Острів тисячі самоцвітів - Пашек Мірко (читаем книги онлайн .TXT) 📗
— Наїмося, — сказав Куда. — Ти ж голодний. Чи ні?
Тікірі потакнув, і невдовзі вони вже сиділи над мискою рису; брали його пучками, стискали, вмочували в підливу карі, жовту, мов живиця.
— Додому хочеш? — зненацька спитав Куда.
— Ні! — наїжився Тікірі. — Додому нізащо. Я не хочу, щоб ти мене туди одвіз, краще втечу!
Куда стенув плечима. Насправді він був здивований, що Тікірі не хоче додому. Хоч пані Індіра йому — Куді — звеліла сам на сам, аби завіз хлопця до Калуеламагатари, але для Куди це був чималий гак — скільки бензину вгехкаєш! — дбав він, звісно, про власну кишеню, а пані Індіра ніколи не дізнається, що заїхав він із хлопцем не під три чорти, а висадив його дорогою. Що більше Куда про це думав, то безглуздішим здавалось йому везти когось туди, куди той не хоче, і марнувати дурно час і гроші.
— Не хоч, то не хоч, — мовив поблажливо. — А де я тебе маю зсадити?
— В Коломбо! — вигукнув Тікірі. — Пані мені пообіцяла, що ти мене туди відвезеш.
— Гаразд, — потакнув з полегкістю Куда; до Коломбо він мав їхати так чи інак. — Але якщо ти…
— Не хочу!
— Гаразд, — повторив Куда й залюбки потягнув з пляшки араку.
Куда був не лихий чоловік, але любив пити, аж самому гидко було. «Он Тікірі краще, аніж мені, бо він не п'є, арак йому не смакує. А гроші хлопець одержав. А навіщо вони йому? Грошей потребує більше той, кому гірше».
Так думав Куда, однією рукою гладячи пляшечку з араком, а другою мнучи в кишені ті двадцять рупій, що їх йому пані Індіра доручила, аби віддав Тікірі в кінці подорожі. Дурість несосвітенна, їй-бо! Що хлопчисько робив би вдома з двадцятьма рупіями?!
Тільки от хлопець хоче не додому, а до Коломбо.
Куда розгублено потер підборіддя:
— Гм… Але якби тобі закортіло додому, то доведеться в Коломбо сісти на автобус.
— Не закортить, — відказав Тікірі.
— Як знаєш, — усміхнувся Куда так широко, що показались усі його верхні зуби, й радісно сьорбнув із пляшки. Як усе гарно складається! Навіщо цьому шмаркачеві в Коломбо гроші? Хіба на автобус, щоб дістатися додому. Але він додому не хоче й твердить, що автобусом не поїде. Тож гроші йому взагалі ні до чого. Тобто: буде справедливо, коли двадцять рупій залишаться цьому бідному, нещасному — словом, тому, кому справді їх треба.
Невдовзі по шосе, мов буря, мчала машина — тому, за кермом, голова була повна араку й чудових мрій, як він у Коломбо вживе світа за ці двадцять рупій. Ще перед обідом порідшали зелені стіни заростей, що обабіч облямовували шосе, поступилися місцем кокосовим гаям, і майже водночас Тікірі почув у повітрі знайомий солоний пах, провісник океану. Машина вискочила на пагорб — відкрилася безмежна далечінь, поцяткована всіма відтінками зеленого й голубого.
Так ізнов по довгих днях Тікірі побачив море, знайоме змалечку, і видалося воно йому сьогодні невимовно гарним, хоч він і не мріяв про нього. Гарне тому, що десь на його березі він напевно найде Бандалу.
Але океан раптом ізник, обабіч шосе замигтіли хатки, будиночки, будинки, ряди їх густішали, далі зависочіли такі велетенські будівлі, що Тікірі зроду й не снилися. Вулицями текли розмаїті гуркітливі потоки — ріки людей і машин, цілі ланцюги машин, цілі юрби чоловіків і жінок, білих і коричневих, одягнених так і сяк, з голими грудьми і в білих саронгах, у картатих сорочках і в європейському строї, в капелюхах і в тюрбанах і з гарними косами, зав'язаними по-сінгальськи.
Зчудовано, захоплено, навіть трохи злякано розглядався Тікірі навколо. Де Бандала, де його найдеш у цьому лабіринті?.. Серце йому стисло від сумного передчуття. Але відразу попустило, і Тікірі радів, що він тут, у цьому великецькому місті, бо сюдою кожен мусить раз пройти, кожен, хто кудись подорожує, і кожен, хто щось шукає, — інакше-бо тут не могло зійтися стільки людей. І друг Бандала казав, що піде сюди найматися на корабель…
— Гей, ти! Спиш, чи що? Приїхали! — почувся Кудин голос.
