Острів тисячі самоцвітів - Пашек Мірко (читаем книги онлайн .TXT) 📗
Ліворуч, за довгими рядами вагонів з вугіллям, що стояли на колії уздовж узбережжя, простелялося море. Праворуч нескінченними шерегами вишикувалися будинки, спершу високі, але що далі, то нижчі, аж скидалися на хатини. Над покрівлями здіймалися в куток запорошені кокосові пальми, в їхніх тінях ховалася зрізана вежа індуїстського храму, вкрита статуями богів і з брамою, посеред якої ремигала священна корова й дивилася круглими очима на Тікірі. Хлопець не звернув на неї уваги. Йшов далі. Ні в що святе він уже не вірив.
Колії та вагони з вугіллям зникли, й знов показався безмежний океан, що блищав, мовби шовк. За хатками знов виросли будинки та будиночки й новий індуїстський храм, цей раз без пальм, зате з цілою чередою корів, що ліниво лежали на подвір'ї. Вулиця пішла вгору, потім почала поволі опускатися, і її стало видно далеко попереду, рівну й нескінченну, аж розпач брав.
Тікірі похилилась голова. Не хотів дивитись, аж куди має дійти, щоб здихатися цієї вулиці. Боявся, що піддасться, як отоді, біля корзини на покидьки, але не знав, що в тому випадку вчинив би. Певно, сів би — і це було б дурне. Або вернув би — і це було б іще дурніше, бо ходити без мети сюди й туди — тільки висотувати останні сили.
Похнюпився, але сонце пекло потилицю, й невдовзі Тікірі знову звів голову. Океан так само блищав, на обрії не видно було жодного корабля, світ здавався моторошно порожнім, аж дивно, як це може бути, коли тут їздять машини й ходять люди, а он праворуч стоять будинки й хати. В Тікірі засмагли губи. На хвильку спинився перед рундучком, в якому індієць продавав усілякий дріб'язок від люстерок до міткалю; потім перед другим, де в тіні сиділо кілька чоловік над склянками араку. Третю буду Тікірі обачно обминув.
Вона стояла над морем, на тому боці вулиці, де не було будинків, і здавалася занедбаною. Саме тому Тікірі обминув її, щоб роздивитись її зувсібіч і впевнитися, що буду справді ніхто не стереже. Неймовірно, щоб це було так, бо попереду буди на дошках, покладених на ящики, горою лежали овочі й навіть купа коржів. Але в буді справді не було живої душі… принаймні Тікірі нікого не бачив, він не міг уже вернути назад, підскочив до купи папай, схопив…
Тільки тоді — ніби знав, що так станеться, ніби чекав на те — вирнув з-поза купи коржів худий парубок у фесці й схопив Тікірі за руку.
Клац!
Тікірі присягнувся б, що справді чув, ніби замкнулася пастка. Скрикнув, скочив… Пізно.
— Гу! Га! — гортанно вигукнув продавець. Нічого більш, тільки ті два дурні, гучні звуки: — Гу! Га!
Мить із дикою зловтіхою стежив за хлопцевим ляком. Очі мав круглі, маленькі, як у тарантула.
— Гу! Маєш гроші чи ти злодій?
— Не… не… не… маю.
— Га! — загорлав продавець зловісно. — Отже, ти злодій! Скажи, що ти злодій!
— Ні! — вигукнув Тікірі, але голос йому ввірвався, і хлопець захлипав: — Так, я злодій… Але я голодний.
— То ось тобі дещо на зуб! — вишкірився торгівець, сунув руку в корзину під прилавком і кинув Ті кір і в обличчя щось м'яке, щось соковите, що бризнуло медом на губи, а в ніс ударило жахливим чумним смородом. — Тепер можеш бігти!
Але Тікірі очамріло стояв, і овочник мусив вивести його з буди й штурхнути, аби йшов геть і не отруював повітря, аби тікав, і то хутко. Чи, мо' захотілося другого дур'яну, негіднику?!
Тікірі закрутив головою й пішов. Не хотів другого дур'яну. То смачний овоч, хоч його м'якуш трохи тхне, навіть коли свіжий. А дур'ян, що Тікірі розмазано по обличчю, аж ніяк не свіжий.
Тікірі поплентався до моря. Море облямовували скелі, за якими можна сховатися, — ото тільки й доброго, що було в цьому місті. Ну й звісно, вода, хвилі, що котились так само, як удома в Калуеламагатарі, були також добрі, бо обмили хлопцеві обличчя, остудили, забрали біль пекучий. На обрії — ані цівки диму, на небі — ані хмаринки, світ здавався безмежно порожнім.
