Щоденник Миколки Синицина - Носов Николай Николаевич (лучшие книги онлайн txt) 📗

— Нічого, — каже Валя. — Адже в поросят хатки бувають без вікон.

Я питаю:

— А ти мене бачиш?

— Ні. А ти мене?

— І я, — кажу, — ні. Я навіть себе не бачу.

Раптом мене хтось як схопить за ногу! Я як закричу! Вискочив з-під столу, а Валя за мною.

— Чого ти? — питає.

— Мене, — кажу, — хтось схопив за ногу. Може, сірий вовк?

Валя злякалась і бігом із кімнати. Я — за нею. Вибігли в коридор і двері зачинили.

— Давай, — кажу, — двері тримати, щоб він не одчинив.

Тримали ми двері, тримали.

Валя й каже:

— Може, там нікого нема?

Я кажу:

— А хто ж тоді мене за ногу торкав?

— Це я, — каже Валя, — я хотіла знати, де ти.

— Чого ж ти раніше не сказала?

— Я, — каже, — злякалась. Ти мене злякав.

Відчинили двері. У кімнаті нікого нема. А до столу підійти однак боїмося: а що як з-під нього сірий вовк вилізе! Я кажу:

— Піди зніми ковдру.

А Валя каже:

— Ні, ти піди!

Я кажу:

— Там же нікого нема.

— А може, є!

Я підкрався навшпиньках до столу, смикнув за край ковдри і бігом до дверей. Ковдра впала, а під столом нікого нема. Ми зраділи. Хотіли полагодити хатку, тільки Валя каже:

— А що як знову хтось за ногу схопить!

Так і не гралися більше в «троє поросят».

ЛАТКА

У Бориска були чудові штани: зелені, правильніше сказати, захисного кольору. Борисок їх дуже любив і завжди хвалився:

— Дивіться, хлопці, які в мене штани. Солдатські!

Усі хлопці, звичайно, заздрили. Ні в кого більше таких зелених штанів не було.

Одного разу Борисок поліз через паркан, зачепився за цвях і порвав ці чудові штани. З досади він мало не заплакав, пішов мерщій додому і попросив маму зашити.

Мама розгнівалась:

— Ти по парканах лазитимеш, штани рватимеш, а я зашивати повинна?

— Я більше не буду! Заший, мамо!

— Сам заший.

— Та я ж не вмію!

— Зумів порвати, зумій і зашити.

— Ну, я так ходитиму, — пробурмотів Борисок і пішов на подвір'я.

Хлопці побачили, що в нього на штанях дірка, і почали сміятися.

— Який же ти солдат, — кажуть, — якщо в тебе штани драні.

А Борисок виправдовується:

— Я просив маму зашити, а вона не хоче.

— Хіба солдатам мами штани зашивають? — кажуть хлопці. — Солдат сам повинен уміти все робити: і латку прилатати, і ґудзика пришити.

Борискові стало соромно.

Пішов він додому, попросив у мами голку, нитку і клаптик зеленої матерії. Із матерії він вирізав латку завбільшки з огірок і заходився пришивати її до штанів.

Справа це була нелегка. До того ж Борисок дуже поспішав і колов собі голкою пальці.

— Чого ти колешся? Ах ти ж, капосна! — казав Борисок голці і старався вхопити її за самісінький кінчик так, щоб не вколотися.

Нарешті латку було пришито. Вона стирчала на штанях, мов сушений гриб, а матерія навколо зморщилась так, що одна холоша навіть стала коротшою.

— Ну, куди ж це годиться? — буркотів Борисок, розглядаючи штани. — Ще гірше, ніж було! Доведеться все спочатку переробляти.

Він узяв ножика й відпоров латку. Потім розправив її, приклав знову до штанів, гарненько обвів навколо латки чорнильним олівцем і став пришивати її знову. Тепер він шив не поспішаючи, акуратно і весь час пильнував, щоб латка не вилізла за лінію.

Він довго вовтузився, сопів і кректав, зате, коли все зробив, на латку було любо глянути. Вона була пришита рівно, гладенько і так міцно, що не відірвати й зубами.

Нарешті Борисок надів штани і вийшов на подвір'я. Хлопці обступили його.

