Кленовий лист - Ле Иван (читать книги онлайн txt) 📗
А вчора вперше Роман сам зробив досить сміливий заплив без колоди. Отже, перемога!
На острові, як видно, в мирний час бувають тільки рибалки з континенту. Кілька видів дрібних птахів, напевне, випадково забилися сюди і акліматизувалися в умовах суворої острівної природи. Жодного звіра, крім ящірок і мишей у лісі.
Щоправда, хлопці одностайно зійшлися на думці, що на острові таки є полоз. Він живе з того боку острова, певне, ловить рибу в затоці й далеко не відповзає. Ніхто його не бачив. Але, побачивши над затокою дерево з, на диво, вичовганим стовбуром, друзі прийшли до висновку, що то і є сліди полоза, який полює з дерева за рибою.
Там же поблизу знайдено й другу стоянку рибалок. Весло, сокира, жмути дроту, казанок. Та й ця знахідка не змінила думки хлопців. Вони були переконані, що біля затоки таки є лігво полоза, намагалися поки що обходити те місце.
Надійшла осінь. Горн уже ходив, без утоми працював на будівництві разом з хлопцями, заробляв довіру в них. Вечором був у тому ж незалежному, до деякої міри побратимському настрої і довго розважав Олега на варті. Адже хлопець — теж авіатор, вів літака, коли Горн намагався його розстріляти. В тому смертельному змаганні не було переможця, вони порівнялися...
Досвід дорослого хлопцям дуже згодився. Тепер вони спали у власній хаті. Для нічного вартового знадвору зробили зручний ослін, на якому так приємно, по-домашньому сиділося в хвилини відпочинку. Дверей ще не було, для них тільки приготували очерет і розклали його сохнути на сучкуватих підставках. Це теж ділова порада полоненого німця.
Цієї ночі вартував Олег. Він не сидів на ослоні. Як тільки в хаті затих гомін, Олег встав і, сповнений думок, почав ходити навколо. В руці тримав пістолет напоготові, на ремені — фінка. Нічого не боявся. Та і позвикали вже до того, що на острові зараз їх мусять страхатися, хто з боязких. Навіть думка про полоза поволі відходила геть, нічим не хвилюючи вартового.
І раптом почув глухий відгомін грому. Невже таки піде дощ на не покриту дахом, хату? За весь час їхнього перебування на острові тут випало лише кілька невеличких дощів. Власне, в горах вони, мабуть, були більші, коли судити з ручаю. Він набухав, обертався в цілу гірську річку, навіть викочував із їхньої загати каміння, женучи його геть у своєму бурхливому потоці. Але ж то було літо. Напевне, в цих широтах саме осінні й зимові місяці мають бути багаті на, дощі.
За час перебування на цьому острівку щось два чи три рази чули хлопці громовицю. У цих раптових громах відчулася неминуча зміна пори року. Але ж дивно — на небі жодної хмаринки! Крізь гущавину дерев миготіли зірки. Вартовий попростував на край ставка, де розходилися віти дерев і можна було побачити широкий обрій неба.
Грім то заглухав, то знов озивався десь здалеку. Коли ж Олег дійшов аж до берега океану, страшна догадка промайнула в нього: бій... Великий океанський бій триває десь там, у безкраїх водах!
Хлопець озирнувся в бік свого житла. Там сплять товариші й не чують тої боротьби... І німець, мабуть, також спить. Поговорити б, поцікавитись, як він ставиться до тих зітхань зарядженої війною рідної землі.
Німець, може, тільки й чекає, що ось-ось викинеться на острів якийсь десант з фашистського корабля. Мстиві гітлерівці чи й повірять Горну про мирний характер піонерської стоянки на острові, якщо б і спробував він їх умовляти.
Фашисти захочуть довідатись, як ці радянські хлопці опинилися на острові. А чи й буде Горн захищати їх, хоч вони і врятували йому життя? Можливо, і сам поквапиться розповісти про чеха, про загибель свого найкращого напарника аса-нічника.
Збуджений Олег швидко рушив до стоянки. І знов почулися немов залпи гармат, тяжкі мінні вибухи, які котилися разом з океанськими хвилями. В уяві малювалося, що й твердь острівця вже ворушиться під ногами.
Збудити товаришів? Для чого? Щоб поглузували з його боягузтва? Покаже й Горну, як далеко ще йому, юнакові, до тої межі дорослого, якої лише з випадку він досягнув був під час повітряного бою. А за тою межею віддалені громи вже не вчуваються фантазливими гарматними залпами...
