Земля світлячків - Близнець Віктор (книги онлайн бесплатно TXT) 📗
— А то що воно? Такими вогняними нитками, такими джутами звивається? Ніби вогонь косами тече над землею?
— А-а! То, братику, теж рідкість — дощові черв'яки, привіз їх з далеких країв. Я їх називаю: «Коси русалок». А ще в мене є всяка дрібнота: ногохвістки, рачки, багатоніжки. Світять, світять, малі бісенята! Тільки знаєте,— вперед, далі, мої дорогі колеги, бо нас ще чекають нові зали — риби, медузи, кальмари. Там, по секрету скажу вам, дещо є!
Ось до цих слів ("там дещо є!") огрядний, на диво спокійний і поважний Вертутій топтався весь час позаду, щось байдуженько розглядав, а щось і проминав швидко, аби тільки Сиз не бачив, прикахикував собі, зводив очі вгору і казав протяжно й замислено своїм трубним басом: «Кха-кхам!.. Диви, і бува ж таке на світі!» Та от почулося Сизове дуже красномовне: «Там дещо є»,— і статечний Вертутій зірвався перший, затупотів у коридор, а далі в якусь галерею, де теж було темно і де в глибині м'яко горіло голубе, приглушене світло.
Чублик подався за дідом. В новій галереї він почув: десь нібито згори тече вода. Вона шумить і плеще так, як шумить і плеще гірський струмок, збігаючи по крутому камінню.
Ага! Ось воно що! В залі-печері стояли великі акваріуми. І не просто акваріуми, а немовби підводні гроти з маленькими скелями, з коралами, які розрослися і пнулися вгору, нагадуючи собою то пустельні кактуси, то дивовижні зірчасті бутони квітів. І водорості, водорості кругом, що їх немовби овівав потужний вітер глибини.
Підводний світ! Морське дно, із нього лилося м'яке іскристе світло.
Чублик присів. Він і не загледів, як поруч примостився і дід Вертутій. Бо тут випливла до них рибина. Випливла із-за грота і — о диво! На кінчику її довгого-до- вгого носа щось горіло. Ну ніби лампочка, свічка або малесенький ліхтарик. Рибина повела своїм хитрим носом туди-сюди. І ліхтарик на її носі плавно завальсував у воді, до чогось немовби придивляючись. І от!.. З кам'яної печерки-нори виглянула дрібненька рибинка. Її, видно, зачарував, загіпнотизував отой вогник, що так елегантно, під лебедині помахи ніжних шовкових водоростей плив у замріяному танці. Ах, той спокусливий вогник! Простодушна рибка підпливла зовсім близько до нього. Вона тицьнулась носом (як Чублик в зелене скло акваріума) і стала придивлятися: що ж то воно? Може, маленька зірка, одна з тих, що світить вночі над широкими водами океанів? Може, вона опустилась на морське дно?
А ліхтарик манив, манив до себе...
І тут — хап!
Довгоноса рибина клацнула пащею і блискавично, вмент проковтнула довірливу рибку.
І, мов нічого не трапилося, знов засвітила добрим, не скажеш, що злодійським, ліхтариком над принишклою печерою.
— Оце так! Так вона ж її з'їла! — скрикнув Чублик, і в голосі його продзвеніла така дитяча, така простодушна образа і здивування.
— Ха-ха, з'їла! — засміявся Сиз і навіть утер теплу розчулену сльозу.— З'їла, вража, і не облизалась! На те вона й називається: риба-вудильник. Бачите, як ловко приманює, як причаровує до себе здобич! Музикою, світлом, танцями. А от, помилуйтеся, ще один типчик. Тс-с-с! Випливає, випливає із-за коралів! Диво, а не риба! Мішкорот! Звертаю вашу високу увагу: ліхтарик у нього не на носі, а просто в пащі! Ну, а якої сили паща, не треба, гадаю, казати. Ви самі бачите — верша! Верша та й годі! Риба сама так і пливе, так і пливе в ту пащу на світло...
— Та ну їх к лиху! Вони всю рибу з'їдять! Не хочу! — Чублик тихо засопів, одвернувся, і в очах його промайнула місячна ніч, вершечки лісу і крилаті парашу - тики з лип і кленів, які тихо спускаються на землю.
— Не з'їдять, не з'їдять! — голосно заперечив Сиз. — Навпаки! їх так мало в морях і океанах, просто одинички, наших безцінних риб-світляків, що їх треба берегти найпильніше. Ну, якщо вам не подобаються вони, то от вам мирна картинка — кальмари. Гляньте, зараз я потривожу одного очеретиною, і що він зробить.
Сиз пригнувся, навіть умочив у, воду свого сивого вуса і обережно, з чаклунським виглядом поліз очеретинкою під воду.
Прикусив язика, показав Чубликові: зараз! Зараз ми його подратуємо!
