Острів тисячі самоцвітів - Пашек Мірко (читаем книги онлайн .TXT) 📗
Бандала сидів поруч шофера Брагіма, позаду гордо засідало американське подружжя, що розлучалося з Ланкою, а за подружжям підстрибував ручний багаж і картонка на капелюшки, велика, як бубон. Шофер мовчав. Машина майнула довкола Гордонового парку й почала петляти вулицями. Шофер Брагім усе мовчав. Був це безвусий, похмурий мусульманин, що мав чудернацькі вказівні пальці: їхні останні фаланги загиналися назад, і пальці були схожі на дивні гачки. Брагім казав, що це пам'ятка про часи, коли він хлопцем працював на чайній плантації… хоч здавалося неймовірно, щоб та праця так спотворила руки: чайні листочки такі ж бо ніжні. Але то, мабуть, правда: як для брехуна Брагім був занадто неговіркий.
Не зронив він слова, навіть коли спинилися на аеродромі.
Літак блищав, голубий, мов акула, і хлопець мимоволі згадав про Тікірі, як отоді біля острівця Калудуви зітнувся з голубим страховиськом. Бандала невесело всміхнувся. Шкода, що Тікірі так гидко зрадив…
Бандала вертав до машини. Глянув… у ресторані на веранді, зверненій до злітних доріжок, сиділа Майя да Сільва й дивилася на нього. Спинивсь як укопаний. Коли нарешті опанував себе, метнувсь як стріла.
— Майє! — вигукнув. — Панно Майє, я чекав на вас! Я в готелі.
Знову спинився. Бачив, як її чудові очі повільно звертаються до нього, напружуються, і стало йому дивно, незрозуміло, що надто довго вона приглядається…
— Майє, — прошепотів Бандала.
І тут він зрозумів, що дивилася й дивиться вона не на нього, а крізь нього. Почув голос дівчини в окулярах, що сиділа поруч Майї, — в неї наче на лобі написано, що вона з Америки.
— Що хоче цей рознощик? Ви з ним знайомі, панно Марі?
Майя зарожевілася.
— Що ви, хіба я приятелюю з кольоровими! Я ніколи його не бачила. Мабуть, хоче чайових, вони завжди хочуть чайових. На, і геть з очей! — Майя розкрила сумочку.
— Дякую, — сказав Бандала.
Узяв монету, бо якби відмовився, то американка побачила б, що Майя бреше. Або принизив би тим Майю. А він того не хотів. Пішов до машини.
— Віслюк! — просичав Брагім.
Він сидів навпочіпки в тіні веранди й усе бачив та чув.
Бандала спинився.
— Так, ти віслюк! — повторив Брагім. — Куди прешся? То ж триклята нечисть, хоч ручки має з милом вимиті.
Бандала не відказав.
Потім він ізнов сидів біля Брагіма, їхав назад до готелю тими ж вулицями, що й сюди. В тій же машині, на тому ж сидінні, за тим самим склом, в якому відбивалося його обличчя — таке ж, як і півгодини тому, хоч сам він був цілком інший. Бандала почував це, знав це, був повен цим, як людина бува повна радістю, від голови до п'ят сама радість… Це було усвідомлення того, що з ним сталося те, чого він ніколи не забуде. Ба навіть більше: те, що докорінно змінить його життя, хай навіть сам він про це забуде. І він спрагло бажав забути.
Подививсь убік. У круговерті вулиці вгледів чорну дрібненьку постать з великою головою й крикнув водієві, аби спинився.
Брагім і не подумав спинитися.
Скільки їхали ще до готелю — Бандала плакав. Він ладен був заприсягтися, що та дрібненька постать — Тікірі.
І дуже помилявся, бо тієї миті Тікірі сидів на іншому кінці міста, дивився до фіолетового люстра й рахував хвилини, що лишилися йому до смерті.
Смерть Тікірі
Фіолетовим люстром був бік келиха з фіолетовою рідиною. Цей келих принесла пані Маккормік і звеліла Тікірі:
— Пий! Якщо брехав — умреш. Якщо ж казав правду, нічого тобі не буде.
Від того дня, коли Тікірі вернувся з м'ясом пізно (але ж вернувся!), вона й вірила йому, й випробовувала його любов, повагу та правдивість. Розсипала, приміром, на веранді дрібні гроші й підстерігала за гардиною, чи Тікірі підійме їх і затаїть. Але Тікірі мав надто бистрі очі, щоб не помітити на гардині горбочка від носа пані Маккормік — тож і не здумав нагинатися по монети. Він був такий же хитрий, як і пані Маккормік, а надто мав уже деякий власний досвід.
Аж тут об'явився Грегоріс, і все те зійшло нанівець.
