Відважні - Воинов Александр Исаевич (бесплатные версии книг .TXT) 📗
Мейєр знову сів у крісло і довго розкурював погаслу сигару, не спускаючи з Блінова допитливого погляду.
— От бачите, — сказав Мейєр, — ви самі збуджуєте в мені інтерес. А вже коли я чим-небудь заінтригований, то йду по сліду, як хорт… Часом я думаю: на якого дідька витрачати стільки сил? Яка від цього користь?.. Але не можу стриматися. Натура!.. — І він весело засміявся.
Блінов поклав руку йому на коліно.
— Дорогий друже, — сказав він з тією щирою простотою, яка завжди насторожувала Мейєра, — ми ж зібралися сьогодні, щоб відсвяткувати наш союз… Визнаю, я завдав вам деяких неприємностей. Мені здавалося, що ви більше, ніж слід, цікавитеся моїми справами. А проте мої повноваження дещо інші, ніж у звичайного бургомістра. Ви це, мабуть, зрозуміли?..
— Я переконався в цьому, — серйозно сказав Мейєр.
— Чому я приїхав сюди, в це місто? Щоб цупити з музею картини? Чи, може, з метою інтригувати проти вас?
По тіні, яка майнула по обличчю Мейєра, Блінов зрозумів, що влучив у ціль. Мейєр відкинувся на спинку крісла і, не кліпаючи, пильно дивився у вічі своєму співбесідникові.
Блінов відпив з чарки.
— Так, — мовив він тихо, і голос його щиро прозвучав у цій невеликій кімнаті, слабо освітленій лампою під синім абажуром, — ви думали про мене дуже погано, Мейєр. Але, на жаль, я не можу вам поки що все розкрити… Не знаю, що буде зі мною потім, адже доля моя вирішується не тут.
— Де ж саме? — подався вперед полковник Мейєр.
— У Берліні, — сказав Блінов. — Ні про що більше мене не питайте. Повірте, інтереси справи вимагають, щоб ми йшли в одному напрямку, але кожен своїм шляхом. Необхідно, щоб жителі міста мені довіряли. — Він нахилився до Мейєра і знизив голос до шепоту: — Була ідея створити партизанський загін. Я мав разом з ним піти в ліс…
Мейєр розуміюче кивнув.
— Ну, і що ж? — швидко запитав він.
— Зараз вже ніколи: назрівають події на Дону.
Мейєр глибоко затягнувся димом сигари. Він був розчарований — бургомістр не сказав нічого зайвого.
Розділ дев’ятнадцятий
ЗАВДАННЯ
Вночі Колеснику не спалося: болів поперек, голову обсіли нелегкі думи. Що буде з загоном, якщо Геннадій Андрійович не дістане продовольства?
Селяни повідомили, що в Малинівці заховано хліб, його закопали в ямі. Але дістатися до нього важко. Яма поряд з будинком, де колись була сільрада, а тепер живуть поліцаї. Без бою хліба не взяти. Ну і що ж? Зрештою, поліцаїв там не так вже й багато. Головне — напасти на них зненацька.
Колесник з вдячністю подумав про тих багатьох простих людей, котрі, нехтуючи небезпекою, пробираються дальніми стежками і приносять партизанам важливі вісті. Їхніми очима партизани стежать за кожним кроком гітлерівців у найвіддаленіших населених пунктах…
Саме завдяки доставленим відомостям партизани за останні тижні тричі громили обози гітлерівців, призначені для фронту. Вони спалили і висадили в повітря понад тридцять навантажених мінами і снарядами «круппів»…
Колесник розумів, що це не може не викликати відповідних дій з боку гітлерівців. Треба чекати каральних загонів. Зараз, після тієї диверсії на станції, гітлерівці особливо люті. Доведеться партизанському загонові перебазуватися на нове місце.
Та головна турбота Колесникова полягала в тому, щоб розвідати район, де фашисти будуватимуть систему укріплень. Вже кілька разів штаб фронту по радіо запитував про це у партизанів. Та повідомити, по суті, нічого…
«Що ж робити? — подумав Колесник. — Пробиватися в район будівництва? Ну добре, загін проб'ється, хоч і ціною великих втрат і жертв. Та все ж головного він не знатиме. Де споруджуються доти? Скільки їх? Які дороги вони прострілюють? Як організовано систему вогню?» Саме про це важливо дізнатися для того, щоб майбутній наступ наших військ був успішним.
