Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович (бесплатные полные книги .txt) 📗
– Чия це дочка? Що вона тут робила?
– Це дочка тітки Анаїд.
– Якої Анаїд? Ланкової тютюнової бригади?
– Еге ж.
– Як тебе мати відпустила саму і як ти наважилась сама забратися в це прокляте озеро?…
Всі засміялись, а дівчинка ще більше нахилила голову.
– І що ти збираєшся робити в цьому озері?
– Я збираю яєчка, – відповіла дівчинка.
– Які яєчка?
– Гусячі, качині, чорних курочок… Збираю яєчка всі, які попадаються.
Цікавість діда і хлопчиків дедалі зростала: «Якась дивна дівчинка! Ні буйвола, ні дева, ні вішапа не боїться!»
Асмік додала з образою в голосі:
– Я збираю, а Сето кидає камінням і розбиває яєчка…
– Де він? Зараз я йому завдам чосу! – вигукнув дід, схопившись за звичкою за посріблене руків’я кинджала.
– Он там у очереті ховається, – показала дівчинка у бік вузької протоки.
Дід грізно посварився кулаком і гукнув:
– Облиш свої жарти, бо, клянусь бородою, добряче намну вуха…
З очерету вискочив підліток і кинувся навтіки.
– Бач який… Весь у матір: яблуко від яблуньки недалеко котиться, – довго не міг заспокоїтись дід Асатур.
– Доки це буде?… Сердиться, одвертається від нас, – похмуро сказав Камо і звернувся до Асмік: – Що ти робиш з цими яйцями? Мабуть, яєчню готуєш мисливську?
– Дику яєчню, – поправив його Грикор. – Оце, мабуть, смачно?
– Ні, яєчню не робимо, – простодушно відповіла дівчинка. – Ми підсипаємо квочку. Вилуплюються пташенята… такі гарненькі, рябенькі…
Помовчавши, дівчинка додала:
– Коли батько був на фронті, нам з мамою жилось скрутно. Отоді ми й почали ходити до Гіллі і збирати яєчка диких качок. Збирали, підсипали квочку, виводили пташенят… Це нам дуже допомогло.
– Як же не допомогти! Смажена качка завжди допоможе, – підтвердив Грикор.
Асмік засміялась.
– А хіба вони не полетять, коли виростуть? – запитав Армен.
– Якщо крила підрізати, то як же вони полетять? – відповіла дівчинка і поглянула на хлопчиків так, ніби хотіла сказати: «Які тугодуми ці хлопчики – нічого не розуміють…»
– Так, крила неодмінно треба підрізти, – вставив слівце і дід Асатур. – Як не доглядай за ними, як не догоджай, житимуть у тебе лише до осені. А надійде осінь, і прощай! – полетять у теплі краї…
– Ну, а коли зграї вже відлетіли? – запитав Камо.
– Все одно полетять.
– А як же вони шлях знайдуть?
– Чуття у них. Природа має свої закони, – сказав старий. – Якщо навіть одне яйце покладеш під квочку і пташенят потім триматимеш до осені під замком, восени випусти – і сам полетить в Іран, а звідти на берег Індійського океану. У крові це у них, від предків передається… Ану, покличте свого Дарвіна, як він пояснить це питання.
Хлопчики засміялися.
– Проте все це можна змінити, – серйозно додав Армен. – Для цього треба, щоб дикі качки кілька років пожили у нас у дворі, змішалися із свійськими, от у них і з’являться нові звички.
А Камо вже думав про інше.
Він завжди вражав товаришів надзвичайними планами, які щомиті визрівали в його голові. І ось зараз у нього з’явилася цікава ідея.
– А чому б нам не влаштувати ферму диких птахів? – звернувся він до товаришів.
– Як ферму диких птахів?
– Дуже просто В очеретах зберемо яєчка і виведемо пташенят.
Асмік посміхнулася, їй дуже сподобалась пропозиція Камо.
– Яких гарних пташенят я викохаю… – гаряче сказала вона.
– А де ж яєчка, що ти зібрала? – спитав Грикор.
– Там, у очереті, – махнула рукою Асмік.
Хлопці швидко відшукали в очереті кошик з різнокольоровими строкатими яєчками.
– Ого! Оце яєчко! – вигукнув Грикор, пробуючи на зуби велике гусяче яйце.
– Дідусю, поглянь, скільки яєчок зібрала Асмік! – радів Камо.
Асмік щасливо усміхалась, Чамбар весело виляв хвостом і з цікавістю заглядав у кошик.
Дід Асатур уважно перебирав у кошику яєчка.