— От молодець! — казали вони. — А латку, дивіться, олівцем обведено. Відразу видно, що сам пришивав.

А Борисок вертівся на всі боки, щоб усім було видно, і казав:

— Ех, коли б мені ще ґудзики навчитись пришивати, та, шкода, жоден не відірвався! Ну нічого. Колись одірветься — обов'язково сам пришию.

ШУРКО В ДІДУСЯ

Влітку ми з Шурком жили у дідуся. Шурко — це мій менший брат. Він ще в школі не вчиться, а я вже до першого класу вступив. Тільки він усе одно мене не слухається… Ну й не треба!.. Коли ми приїхали, то відразу ж обнишпорили все подвір'я, облазили всі сараї й горища. Я знайшов скляну банку з-під варення і круглу залізну коробочку від гуталіну. А Шурко знайшов стару дверну ручку й велику калошу на праву ногу. Потім ми мало не побилися з ним на горищі через вудку. Я перший побачив вудку й сказав:

— Цур, моя!

Шурко теж побачив і ну кричати:

— Цур, моя! Цур, моя!

Я схопив вудку, а він теж учепився за неї і віднімає. Я розсердився — як смикону!.. Він одлетів убік і мало не впав. Тоді каже:

— Подумаєш, дуже мені потрібна твоя вудка! У мене є калоша.

— От і цілуйся зі своєю калошею, — кажу я, — а вудку нічого виривати з рук.

Я відшукав у сараї заступ і пішов копати черв'яків, щоб ловити рибу, а Шурко пішов до бабусі і став просити у неї сірників.

— Навіщо тобі сірники? — запитує бабуся.

— Я, — каже, — розкладу на подвір'ї вогнище, зверху покладу калошу, калоша розплавиться, і з неї вийде гума.

— Ще що вигадай! — замахала руками бабуся. — Ти тут і будинок весь спалиш своїми пустощами. Ні, голубе, і не проси. Що це за розваги з вогнем! І слухати нічого не хочу.

Тоді Шурко взяв дверну ручку, яку знайшов у сараї, прив'язав до неї мотузок, а до другого кінця мотузка прив'язав калошу. Ходить по подвір'ю, мотузок за ручку тримає, а калоша за ним по землі сунеться. Куди Шурко — туди й калоша. Підійшов до мене, побачив, що я черв'яків копаю, і каже:

— Можеш не старатися: все одно нічого не зловиш.

— Це ж чому? — запитую.

— Я зачаклую рибу.

— Будь ласка, — кажу, — чаклуй на здоров'я.

Я накопав черв'яків, склав їх у коробочку й пішов до ставка. Ставок був зразу за подвір'ям — там, де колгоспний город починається. Настромив я на гачок черв'яка, сів на березі і закинув вудку. Сиджу й за поплавцем пильную. А Шурко підкрався ззаду і ну галасувати на все горло:

Я вирішив мовчати і нічого не казати, бо з ним завжди так: коли скажеш що-небудь, ще гірше буде.

Нарешті він начаклувався, кинув у ставок калошу й почав її по воді на мотузкові тягати. Потім вигадав таку штуку: кине калошу на середину ставка і ну в неї камінням жбурляти, поки не втопить, а потім витягує її з дна за мотузок. Я спершу мовчки терпів, а тоді як не витерплю:

— Геть звідси! — кричу. — Ти розполохав мені всю рибу.

А він каже:

— Все одно нічого не зловиш: зачаклована риба.

І знову плюх калошу на середину ставка! Я скочив, ухопив палицю — і до нього. Він навтьоки, а калоша за ним на мотузку так і стрибає! Насилу втік од мене.

Повернувся я до ставка і знову рибу ловлю. Ловив, ловив… Уже й сонечко височенько-таки підбилось, а я все сиджу та на поплавець дивлюсь. Не клює риба, хоч лусни! На Шурка злюсь, прямо побити ладен. Не те, щоб я в його чаклування вірив, а знаю, що, коли прийду без риби, сміятиметься. Вже що я не робив: і далі від берега закидав вудку, і ближче, і глибше гачок опускав — нічого не виходить. Захотілося мені їсти, пішов я додому, раптом чую — хтось у ворота грюкає: «Бум-бум! Бах-бах!»