Щоденник Миколки Синицина - Носов Николай Николаевич (лучшие книги онлайн txt) 📗

— Ну, це неважко перевірити, — відповів він. — Дем'яновська, десять. Це ж яке будинкоуправління буде?.. Здається, двадцять дев'яте…

Кербуд погортав зошит із списком будинкоуправлінь, що лежав перед ним, зняв телефонну трубку й набрав номер.

— Алло! — закричав він, зачекавши хвилину. — Це двадцять дев'яте?.. Подивіться там у будинковій книзі, чи живе у вас у шістнадцятій квартирі Толя Клюквін? Як?.. Живе?.. Ну, дякую… Що накоїв?.. Та нічого особливого. Шибку тут одній громадянці висадив… Ну, бабусю, ви не турбуйтеся, — сказав він, звертаючись до Одарки Семенівни і кладучи трубку на місце. — Тепер він од нас не сховається. Все правильно.

— Отож і підозріло, що все правильно, — сказав вусатий чолов'яга, який сидів на лавочці. — У нас тут у четвертому відділенні міліції випадок був. Затримав міліціонер хлопчака: стрибав на ходу з трамвая, а штраф відмовився платити. Ну, його, звичайно, міліціонер у відділення привів. Там, звичайно, питають: «Як прізвище?» Він каже: «Івась Сидоров», — тобто не своє прізвище назвав, а одного свого знайомого хлопчика. Його питають: «Де живеш?» Він їм і адресу цього Івася Сидорова дав. Ті давай дзвонити з міліції в будинкоуправління: живе, мовляв, там у вас Івась Сидоров? Їм кажуть: «Живе». Ну, ті, що ж, відпустили цього Івася Сидорова, тобто не Івася Сидорова, а цього хлопчака, який Івасем Сидоровим назвався, а наступного дня послали батькам справжнього Івася Сидорова повістку, щоб заплатили за свого сина штраф. Ну, батьки, звичайно, на Івася накинулися: «Що ж ти, — кажуть, — такий-сякий, з підніжки на ходу стрибаєш? Штраф тепер за тебе плати!» Хлопчина, звичайно, засмутився, в сльози: «Не стрибав я!» — «Еге, так ти ще й брехати, такий-сякий!» Бідолашний хлопець запевняє, присягається. Занедужав, розумієте, від такого недовір'я. Батьки бачать — щось не те виходить. Не став би хлопчина так дуже нервувати, якби правда. Батько, звичайно, побіг у міліцію. «Ми, — каже, — синові віримо. Наш Івась не буде на ходу з трамвая стрибати. Він хороший». Йому кажуть: «Вони всі хороші, коли дома сидять». Батько каже: «Однак я не платитиму штрафу». — «А не заплатите, — кажуть, — судити вас будемо».

Через тиждень там чи два викликають батька на суд. Батько приходить. «Товариші, — каже, — що ж це таке? Адже не стрибав він». — «Як, — кажуть, — не стрибав, коли тут усе: ім'я, прізвище, адреса — все точно записано». Хотіли батькові присудити п'ятнадцять діб арешту за те, що погано сина виховує і штрафу не хоче платити, та, спасибі, хтось напоумив викликати свідком того міліціонера, який затримав Івася, коли він з підніжки стрибав.

Ну, викликали, звичайно, міліціонера, показали йому Івася.

Міліціонер подивився і каже: «А я вже не пам'ятаю, який той хлопчина був, та, здається мені, цей Івась не той хлопчик, що я затримав». Потім він ще придивився до нього й каже: «Так, тепер я точно бачу, що це не той». Так оця історія нічим і закінчилась. А могли Івасевого батька на п'ятнадцять діб арештувати ні за що, ні про що. А того хлопчину, який Івасем Сидоровим назвався, так і не знайшли.

— Еге, знайдеш його, — сказав кербуд. — Певно, стріляний горобець виявився.

— Ще який стріляний! — підхопив вусатий чолов'яга. — Звичайно, хлопчак наговорить сім мішків вовни — і вся гречана: вигадає і номер будинку, і квартиру, і вулицю. Почнуть у будинкоуправління дзвонити, а там в усьому будинку і квартири такої нема або живе в ній хтось інший. Отут він і попався. А цей усе правильно сказав, тільки не про себе, а про Івася Сидорова.

— Отак, — сказала Одарка Семенівна, — кожен розіб'є тобі шибку і скаже: я, мовляв, Івась Сидоров, живу там-то і там-то. Потім іди одержуй з Івася Сидорова.

— Гм! От бачите, бабусю, яка оказія, — сказав кербуд, допитливо глянувши на Толю. — Може, він і справді Івась Сидоров, тобто… тьху!.. як, ти сказав, твоє прізвище?

— Толя Клюквін, — відповів Толя.