Тікірі стрепенувся. Лиш тепер до нього дійшло, що мотор стих, подорож скінчилася. Стояли на широкій місцині, обіч якої здіймалися ті найбільші, що їх Тікірі будь-коли, окрім дагоб, бачив, будівлі — вони перевищували й верхівки кокосових пальм, котрі стриміли нарізно в садах; на другому боці земля кінчалася рівним камінним краєм — геть-чисто відітнув хто — і починалося море. Дивне море, його затисли камінні дамби, мов клешні велетенського рака, і на поверхні, всіяній масними райдужними плямами, сиділи кораблі, більші від будинків.
— Так, — сказав Тікірі й вийшов.
Тієї миті йому здалося, що він провалився кудись на дно океану ще дивовижнішого, ніж той, забруднений олією і всіяний пароплавами, подібними до будинків: на дно стовписька, океану людей. Він тепер не бачив нічого, тільки їх, людей і людей, — бо всі вони були більші, ніж він. А що головне: всі були розумніші, спритніші, ніж він. Принаймні так йому здавалося, бо всі вони кудись ішли або щось робили, всі мали якусь мету, всі знали свою дорогу, свою домівку, оце місто… а він нічого не знав і не мав нічого. Ні мети, ні домівки, навіть не уявляв, що нині діяти. І знав він тут лиш одного чоловіка, на якого мимоволі звів очі.
Шофер Куда — бо він був цей чоловік — зловив хлопців погляд, і очі в нього неспокійно забігали.
— Куди підеш? — спитав і, швиденько одвернувшись, закурив сигарету.
— Не знаю, — зітхнув Тікірі, однак слова ці чи, може, тон, яким він їх мовив, здались йому боязкими, і він одразу виправився: — Ще не знаю. Але за хвилину знатиму. Їй-бо, ось тобі моя рука!
Звів правицю, і Куда згори простягнув до неї свою руку, бо досі сидів за кермом, а той головатий хлопчина справді був малий, наче жук.
— Ось тримай, — сказав Куда. — Тут двадцять рупій.
— Що з ними робити? — спитав Тікірі.
— Що!.. Що!.. — буркнув Куда. — Біжи їх розміняй!
Витираючи спітніле чоло, дививсь услід хлопцеві, що губився в натовпі, й думав, що то — випробування чесності. Еге. Долі так забаглося, щоби з того сталося випробування чесності. Авжеж так. Бо хоч він, Куда, збирався дати ті гроші хлопцеві без застережень, але хлопець спитав, що з ними робити, і в нього, в Куди, от-от мало зірватися з язика: «Що хочеш, вони твої…», але ці слова застрягли в горлі, і він зрештою сказав щось зовсім інше: «Біжи їх розміняй!..» Просто вустами того хлопця доля спитала, а його, Кудиними, вустами доля відказала. Отже, так воно й мало бути. Та й, зрештою, це єдиний справедливий рішенець: якщо хлопець повернеться — він чесний і заслуговує віддяки. Якщо ж він нечесний — попадуть гроші до непорядних рук, на шкоду цим порядним, що їх потребують.
Саме на ці порядні руки, що їх потребують, дивився тепер Куда, а вони неспокійно натискали на кермо. Куда був надто збуджений, щоб роздивитися в юрмі, вертається хлопчисько чи ні. А потім, зачувши писклявий голос Тікірі: «Я вже тутки!» — раптом зрозумів, що весь цей іспит чесності був несосвітенна дурість. Безглуздя, більш нічого! Бо якби хлопець був меткий, щезнув би й мав би собі двадцять рупій. Але ж він дурний, страшенно дурний — і щоб йому за цю дурість іще заплатити? Де ж тоді правда?
Тож Куда відлічив вісімнадцять рупій, сунув їх собі до кишені, а дві простягнув Тікірі:
— Бери й мовчи! Купи собі на них поїсти. Диви тільки не змарнуй!
Відтак їхав од гавані й думав, що коли зараз, ось зараз не нап'ється, буде йому погано. Стільки турбот з одним шмаркачем, стільки душевної боротьби, стільки роздумів — а скільки роздумів, стільки справедливості! Це справедливо? Ні! Спинивсь і перехилив дві склянки. Нараз йому стало хлопця так шкода, що він прожогом скочив за кермо й вернувся до гавані. На превеликий жаль, хлопця вже не побачив, хоч і розглядався цілу хвилину, ба навіть зліз із сидіння і обійшов навколо машини.
Тим часом Тікірі стояв у юрмі, не маючи вже ані шеляга. Нічого не мав, лиш самоцвіт, зав'язаний у кінець саронга, та ще одну кумедну річ, яка згодом істотно вплинула на його долю. Була це чорна книжка, в котрій він не тямив прочитати жодного слова.
