Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович (бесплатные полные книги .txt) 📗
– Адже гас легший за воду, і ніхто з нас не зуміє опустити глек на дно озера, – говорив далі Армен.
– Підв’яжемо до глека камінь. – запропонував Сето.
– Камінь?… Не треба. Гас легший за воду, це так, але глек – важкий. Глек з налитим у нього гасом буде важчий за воду на кілограм, – сказав геолог, швидко підрахувавши в своєму зошиті різницю між питомою вагою гасу і глека.
– Ну, готові ви, нарешті? – нетерпляче спитав Камо.
– Так, тепер можна сказати, що ми готові, – відповів Армен.
– Роздягнемося й ми, – сказав Ашот Степанович своєму товаришу-геологу. – Якщо ми не включимось у такий науковий похід, багато втратимо.
У ВИРІ
Ввійшовши у воду, хлопці вхопилися за колоду з бутлями і попливли до середини озера. Тут крутило воду дуже сильно. З глибини озера піднімались бульбашки, лопались, розбігались колами.
– Ось тут підводна річка і починається, – сказав Сето. – Камо, відв’яжи глечик і дай мені. Я…
– Зажди, спочатку обв’яжемо тебе вірьовкою… Ось так… – І Армен міцно обв’язав Сето вірьовкою. – Тут глибоко? – запитав він.
– Метрів чотири.
Армен на око виміряв вірьовку. В ній було більше п’яти метрів. Одв’язавши глек од колоди, Армен вручив його Сето:
– Ну, можеш вирушати.
– Не бійся, я тебе тримаю за хвіст, – засміявся Грикор, взявши в руки кінець вірьовки, якою був обв’язаний Сето.
– Ти ж, дивись, хвоста мого не впусти, а то знесе мене потоком, – сказав Сето і, обнявши глек лівою рукою, разом з ним пірнув у озеро в тому самому місці, де воно вирувало.
Притримуючись за плавуче дерево, всі з хвилюванням чекали повернення свого відважного товариша.
Кільця вірьовки, одним кінцем якої був обв’язаний Сето, а другий залишився у Грикора, швидко зникли з поверхні води. Нарешті вся вірьовка пішла під воду і натягнулась. Озеро сколихнулося, завирувало. Над його темною глибиною надувались і лопались великі повітряні бульбашки.
– Щось запізнюється… – тривожно сказав Ашот Степанович.
– Ні… Хвіст Сето у мене в руках: почне тонути – витягну, – спробував пожартувати Грикор, але раптом посерйознішав і скрикнув: – Вірьовку тягне в мене з рук! Камо, допоможи, скоріше! Сето тягне мене за собою!
Камо кинувся на допомогу Грикорові і теж ухопився за вірьовку, але вона з силою тягнула їх униз.
Тут і стала хлопцям у пригоді плавуча дідова колода і прив’язані до неї порожні бутлі.
– Хлопці, тримайтесь однією рукою за колоду, а вільною тягніть вірьовку! – кричав Ашот Степанович. – Тягніть не вгору, а вбік!
Спільними зусиллями вони почали тягнути вірьовку.
Нарешті вона наче відірвалася од чогось і пішла легше. Незабаром з води з’явилась голова Сето.
Вчепившись за колоду, Сето впав на неї грудьми. Він важко дихав.
– На берег! – крикнув Камо.
Добравшись до берега, хлопці розтерли, обсушили і одягли товариша.
Коли Сето трохи отямився, Камо нетерпляче запитав його:
– Ну, що ти там під водою зробив?
– Влив гас прямо у отвір, як і треба було. Тільки мало сам за ним не відправився. Добре, що витягли… Гас ще не сплив на поверхню озера?
– Ні краплі.
– От і добре! Значить, потік його поніс із собою весь!… – зрадів Сето. На його блідому обличчі спалахнула посмішка.
– То ми тебе з самого отвору витягли? – тривожно запитав Грикор.
– Із самого отвору… Коли б не Ашот Степанович, вам би мене більше не бачити… А глечик прямо з рук вирвало! Вдарився об каміння, на друзки розбився… Я навіть злякався.
– Ну, все гаразд. Збирайтеся, ходімо! – підганяв юних дослідників Ашот Степанович.
Кам’янистими стежками Далі-Дагу спускалися до Гіллі, йшли мовчки. Всіх турбувала думка: чи вдався їхній дослід? Де ж спливе гас?
ПІДЗЕМНА МАНДРІВКА ГАСУ
На озері Гіллі, в очеретах, на берегах знайомих нам водоймищ, тут і там сиділи хлопці і уважно стежили за водою, не боячись криків «вішала».