Великий кальмар лежав на дні. Весь майже прозорий, з невеликими щупальцями на голові. Видно, він любив поспати так же солодко, як Сиз над мудрими книгами. Кальмар собі спав, прикопавшись у піску, і скидався під водою на скляну зеленувату трубку з вусиками. Та тільки очеретинка повисла над ним, як він, немовби від електричного удару, вибухнув, зметнувся усім тілом і викинув угору густу хмарку світла. Ні, Чублик ще ніколи не бачив такого: у воді — хмарка світла, вона розпливалась, розгорталась, відсяваючи найніжнішими, найтоншими небесними барвами й відтінками. Але ще одно: в ту хмарку зметнувся і сховався кальмар, світло огорнуло, заступило його і понесло кудись геть.
— Га, ловко сховався? Ото ж бо, Чублику, вникай! Вникай і частіше заходь до мене... А ось, прошу, на хвилинку зупиніться, його брат — знаменитий японський кальмар. Уявіть: ніч, пекельна темрява, і от пливуть стомлені рибалки і бачать: десь на дні, на хтозна-якій глибині, лежить велика таріль. І світить. На сотні метрів світить, крізь ніч — таким яскравим, таким пронизливо-голубим світлом. Кальмар! То кальмар випускає із свого тіла сяйво. Морський місяць — так називають його рибалки... Сюди, сюди, Чублику! Тут вам нове диво: морські зірки, голотурії, морські лілеї, і всі вони горять, спалахують, перемовляються живим підводним світлом. Ах, треба бути поетом, щоб передати всі ці барви, всі відтінки, всю силу і красу світіння тільки її, морської голотурії! Та я, мабуть, вас стомив? Правда, стомив? Прошу, ходімте за мною, осьде сюди, в цю маленьку кімнатку. Тут ми трошки відпочинемо.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Сиз XII знайомить нас з рідною
сестрою Мармусією, замовляє три
чашечки кави коро-хоро і висловлює
кілька мудрих думок. Під кінець він
обмінюється з Вертутієм цікавими
подарунками
Вони пройшли у кімнатку-боковеньку, що скидалася на низький підвальчик, і всілися в м'яких кріслах.
— Мармусіє! —г погукав Сиз.— Прошу вас, принесіть нам дещо із тих запасів, із світлячкових мальків і гібридів, які ми показуємо тільки найкращим гостям. А заодно приготуйте три чашечки кави коро-хоро.
Ввійшла висока, пряма, надзвичайно сухорлява стовусиха. Не сказати б, що їй дев'яносто років, ну хіба що від сили сімдесят. Вона була вся в чорному, тільки білий комірець облягав її тонку шию. Та ще біле сріблясте волосся було гладенько зачесане назад. Говорили, що в молоді роки вона їздила в Юхландію, вчилася там в королівському коледжі і, мабуть, звідти вивезла деяку холоднуватість, гордовиту поставу і нестовусівську стриманість у розмовах і жестах.
— Коро-хоро приготуйте, дорога Мармусіє, так, як я люблю: густенько, густенько і з жовтою плівочкою! — нагадав їй Сиз.
— Ви хочете сказати,— холодно перепитала Мармусія,— щоб я влила туди березового соку?
— Атож, атож, березового соку!
— І додала краплю тернового молочка.
— От, от, от! Саме тернового молочка.
— І всипала крихту тим'янових зерен!
— О-во-во! Саме крихту тим'янових зерен!
— І присмачила зверху тертими горіхами?
— Правильно! Правильно, Мармусіє! Саме так: коли кава закипить і почне вже загусати, тоді зверху посипте, потрусіть товчених горіхів, легенько посипте, щоб вони, знаєте, пудрою, пудрою лежали на жовтій пінці. Особливо на краях!
— Так-от! — випростала спину Мармусія і холодно глянула на Сиза.— Все це я знаю сама. Знаю з шістнадцяти років, з королівського коледжу. І пора зрозуміти: не гідно підказувати вашій сестрі, яка все життя готує каву коро-хоро і подавала її самому Чуй-Голованові.
Мармусія стисла губи і вийшла з кімнати. За нею війнуло холодом і неприступністю.
— Діду,— тихо шепнув Чублик.— А хто то такий був Чуй-Голован?
— О-о! — настовбурчив брови Вертутій.— То був найбільший у світі шибайголова, страшний відчайдух, спортсмен-тарзанник. Стрибав на тарзанці через прірви. І що виробляв! Якось, пам'ятаю, восени те було, кхе-кхам! Зібралось повно лісового народу. І от він летить на тарзанці, над головами, аж вихор несеться за ним, і раптом — хоп! — підхопив Мармусію на льоту і через глибоченький каньйон на руках переніс. У повітрі! М-да-а, відлітав коханий... Зламав собі голову. Мармусія (чував, що вона була його нареченою) от уже п'ятдесят і ще тридцять років не скидає чорного плаття-жалоби...
