Бальдинської пошти і сказала: «О зверхнику над гінцями, ось тобі лист від мого дядька Агошти-тархана до Кідраша-тархана, правителя Калавару. Ось тобі п’ять кресцентів. Негайно відправ листа». І чільник гінців відповів: «Слухаю і скоряюсь».
Лист був написаний наче рукою Агошти. Ось про що у ньому йшлося: «Агошта-тархан до Кідраша-тархана. Мир тобі і поклін. В ім’я Таша, суворого і непоборного, знай, шановний: коли я їхав до твого дому, щоб виконати договір про одруження із твоєю донькою Аравісою-тархіною, долі та богам забаглося, аби я випадково стрів її у лісі, коли вона завершила обряд жертвування Зардинах, як це належить чинити дівчатам. Коли я зрозумів, хто передо мною, то завмер від захоплення, вражений її вродою та цнотливістю. І в моєму серці запалало велике кохання до неї, і відчув я, що не бачитиму ні сонця, ні світу, якщо негайно не пошлюблю її. Отож я пройшов належні обряди й одружився з твоєю донькою, хоча не минуло ще години, відколи її стрів, а відтак ми разом поїхали до мого дому. І тепер обоє уклінно просимо тебе якнайшвидше прибути до нас, аби ми могли натішитись твоїм товариством і мудрою мовою. А ще можеш привезти зі собою посаг моєї дружини, що його я, через мої великі видатки та борги, бажаю отримати без зволікань. І позаяк ми з тобою брати, то тішу себе надією, що це поквапливе одруження не затьмарить твоє серце гнівом, бо крок цей викликаний моїм палким коханням до твоєї доньки. А за сим — нехай боги завжди тримають тебе у своїй опіці».
Віддавши листа, я негайно покинула Азим-Бальду. Погоні я не боялась, бо була певна, що коли батько отримає листа, то або пошле до Агошти гінця, або поїде до нього сам, а доки все розкриється, я уже мину Ташбан. От і все, що зі мною трапилось, — до тієї ночі, коли на мене напали леви і коли на тому березі затоки я стрілася з вами.
— А що сталося зі служницею… тією, яку ти напоїла зіллям? — запитав Шаста.
— Ясна річ, її покарали батогами — за те, що заснула, — холодно відповіла Аравіса. — Але вона була очима і вухами моєї мачухи. Якщо їй перепало, то я з того дуже тішуся.
— Послухай, але це несправедливо! — вигукнув Шаста.
— А мене найменше хвилювало, аби тобі сподобатися, — відрубала Аравіса.
– Є ще одне, чого я не можу зрозуміти у цій історії, вів далі хлопець. — Ти зовсім не схожа на дорослу, думаю, що ми з тобою одного віку. Тоді як ти можеш виходити заміж?
Аравіса нічого не відповіла, а Бругу сказав:
— Шасто, ти просто нічого не знаєш. У родинах тарханів завжди одружуються так рано.
Шаста спаленів (на щастя, у темряві цього ніхто не помітив) і знову набурмосився. Аравіса звернулася до Бругу, аби той тепер розказав про себе. Кінь охоче відгукнувся. Але Шасті здалося, що Бругу надто вже зупиняється на його помилках і падіннях. Кінь думав, що це буде весело, але Аравіса не сміялась. Та ось кінь закінчив свою розповідь і всі поснули.
Зранку все товариство рушило далі. Бругу безупинно балакав з Аравісою, а Шаста у ці хвилини почувався зайвим. Хлопець думав, що удвох їм було ліпше. Бругу доволі довго жив у Калормені й обертався поміж тарханів та їхніх коней, отож у них із Аравісою виявилося багато спільних знайомих. Дівчина запитувала: «Кажеш, ти брав участь у битві під Заліндрегом. Тоді, може, стрічав там мого двоюрідного брата Алімаша?» А Бругу відповідав: «Звичайно, стрічав. Алімаш тоді був капітаном і верховодив колісницями, ти знаєш. Я не мав до діла з колісницями ані з кіньми, яких у них запрягали. Це не кіннота. Але твій брат звитяжний лицар. Коли ми захопили Тибет, він щедро відсипав мені цукру». Бругу згадував: «Того літа я спускався до озера Мезриль…» Аравіса підхоплювала: «О, Мезриль! Там живе моя подруга, Лазараліна-тархіна. Які там чудові місця! Які сади! І Долина Тисячі Пахощів!» Насправді Бругу й гадки не мав нехтувати Шасту, але хлопцеві так здавалося. Просто тим, які мають так багато спільного, годі втриматись, аби не обговорити це ще і ще, і коли ви перебуваєте у їх товаристві, то у вас може виникнути відчуття, ніби на нас не звертають уваги.