– Оце яєчка чайки, з них вилупляться гарні білі пташенята. Але чайки їдять рибу. Одна така птиця з’їдає за рік пуди рибних мальків. Багато риби гине від чайок у Севані!
– А це чиє, дідусю?
– З цих вилупляться сірі чаплі. Ці яєчка покладіть назад у гнізда – не треба було чіпати їх. Інша справа яйця бакланів, ці треба відібрати і передати рибному тресту, так само як і яйця чайок. За них вам дадуть нагороду.
– Ну, а це що за яєчко? Наче на ньому кров засохла, а на крові дрібні темні цяточки? – здивовано запитав Грикор, показуючи на приплюснуте довге червоно-брунатне яєчко.
– Це яйце гагари. М’ясо її пахне рибою. Відберіть і ці.
Коли всі яєчка, які назвав дід, відібрали, в кошику залишилось найбільше сірувато-білих яєчок найсмачнішої качки-крижня. Були тут яйця сірих і мармурових качок, шилохвосток, чирок.
Дід Асатур знав не тільки те, які яєчка у якого птаха, а й ще багато чого, про що хвастовито вів далі:
– А чому майже всі ці яйця жовтувато-зелені, як очерет, а курячі яєчка завжди білі, га?
Асмік крадькома глянула на Армена і непевно відповіла:
– Бо свійським птахам не треба ховати свої яєчка, а яєчка диких птахів повинні бути такого кольору, як листя навкруги або земля, щоб вороги не помітили.
– А це, мабуть, яйця червоної качки такі великі, – намагаючись показати свої знання перед дівчинкою, сказав Грикор, але відразу ж пошкодував, що вихопився.
– Коли б хтось міський сказав таке, не було б соромно, а ти ж стільки часу серед природи буваєш і не знаєш, що червона качка не гніздиться в болотах, – докорив йому дід Асатур.
– А де ж?
– Он там, на скелях Далі-Дагу.
– На скелях?… Качка – на скелях?! Далеко від води? – здивувався Армен.
Не менше були здивовані й інші діти.
– А чому ж не біля води? Біля води зручніше, вилупляться качата – і просто у воду… І корму в болотах більше, – сказав Камо.
– Не знаю я!… Ми люди не вчені, книг не читаємо, звідки нам знати таке, – набивав собі ціну дід. – Хай ваші вчені скажуть.
– Учені говорять, що червона качка інколи мостить гнізда серед каміння, та ось тільки не пам’ятаю чому… А ти не знаєш, дідусю? – підморгнувши друзям, запитав Камо.
– Звідки їм знати, вченим? – зрадів дід можливості викласти свої погляди (він не помічав, що, слухаючи його з цікавістю, діти все ж таки багато чому в його розповідях не вірять). – Це ж не жарти – шістдесят років ходжу горами й долинами… Вчені про таке мусять питати у нас, мисливців. Ви всі бачили-цю качку, вона червоно-жовта і дуже ляклива.
– Так, – відповів Камо, – червоні качки завжди тримаються далеко від берега.
– А лякливі вони тому, що свого кольору бояться: куди не поткнеться – її враз помітять: лисиця, видра або дика кішка. Тепер ви мені скажіть таке, чи може червона качка висидіти на яєчках в очереті чотири тижні?
– Ні, вороги відразу помітять її! – поспішила відповісти Асмік.
– Отже, коли б червоні качки не неслися в скелях, їх давно б уже не було. Якщо ви хочете на своїй фермі мати червоних качок, доведеться зійти на скелі Далі-Дагу.
– Ну, то влаштуємо ферму чи ні? – нетерпляче запитав Камо.
– Всі яєчка, які я зібрала, віддаю вам, – соромливо промовила Асмік.
– Спасибі, але цього мало. Ми повинні відкрити справжню ферму, на кілька сот птахів.
– Та це буде курям на сміх. Хто це бачив ферму диких птахів? – втрутився Грикор.
– Не бачили – побачать! – рішуче відповів Камо. – Ми усіх і здивуємо нашими птахами. Дідусю…
Камо не договорив. В цю мить з озера долинуло страшне ревіння: «Болт… бо-олт… болт!…»
Дітей наче хто холодною водою облив.
– Ну, то ми так і не дізнаємось, що це за ревіння? – з досадою пробурмотів Камо і звернувся до товаришів:
– Друзі, ми повинні розкрити цю таємницю. Пливімо прямо туди, де реве цей чорт!… Їдьмо.
Старому Асатуру до душі була хоробрість онука. «У його жилах тече кров мисливця Асатура!» – думав він, дивлячись на Камо. Але забобони, успадковані від предків, заводили його в безвихідь перед незрозумілими явищами природи.