Чи це справді Грегоріс — той чоловік, з яким пан Маккормік розмовляє в кабінеті, — Тікірі, на жаль, не знав. Не бачив, як той прийшов. Чув тільки збуджені голоси й догадувався, що там хтось із тих білих бродяг, котрі шукають у Маккорміка порятунку або принаймні талона на обіди. Але потому Тікірі загледів знайому велетенську постать, що, спотикаючись, бігла через сад до хвіртки, і стрілою метнувсь услід:
— Пане! Пане!
Грегоріс обернувся.
— А, чорт, то це ти. Як тобі тут ведеться, хлопче?
— Та… — махнув Тікірі рукою. — А як вам?
— Кепсько, — сплюнув Грегоріс. — Потрібні черевики.
— А навіщо? — здивувався Тікірі. Він уже помітив, що Грегоріс має на ногах щось подібне до двох рибин із роззявленими пащами — через те він, мабуть, і спотикається; а що сам Тікірі зроду ходив босий, то не бачив у цьому великого лиха.
— Навіщо! — розвів руками Грегоріс. — Аби справити враження! Маю шанс найнятися на корабель, тож не можу я бути схожий на справжнього обірванця. А цей твій проклятий Маккормік затявся на своєму — не дає на черевики, бо місяць тому сипнув мені кілька мідяків. Дідько б його забрав.
— А… а що, ви справді мусите поїхати? — сказав, затинаючись, Тікірі. Жахливо, їй-право: білі мерзотники присмокталися тут, як п'явки, а єдиний добрий з-поміж них збирається поїхати звідси.
— Мушу, малий, — сказав Грегоріс майже ніжно. — Мушу. Інакше мене закопають під пальмами, а мені любіше — під оливами.
Тікірі не знав, що це таке — оливи, але подумав: певно, то дуже гарні дерева, коли під ними хоче лежати такий чоловік, як Грегоріс. Мабуть, дуже високі, аж до неба.
— А… скільки коштують такі черевики?
Грегоріс усміхнувся:
— П'ять рупій вистачило б. У лахмітника!..
— Ну, то постривайте!
— Чого?
— Принесу гроші.
— Ти що! — крикнув Грегоріс. — Не дурій!
Але Тікірі вже мчав до будинку. Тихо прошмигнув до їдальні. Зачинивши двері, тремтів усім тілом. Що чинив — що він зараз учинить — було жахливо. Проте він підступав щораз ближче до порцелянової цукорниці, куди пані Маккормік клала гроші на дрібні витрати. Цукорниця стояла в замкненій заскленій шафі, але Тікірі знав, де ключ. Тієї хвилі, коли він нагнувся по ключа, коли лапав за ніжкою шафи, рипнули двері. Тікірі відсмикнув руку. Не підвів очей. Дивився на килим. Знав: це — кінець, і Грегоріс уже не матиме черевиків…
За п'ять хвилин Тікірі сидів у кабінеті, втупивши очі у фотокартку худорлявого англійського священика, що висіла на стіні й, певно, увічнювала риси попередника пана Маккорміка, — й казав собі подумки, що священики всі на один копил.
А вголос же він казав, що ні, що не хотів красти, що хотів тільки помилуватися килимом, бо той йому давно вже подобається.
— Дуже й дуже він мені подобається, — повторював Тікірі. — Він такий м'який…
Він перевів погляд на великого білого волохатого павука, котрий сидів на стіні коло фотокартки, й подумав собі, що якби цей павук мав докруж себе рямці, то, може, був би подібний до священика.
— Почекайте тут із ним, мій любий, — мовила пані Маккормік чоловікові. — Допитуйте його далі, але м'яко. Я вже примушу його сказати правду.
Вона вибігла з кабінету, а Тікірі дивився тепер на стіл пана Маккорміка, на свій самоцвіт і думав, що за той самоцвіт були б добрі черевики. За такий чудовий самоцвіт мали б бути чудові черевики, а мо' й дві пари.
— Якби ви, пане, вернули мені мого камінця, то я сказав би вам геть усе, — мовив Тікірі з надією.
Священик Маккормік звів брови і знов насупив їх:
— Твого камінця? Тобто як твого? Мені його дала пані.
— Але взяла його в мене!.. Тобто я їй його дав… Але не хотів…
— Що ти мелеш! — гнівно мовив священик. — Не знаєш, що це непристойно? Не знаєш, хто ти і хто пані Маккормік?!
— Знаю, — шепнув Тікірі й подумав, що Грегоріс і досі чекає, але вже, мабуть, не дочекається, піде геть у розбитих черевиках і завжди вважатиме, що він, Тікірі, брехав. Це було так страшно, що Тікірі заплакав.
