Велика, більша й найбільша - Брошкевич Ежи (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений TXT) 📗
— Засідання почнеться за десять хвилин.
За вісім хвилин зала засідань знову була заповнена вщерть.
— Присутні всі, — повідомив електронний контролер.
Тоді підвівся Голова:
— Веги! — проголосив він урочисто. — Зараз на борту нашого понадпросторового корабля двоє молодих землян. За дві години за середньоделійським часом вони прибудуть до нас. Ми спробуємо зблизитися з ними. Веги! Дивіться і зважуйте. Представники! Наша постанова важлива і для нас, і для них. Пам’ятайте про це!
У величезній залі запала цілковита тиша.
Вогні потьмянішали. А проектори телекіно кинули в центр зали об’ємне, точне до найдрібніших деталей зображення Сріблястої Кулі і Землі, від якої відлітав корабель з понадпросторового швидкістю.
Потім з’явився коридор з голубими променистими стінами, зала, а в ній двоє молодесеньких землян.
Разом з тим автоматичний перекладач зоряних мов почав перекладати на веганську перші слова землян, зберігаючи тембр їхніх голосів.
У залі ніхто навіть не поворухнувся. Так, коли б не колір шкіри й волосся, коли б не вужчі трохи очі, коли б не відмінність у одязі і сповільненість рухів — представникам вегів могло б здатися, що перед ними їхні власні діти.
Щоправда, доповідач першої автоматичної експедиції попередив їх про це. Але в маленьких землян схожість з вегами надто впадала в очі.
Отож коли маленька мешканка землі, лишившись на самоті, злякано скрикнула “ой мамо!” — поетка Меда гукнула на повний голос:
— Не мучте їх!
Обидві пригоди, одначе, завершилися веселим сміхом — і малих землян, і зали засідань. А найголосніше — з полегкістю і трохи ніяково — сміялася сама Меда.
Треба сказати, настрій у залі ставав дедалі кращий.
Хоч було видно, що малі земляни не розуміють і не знають навіть найпростіших приладів, що з ними легко дала б раду кожна веганська дитина, проте, незважаючи на це, поводились вони (і кожний це бачив) розсудливо і розумно.
Деякі представники навіть насупилися. Вони бачили, що земляни справді обдаровані. Не хотілося б мати їх своїми неприятелями.
Аж от, коли пара молодесеньких землян, оглянувши корабель, сіла й замовкла, Голова вимкнув екран телекіно.
Натомість він увімкнув телестанцію Тлумача Думок, до якого зверталися лише у виняткових випадках. Користування ним було заборонено всім, за винятком лікарів та екзаменаційних комісій.
І от тлумач почав демонструвати перед очима присутніх у залі все те, що діялося в головах малих землян.
На екрані попливли одна за одною їхні думки і спогади — з’являлися сцени, картини, навіть цілі історії з їхнього життя.
Учасники Надзвичайного З’їзду представників — науковці і поети, композитори і пілоти, лікарі й організатори — продивилися усю пригоду з Капітаном і Яцком. Потім вони стали свідками експедиції в піщану пустелю.
Тієї миті, коли малі земляни відшукали серед безлюдних пісків двох ослаблих дорослих землян, у залі почувся шепіт, схвальні вигуки.
Але тут Голова знову ввімкнув свій екран.
— Я розумію, — сказав він, — що молоді земляни заслужили ваше схвалення. Щойно я отримав навіть пропозицію групи пілотів — визнати дослід переконливим, відіслати дітей назад, а всю цивілізацію Землі вважати за цивілізацію надії та ладу.
— Як ми бачили, — провадив він, — молоді земляни поводилися добре й благородно щодо інших землян. Проте ми маємо переконатися, чи поводяться вони так лише з подібними до себе. З’ясувати, як вони ставляться до чужих їм істот. До вегів. До кого-небудь із нас.
Тут Голова обвів поглядом мовчазну залу.
— Згода? — спитав він.
На табло спалахнуло число: 8000. Вісім тисяч “за”. А тим часом…
А тим часом — саме тоді, коли в залі З’їзду вегів засяяло число “8000” — у Сріблястій Кулі пролунав Горошків голос:
— Що це за Сонце?
У вікні, між їхніми кріслами, заблискало раптом блакитне й опалове світло. То було світло величезної ясної зірки.
— Горошку, — прошепотіла Іка. — Невже ми летимо на це Сонце? Адже ми… згоримо… Горошку!
— Ти-и-и-хо!