— От, от. Може, він і справді Толя Клюквін, а може, й хто інший. Тут, як бачите, по-всякому буває. Ідіть ви краще з ним у міліцію, там точніше розберуть.

— Навіщо у міліцію? — почав благати Толя. — Я вам кажу правду.

— «Правду, правду»! — пробурчала з досадою стара. — Сподівайся від вас правди!

Вона схопила Толю за руку трохи вище ліктя і потягла на вулицю. Толя дріботів поруч з нею, злякано оглядаючись довкола. Йому здавалося, що перехожі з цікавістю дивилися на нього і здогадувалися, що його ведуть у міліцію, напевно, думали, що він злодій.

Толя ще жодного разу не потрапляв до міліції, і йому дуже не хотілось іти туди. Він рвонувся щосили, але стара ще міцніше вчепилася своїми цупкими пальцями в його руку.

— За що ви його? — запитала жінка, що йшла назустріч.

— Шибку в будинку висадив.

— Куди ж ви його тепер?

— А в міліцію. Куди ж іще?

— Пустіть мене! — просив Толя, намагаючись вирватись. Але стара тримала його, як лещатами.

— А ти не пручайся, — твердила вона. — Від мене однаково не втечеш.

— Пустіть! — благав Толя. — Я сам піду. Не треба мене тримати. Я не втечу.

— Так я тобі й повірила.

Переконавшися, що йому не вирватися з рук Одарки Семенівни, Толя надумав удатись до хитрощів. Він бачив, що вона могла тримати його лише однією рукою, бо в другій у неї була сумка з продуктами.

«Колись рука в неї стомиться, і вона не зможе мене так цупко тримати», — вирішив Толя.

Він перестав вириватись і деякий час ішов спокійно, ніби скорившись своїй долі. Приспавши таким чином пильність старої, він раптово рвонувся і, опинившись на волі, дременув.

— Стій! Стій! — закричала Одарка Семенівна, кидаючись за ним навздогін. — Стій, кажуть тобі! Держіть його!

Зустрічні пішоходи зупинялися, не знаючи, треба їм ловити Толю чи не треба. Один громадянин хотів було його схопити, але Толя спритно шмигнув у нього під рукою і, звернувши з тротуару, помчав бруківкою. Тут йому не загрожували зустрічні пішоходи і він міг розвинути значно більшу швидкість. Одарка Семенівна теж побігла бруківкою, але одразу ж мало не потрапила під вантажну машину.

— Стій! — закричала вона, кинувшись назад на тротуар. — Зупинись негайно ж! Потрапиш під машину!

Але Толя не слухав її. Він вибіг на перехрестя і майнув через дорогу. Одарка Семенівна побачила трамвай, що мчав напереріз Толі, і зупинилася на розі вулиці. Усередині в неї все похололо. Їй здавалось, що Толя ось-ось потрапить під трамвай. Але вагоновожатий, побачивши Толю, стишив хід. Толя перебіг через рейки, але й з другого боку до нього вже котив автомобіль. Бігти назад було пізно. Вереснули гальма. Автомобіль штовхнув Толю в плече і тут же зупинився. Толя впав. Одарка Семенівна впустила на землю сумку й затулила обличчя руками.

Навколо Толі вмить зібралася юрба. Якийсь громадянин одразу ж підбіг до телефонної будки і почав викликати «швидку допомогу». Толя тим часом звівся на ноги.

— Боляче вдарився? — запитав його хтось. — Ти не поранений?

— Ні, — захитав головою Толя.

Шофер виліз з кабіни і підбіг до Толі:

— І звідки ти взявся посеред бруківки, шибенику? Боляче тобі?

— Ні, не боляче.

Шофер схопив його обома руками, помацав за лікті, плечі.

— Ніде не болить?

— Ніде. Я просто злякався.

— «Зляка-а-вся!» — Обличчя шофера розпливлося в усмішці. — Скажи спасибі, що я вчасно встиг загальмувати.

Тут підійшов міліціонер.

— Що з хлопчиком? — запитав він шофера.

— Щасливий випадок, товаришу міліціонере. Можна сказати, відбувся легким переляком.

— Ось як!

У цей час крізь юрбу продерлась Одарка Семенівна. Руки в неї трусилися від страху, губи тремтіли. Побачивши, що Толя, ніби нічого й не сталося, стоїть коло автомобіля, вона кинулася до нього і заголосила:

— Живий, дивись-но! Мій ти голу-у-бчику!

Толя побачив стару і метнувся від неї вбік. Проте навколо щільною стіною стояли люди, і йому нікуди було бігти.

— Та що ти, голубчику! — замахала руками стара. — Та хіба ж я тебе зачеплю? Товаришу міліціонере, це я, слово честі, я в усьому винна. Це він од мене, окаянної, з переляку під машину кинувся. І все через шибку оцю, будь вона тричі проклята!