Тікірі вимив лице піском, ліг навзнак на хвилях, віддався на їхню волю: гойдайте, люляйте, несіть мене, а я ні про що не думатиму. Але допіру знову вийшов на берег, вернулися думки: були вони дивні, страшні, бо казали: чом не скорився тоді Жожо Ліндсею? Білі могутні, тож треба їх слухатися, коли й не знаєш чого й навіщо; досить, що це знають білі. Білі справедливі, тож треба приймати покару, яку вони тобі визначать, інакше-бо виженуть тебе, і світ покарає тебе куди жорстокіше. Якби ти мовчав тоді, якби стерпів кілька стьобків нагаєм, то сидів би зараз удома, носив би панові Ліндсею чай і мався б добре. Обом було б добре, й тобі, й Бандалі. Кілька ударів нагаєм — а скільки через них скоїлося лиха! Що той один лупень проти цього лиха?..
Тікірі виполоскав у морі саронг, ударив ним кілька разів об гладку каменюку, щоб вибити бруд, і поклав сохнути. Поки саронг сохнув, Тікірі розглядав скелі, обніжжя яких прикрашали гарні блакитні жилки, й думав, що під цими скелями напевно є купи самоцвітів, але, їй-бо, ліпше було б, якби скелі ці та були з сиру — тоді варт було б лише лягти на живіт і їсти собі.
Тут Тікірі спало на думку, що на Ланці, власне, повно куди ліпших речей, ніж сир, — на ній повно і м'яса, й кокосових горіхів, і рису, й чаю, й какао, й манго з бананами, та й тих дур'янів, котрі хоч і тхнуть трохи, але дуже смачні, коли свіжі! Авжеж, усього цього добра на Ланці стільки, що, здавалось би, досить лише простягнути руку… але марно. І море довкола Ланки кишить рибою — але й це марно. Дивно.
Тікірі почав гратися своїм самоцвітом, але як схилив голову, чуприна впала йому на обличчя, й знов гидюче засмерділо дур'яном. Тож хлопець іще раз пірнув у воду — вимити волосся. М'яв його, м'яв, спробував навіть терти піском. Все марно. Тоді плюнув, одягнувся й пішов.
На шосе мчали машини, туди й сюди, і це нагадало Тікірі ткацький човник, що так само біта туди іі сюди, туди й сюди, тільки тягне за собою нитку. Машини ж не тягли за собою нічого, хіба смужку диму, що смердів, хоч далеко не так, як дур'ян. Тікірі й досі чув його, свій дур'ян, свою покару. І що найгірше — чули його й перехожі, бо бридливо відверталися. Тікірі добувсь уже на околицю, в рибальський квартал, і якби не пригода з овочівником, то попросив би їсти — рибалки-бо добросерді. А так він дуже соромився. Собаки гавкали на нього, бешкетники гукали вслід:
— Смердюх! Смердюх!
Тікірі наддав ходи. Сонце тепер сліпило його, аж сльози котились, і він сказав собі, що то сонце жалить його в очі, й тому очі сльозяться. Але сам не був певен цього. Може, очі плакали б, якби сонце й не сліпило їх. Нічого Тікірі не був певен, хіба лиш того, що йде на північ, безперестанку на північ.
Рибальське містечко скінчилося, бешкетники побігли собі. Тікірі йшов кварталом невеличких вілл. Над зеленню садів побачив шпичасту каплицю з великим чорним хрестом і спинився. Потім ізнов пішов — од хреста до океану. Сів на берег, поклав на коліна свою чорну книжку і довго, тяжко думав. Од моря повіяв вітер, куйовдив Тікірі довгу чуприну, провівав її — але марно, марно. Ніякий вітер не зможе вигнати за дві години сморід дур'яну. А понад дві години Тікірі не міг тут чекати. Надходив вечір.
Коли сонце порожевіло, як Бандалин омріяний острівець, Тікірі підвівся, стиснув книжку в руці й вернув до хреста з каплицею, туди, де помітив спершу будинок, жовтий, ніби лимон, будинок у гарному садку — будинок, на якому накреслені чотири літери: FINS.
Ніколи ще не було йому так смутно, соромно й так зле.
Чужинці
Що має робити в храмі Буддиного Зуба, Бандала знав уже другого дня. Відповіді ж на питання, чом ігумен узяв до служби саме його, Бандалу, коли в Канді тиняються юрми великих і розумних, не гірш за нього, хлопців, мав чекати ще якийсь час.
Проте він не дуже сушив собі голову цією загадкою. По-перше, йому ніколи було вгору глянути, по-друге, він не переставав думати про Тікірі — чи приїде й коли, а по-третє, довкола було стільки нових речей, аж хлопець не знав, на що спочатку дивитися.
Ранесенько прибрав зів'ялі квіти сапу з усіх вівтарів у храмі, бо віруючі от-от принесуть нові. Почистив каганці, налив до них олії і пішов замітати коридори першого поверху монастиря. На другому й третьому жили ченці й замітали там самі. Бандала впорався десь опівдні, коли до храму посунули туристи. Їх Бандала зустрічав уже вмитий і причепурений; то був його щонайперший обов'язок, і честь храму вимагала, аби він справляв на туристів гарне враження.