Минулого тижня Колесник ходив на явку з Борзовим. Микита Кузьмич повідомив, що Блінов зберігає в себе важливі папери, які стосуються укріпрайону. Мейєр дав їх йому для того, щоб бургомістр міг відповідним чином розподілити робочу силу. Та й взагалі, як відомо, Блінов користується цілковитим довір'ям гестапо.
Микита Кузьмич на власні очі бачив, як бургомістр сховав карту в ковану скриню, що стоїть у нього в кабінеті. От якби пощастило її зламати! Досить тільки сфотографувати документ.
Але Борзов не знав, яким чином відчинити цю кляту скриню. Ніхто, крім самого бургомістра, не має до неї доступу. Блінов упевнений, що секрет замка розгадати неможливо, ї навіть відмовився від спеціальної охорони.
У цієї дивної скрині, розповідав Микита Кузьмич, немає навіть щілини для ключа, а стальні стінки такі товсті, що їх не розплавити автогеном.
Залишається одне — розвідати сам укріпрайон. Встановити, де будуються доти, і нанести їхнє розташування на карту.
Але як туди проникнути? Там, де йдуть роботи, кожна людина на обліку. Стороннього одразу ж затримають. Якщо не розстріляють, то примусять працювати, а втекти звідти майже неможливо.
На світанні Колесник зайшов до Дудникова, розбудив його, присів на тапчан в кутку землянки і мерзлякувато простягнув руки до грубки, в якій дотлівав жар.
— Чого блукаєш? — запитав Дудников, запалюючи цигарку.
— Не спиться…
Помовчали. Дудников дивився на маленьке віконце під стелею, складене з кількох шматочків скла, на промені сонця, що вставало з-за лісу. В місті до війни йому рідко доводилося бачити схід сонця. А тепер він уже звик до цього, але часом все ж милувався сяйвом нового дня.
Колесник зненацька схопивсь, ударився головою об сволок і від цього ще більше розлютився.
— Невже ми нічого не придумаємо? — крикнув він. — Не може бути! Не може бути! Треба знайти якийсь вихід! Ми мусимо туди проникнути! Я б сам пішов, але з моїм зростом туди не потикайся — за кілометр побачать…
Дудников палив і мовчки спостерігав Колесника. В дитинстві він був, мабуть, таким, як Миколка Охотников, — хоробрим, кмітливим хлопчиною. Виріс — дядько ого-го! П'ять пудів залюбки виважує. А от збереглася в ньому якась дитяча безпосередність.
Раптом Дудникову згадалась учорашня розмова з Миколкою Охотниковим. Розповівши, як він побачив батька в машині, хлопчик почав просити, щоб йому дозволили піти туди, куди повезли полонених. Звичайно, Дудников відмовив. «Ні, ні, дурниці, — подумав він. — Це неможливо».
Але пізніше, проходячи повз конов'язь, він побачив Миколку, який гаряче переконував у чомусь Колесника. Хлопець розмахував скреблом, показував кудись убік, а Колесник, трохи згорбившись, слухав уважно і похмуро.
Помітивши Дудникова, Миколка зніяковів і одвернувся до коня, який стояв і жував листя.
— Дудников, підійди-но сюди!.. — гукнув Колесник і помахав рукою. — Ти чуєш, про що він просить?
— Вже чув і заперечую!.. — відповів Дудников.
Миколка різко обернувся, в його очах блиснули сльози:
— І ви недобре чините… Дуже недобре!.. Я хоч подивився б, що вони з батьком робитимуть!..
— А куди б ти сам пішов, цікаво знати? — розсердився Дудников. — Дурниці!
— Не сам, а з Вітею, — заперечив Миколка. — І нічого з нами не станеться. Я тут усі місця виходив. Ми з батьком багато бродили. Рибу ловили разом…
Колесник глянув на Дудникова.
— Ну добре, чисть коня, — сказав він Миколці, — а я подумаю… Ходімо, Дудников.
Коли вони відійшли далеченько і Миколка вже не міг їх почути, Колесник похитав головою:
— Боюся, втече хлопець. Видно, дуже любить батька!..
Дудников зітхнув:
— Та-ак… Це можливо…
Вони зачинилися в землянці і довго обмірковували запропонований Колесником план, намагаючись передбачити можливі труднощі.
Вже зовсім смеркло, коли Колесник виглянув із землянки і наказав партизанові, який проходив поблизу, прислати до нього Миколку і Вітю.
Хлопці прибігли. Колесник запросив їх сісти і присунув на край стола відкриту банку згущеного молока — єдині ласощі, які йому пощастило дістати.