Горошок і сам зблід. Та вже за хвилину він глянув на Іку куди веселіше: корабель, ясно, обминає те Сонце. І от поряд з’явилось щось… щось ніби… щось ніби схоже на Землю.
— Земля! — гукнула Іка.
— Земля… — повторив Горошок уже тихіше. — Ні, це не Земля, — сказав він.
Обоє замовкли. У кришталевому вікні показалась якась планета. Вона росла на очах щосекунди. Уже відсвічували рожевим відблиском хмари, показались якісь величезні, схожі на дивні моря світло-фіолетові простори, якісь червоні гори і голубі долини…
Так усе це чимось нагадувало Землю, але зовсім інші були обриси материків і океанів. Зовсім інші барви, інші тіні.
Затамувавши подих, Іка й Горошок похилилися над вікном і дивилися на планету, що наближалася до них… Срібляста Куля, знижуючись, входила, видно, у її тінь — туди, де панувала ніч.
Картина у вікні тьмяніла, оповивалася темрявою.
— Будемо приземлятися, — прошепотів Горошок. — Хоч це зовсім не Земля.
Він узяв Іку за руку. Рука її тремтіла. Зрештою, він і сам відчував, як по спині бігають холодні колючі мурашки.
Чи Куля опуститься там, де слід? Чи не розіб’ється, не впаде в морську безодню? Цього він не знав. Врешті, і не міг знати.
— Ну, — промовив він злегка захриплим голосом, — зараз усе дізнаємось…
Іка всміхнулася. Горошок був дуже вдячний їй за ту усмішку. Адже вона давала зрозуміти, що на неї можна покластися. Що все буде гаразд. Адже, правду казати, саме у цій найбільшій, найдивнішій з усіх пригод, яких вони зазнали, вона поводилася мужньо, як ніколи.
Горошок хотів їй це сказати. Батько любив повторювати: “Кажи людині все гарне про неї. Ви обоє станете кращі”. Але не встиг він розімкнути рота, як вона сама озвалася.
— Глянь-но, — сказала Іка. — Знову зелене світло. Ходімо?
На одній стіні заблимав прямокутник зеленого світла. Отже, настала вирішальна хвилина.
Зелене світло. Це значить: треба йти. Але що там? Що їх чекає? Місто чи морське дно? Гірська вершина чи пустеля? Зоопарк чи… чи просто — Хтозна-що?
Горошок проковтнув слину й міцніше стиснув Ічину руку.
— Треба йти, — сказав він.
Вони рушили до виходу. Раптом Іка відпустила його Руку:
— Зажди-но!
— Що там? — почав Горошок. — Що це ти справді…
Іка не слухала. Вона бігцем вернулася до столика, взяла в кожну руку по посудині з рідиною, а кивком голови показала на закриту вазу з овочами.
— Візьми це. Невідомо, як там буде…
Горошок кивнув.
— Молодець, що не забула, — визнав він. — Ходімо!
І вони рушили, намагаючись, щоб підбадьорити себе, гупати черевиками. Шкода лишень, що на променистій, і губчастій підлозі гупати не вдавалося.
Перша вийшла в голубий коридор Іка. Горошок ані на крок не відставав.
Зелене світло вело їх зараз у протилежний бік коридора. Воно блимало, як і тоді, ніби весело підморгувало. Ніби запрошувало: “Ходімо, ходімо”. Але вони, навіть не помічаючи того, сповільнювали ходу. Адже за хвилину, за секунду, за три чи чотири кроки вони мали зустрітися… з чим? Ото ж то й воно, що НЕВІДОМО З ЧИМ! З ВЕЛИКИМ НЕВІДОМИМ!
— Ох! — скрикнула Іка.
Над ними мерехтіло зірками темно-фіолетове небо. Зірки мінилися всіма барвами — від білої до рубінової. З двох боків випливали два блідих Місяці.
А Срібляста Куля? Зникла, ніби її розвіяв вітер.
Горошок з Ікою непорушно застигли у фіолетовій темряві. Під ногами тихенько порипувала дрібна жорства. Якийсь невеликий птах безгучно пролетів над головами. Повітря було гаряче, насичене незнаними пахощами. Проте дихалось напрочуд легко.
Незважаючи на жару, кожен вдих освіжав, ніби ковток води.
— Що це так шумить? — прошепотіла Іка.
Горошок не озвався. Лише присунувся до неї ближче.
Справді, щось шуміло. Десь недалеко чулося дивне шемрання, шелест. Ніби шемрання густого сухого очерету, лози, колисаної легким вітром, шелест осіннього лісу під час листопаду.