А на березі озера, на в’язці очерету, там, де мало не потонув Камо, сидів Арам Михайлович.
Літнє сонце нещадно пекло, безжалісно кусали комарі й мошва. Але терпіння у піонерів було багато. Їм сказали: сидіти і уважно стежити, чи не з’являться на воді сліди гасу, – і вони не спускали з води очей.
Маслянисті плями, що з’являлися на її поверхні, вводили в оману дітей. Аракс, особливо нетерпляча, помітивши таку маслянисту пляму, яка щойно блиснула на сонці, зривалася з місця і голосно кричала:
– Араме Михайловичу, гас, гас!
Сурен, який сидів на другому березі озера, почувши ці крики і побачивши такі ж самі маслянисті плями, зачерпував жменею воду, пробував на смак і морщачись випльовував.
– Що ти вигадуєш! – кричав він їй. – Який же це гас!
Арама Михайловича такі схожі на гас плями в оману ввести не могли. Він знав, що це виділення болотяних рослин, які розкладаються.
Аж ось перед ним в центрі озера з’явились на воді довгі жирні стрічкоподібні смуги. Проте вони були так далеко, що вчитель не міг вирішити, якого вони походження. «Напевне, – подумав Арам Михайлович, – це ті ж самі болотяні виділення».
Через кілька хвилин знизу, з сусідніх острівців, долинули радісні вигуки:
– Гас, гас!…
– І в нас гас!…
– У нас, у нас!…
Озеро відразу ожило, і тільки тепер можна було хоч приблизно встановити, скільки в його очеретах ховалося дітей.
Голоси їхні дзвеніли у всіх кінцях озера. Піонери перегукувались, вимагали один у одного перевірки, старанного дослідження…
Потім пролунав голос Арама Михайловича:
– Тихше! Увага!… Наберіть води з гасом у кухлі і чекайте мене.
І Арам Михайлович почав пробиратися до своїх учнів, які терпляче на нього чекали.
Не витримавши спеки і мошви, побіг у село ще до появи гасу лише один Гурген Миросян.
А в цей час наші юні натуралісти, обливаючись потом, уже ввійшли в село. Уже з півдня звернуло, коли вони, нарешті, стомлені і збуджені, сіли перепочити на камінні коло будинку Сето.
Тут вони й зустрілися з «дезертиром» Гургеном, який втік з озера Гіллі.
Побачивши хлопців, Гурген розгублено зупинився.
Камо покликав його до себе і спитав:
– Ти звідки? З Гіллі?
– Еге…
– Ну, що ви там бачили на озері?
– Гусей, качок… – розгублено відповів хлопчик.
– А вода? Яка була вода? Ти за чим повинен був стежити, га?
Хлопчик мовчав.
– А гас? Гасу на воді не було видно?
– Гас?… А ви що, налили гасу?
– А чого тебе на озеро посилали? Що тобі наказували робити?
– Дивитися на воду… Ну, я й дивився…
Усі засміялися. Армен сумно опустив голову:
– Ми помилилися. Мабуть, ці два озера між собою не сполучаються…
Сето зашарівся. йому здавалося, що всі вважають його винним у тому, що гас не з’явився в Гіллі.
– Я все зробив… Зробив так, як ви сказали мені, – ніби виправдувався він. – Весь гас пішов з потоком води.
– Ти й не винен, Сето, – сказав Камо. – Ми знаємо, що ти зробив усе, що треба було. Що ж зробиш! Мабуть, вода тече в бік Казаху або ще куди-небудь. Напевно, і геологи наші помилились.
– Не обов’язково, щоб вода впадала саме в Гіллі… Може, вона впадає в Севан? Важливо те, що протікає вона під нашими полями, – заперечив Армен.
– Ну й що з того? Чим це цінне для нас? Адже ми все одно не знайдемо річища, не зможемо вивести воду на поверхню…
В цей час до них підійшли Асмік і Грикор, а слідом за ними і дід Асатур.
– Що? Які вісті? – запитала Асмік і, побачивши сумні обличчя хлопців, теж засмутилась.
Та ось на дорозі, що вела до села з озера Гіллі, з’явився віслючок, навантажений двома глечиками з водою. Підганяючи худобину, що важко піднімалася вгору, ззаду йшов брат Сето, Арто.
Мати, як завжди, зустріла Арто докорами:
– Ноги в тебе відсохли, чи що? Де ти так довго шлявся?