Ні, не буде він тривожити сон товаришів. Нехай сплять.
Незабаром усе стихло. Як не прислухався хлопець, до землі вухом припадав — навіть віддаленого грому вже не почув. Тільки шумів океан.
«Цілком можливо,— міркував Олег, мобілізуючи всі свої знання про морські бої,— що в океані таки був той далекий бій. Може, і зараз він триває, тільки вже рукопашний. Зійшлися кораблі, матроси баграми вчепилися за борти...»
І засміявся. Це все бачив у кіно. Якийсь піратський корабель напав на торговий. Берданки, багри, беззбройні пасажири... А в океані тепер сходяться броньовані крейсери. Які там багри, рукопашний бій? Величезні снаряди, убивчі торпеди, тонні авіабомби. Тут тобі близький і далекий бій.
У цих думках минали хвилини, години, коротка літня ніч. З думок про фугаси, про торпеди Олег непомітно перекинувся на село Новосілки за Дніпром. Береза в дворі за хатою. Березу видно здалеку. Її садовив Олегів батько. Із сусідою Андрієм Дорошенком вони посадовили в той день, коли вступали до восьмого класу школи, два деревця. Батько — березу, а Дорошенко — дубка. Батькова береза он якою вже виросла, а Дорошенків дуб у корінь міцніє і досі ніяк не вкриє хати розлогими вітами...
І в тому мати бачить символічний зв'язок з долею обох садівників. Андрій Дорошенко по військовій лінії пішов, коренем зміцнів, генералом став. А батько... Батько — інженер-механізатор, до директора МТС виріс, а потім тяжко захворів на запалення легенів. Тепер постійно з лікарями має справу, на курорти їздить. Як ота береза спалахнув: високий, стрункий мужчина, з розумними очима. Коли хворів, завжди говорив: «Олег, синок, ми з тобою хіба ж такі діла творитимемо!...»
Коли б він знав оце, що його Олег вартує ось на безлюдному острові, в громовицях нічних відчуває океанські бої. Коли б знав те його хороший батько.
Але ж батько тепер теж воює... Що з ним? Коли б його син... більший був. Олег навіть не помітив, що ті думки висловлює уже вголос.
Згадав і генерала Дорошенка. Ще й минулої зими заїздив він до Новосілок, гостював у батька. Бойовий генерал. Олегові порадив добре вчитись у школі, «як батько твій учився!»
Всі думки чомусь зосереджувалися навколо особи батька. Але ж мати! Вона, певне, плаче, не знаючи долі сина.
Тут, на острівку, дні і ночі мінилися майже раптово. Не було довгого замріяного вечора з димком із димаря чи з кабиці, який ледь-ледь губився у вечірній сутіні. Не було тут і росяної зорі, коли прозорі тумани здіймаються над гладдю Дніпра перед сходом сонця. Тут, як тільки сонце ховалося десь у хвилях океану, кинувши останній промінь на прощання, темрява невмолимо квапилася напосісти, і свіжість ночі змушувала шукати тепла. А ледве зажевріє ранок у стуханні зірок, лісом потягне вітерець, упаде роса,— стрімкими пасмами променів пропишеться небозвід і, неначе висмикнуте за ті пасма, вискочить ополоскане океаном, багряне сонце.
В таку пору найсолодші сни заколисують наших робінзонів. У таку пору засинає іноді навіть вартовий.
Та в цей ранок Олег не сів навпроти сонечка, що пробивалося поміж стовбурами дерев.
Через годину воно вже мало сховатися в рясних шапках дерев. Щоб вигрітися на ранковому сонечку, хлопці завжди виходять з лісу на те місце, де Ваня пропонував будувати хатину. Поглянувши на стрімкі пасма по небозводу, Олег пішов на берег і рушив до пляжу, щоб раніше за всіх прийняти ранкову освіжаючу океанську ванну. Це стало в них звичкою, якої всі дотримувались, незважаючи на погоду. Пройшов аж до колоди, з якою Роман учився колись плавати, і, роздягнувшись, поклав на неї кітель. Зняв годинник з руки, озирнувся ліворуч, потім перевів очі праворуч, аж туди, де за поворотом слалася коса. Та сама коса, на яку вони викинулися після нічного бою в повітрі. Озирнувся і завмер. Інтуїтивно вхопив з деревини тільки-но покладений кітель, ледве годинника не випустив з рук. Дух йому захопило. Так і завмер, як паралізований.
