Щоденник Миколки Синицина - Носов Николай Николаевич (лучшие книги онлайн txt) 📗

Я сказав, що ми зовсім купатися не будемо, навіть підходити близько не будемо до річки, і в ліс не ходитимемо, та мама навіть слухати нічого не хотіла про це. До самого вечора я канючив і хникав. Мама пригрозила, що поскаржиться на мене татові. Тоді я перестав проситись, але за вечерею нічого не хотів їсти. Так і спати ляжу голодний. Ну й нехай!

7 червня

Вранці я прокинувся трохи раніше і знову взявся за своє. Мама сказала, щоб я не набридав їй, а я все набридав і набридав, поки вона й на роботу пішла. Потім я пішов до Сергійка, і він сказав, що вже домовився з Павликом і завтра вони вдвох вирушають на дачу, якщо я не зможу відпроситися. Мені стало заздрісно, що Сергійко й Павлик вирушать без мене. Цілий день я просидів сумний, і, тільки-но мама повернулась, я став просити з подвоєною силою. Мама розсердилась і знову сказала, що поскаржиться татові, але я не заспокоювався, тому що тепер мені було однаково. Нарешті тато прийшов, і мама поскаржилася йому. Тато сказав:

— Що ж тут такого? Нехай іде. Хлопець уже великий. Йому корисно привчатися жити самостійно.

Тоді мама сказала, що тато завжди заважає їй правильно виховувати дитину (це мене тобто), а тато сказав, що мама сама неправильно виховує мене, і вони тут мало не посварилися через це, а потім помирились, і тоді мама пішла до Сергійкової мами, і вони відразу про все домовилися. Сергійкова мама сказала, що на дачі ми нікому не заважатимемо, що тітка Поля за нами нагляне і варитиме нам обід. Нам тільки треба взяти з собою продуктів. Мама заспокоїлась і сказала, що відпустить мене на три дні, а якщо я поводитимуся добре, то знову відпустить.

Я сказав, що поводитимуся добре.

Усі хлопці дуже зраділи, коли дізналися, що ми йдемо ловити бджіл на дачу. Юрко подарував нам свій компас, щоб ми не заблукали в лісі; Толя дав складаний ніж; Федько приніс нам похідний казанок на випадок, якщо ми самі захочемо собі варити обід на вогнищі. Потім ми дістали фанери і стали майструвати пастку для бджіл.

Пастка вийшла гарна. Спереду ми зробили дірку й дверцята, щоб закрити її, коли зловляться бджоли. А дашок зробили, як у вулику, окремо, щоб пастку можна було відкрити і дістати бджіл.

До вечора мама накупила різних продуктів — крупів, борошна, масла, цукру, булок, консервів — і склала все це в рюкзак, так що рюкзак у мене вийшов важкий. У Сергійка теж вийшов великий рюкзак. Але найбільший рюкзак у Павлика. Він поклав у нього казанок та фляжку, і ще не знаю, що він туди напхав. Одне слово, в нас усе готове. Тепер швидше б настав вечір, а завтра ми прокинемось — і відразу в похід у Шишигино.

8 червня

Ура! Ми вже в Шишигині. Я думав, яка там дача, а це, виявляється, просто дерев'яний будинок, а навколо дерева, навіть паркана нема, тільки стовпи вкопано. Напевно, не встигли зробити. Будинок виявився на замку, і в ньому нікого нема. Тітка Поля кудись пішла. Ми її чекали, чекали, а тоді вирішили, щоб не марнувати часу, піти до лісу і повісити пастку. Пішли в ліс, поклали в пастку меду й повісили її на дерево. Тоді пішли на річку купатися. Вода в річці була холодна. Ми купались, купались, доки аж посиніли від холоду. Потім нам захотілось їсти.

Ми вилізли з води, розпалили на березі вогнище і почали варити обід з консервів. Після обіду ми повернулися на дачу, але тітка Поля ще не прийшла. Павлик сказав:

— А що, коли нам знайти в лісі дупло з бджолами? Ми відразу зловили б цілу бджолину сім'ю.

— Як же знайти дупло? — кажу я.

— Нумо стежити за якою-небудь бджолою, — запропонував Павлик. — Бджола набере меду й полетить до свого дупла, а ми побіжимо за нею і дізнаємося, де живе бджолина сім'я.

Ми помітили на квітці бджолу й стали стежити за нею. Бджола літала з квітки на квітку, а ми повзали за нею рачки і не випускали її з поля зору.

Від повзання у мене заболіли і руки, і ноги, і спина, і шия, а бджола все працювала й не думала нікуди летіти. Нарешті Сергійко сказав:

— Мабуть, бджоли пізніше полетять до себе в дупло. Ходімо ще скупаємось, а потім знову стежитимемо за бджолами.

Ми знову пішли на річку і стали купатися. Купались, купались і зрештою побачили, що день уже скоро кінчиться. Тоді ми повернулися на дачу, а тітки Полі все ще не було.

— Може, вона куди-небудь поїхала і не повернеться сьогодні? — кажу я.

— Повернеться, — каже Сергійко. — Куди вона могла поїхати?

— А що як не повернеться? Ходімо краще додому.

— У мене й так уже ноги болять, — каже Павлик. — Я нікуди не піду.

— Де ж ти ночуватимеш?

— Можна піти на сусідню дачу й попроситися, щоб пустили переночувати, — сказав Сергійко.

— Навіщо на сусідню дачу? — каже Павлик. — Побудуємо курінь і переночуємо тут.

— Правильно! — зрадів Сергійко. — В курені навіть цікавіше. Я жодного разу ще в курені не ночував.

Ми тут же заходилися будувати курінь. Павлик звелів нам наламати зелених гілок, а сам узяв чотири жердини, поставив верхівками одну до одної, щоб вони стояли пірамідкою, і почав обкладати навколо гілками. Коли курінь був готовий, ми наносили в нього сухого моху, а під голови поклали рюкзаки з продуктами. В курені вийшло тіснувато, зате дуже затишно.

Ми вирішили більше нікуди не ходити, тому що дуже втомилися. Подумати лишень, скільки ми сьогодні ходили: з міста йшли, до лісу ходили, на річку ходили, назад з річки на дачу ходили, тоді знову в ліс, знову на річку, знову назад на дачу. Потім ще курінь будували. Яка-небудь нормальна, проста людина за місяць стільки не виходить, скільки ми за один день!

Зараз ми сидимо на ґанку й відпочиваємо. Я пишу щоденник своєю нічною ручкою, а Сергійко й Павлик милуються на курінь. Вечір такий тихий, гарний! Вітру нема. Дерева гіллям не махають. Тільки на осиці листя дрібно тремтить. Воно неначе срібне. На небі ані хмариночки. Червоне сонечко заходить за лісом. Ось пастухи уже додому женуть колгоспну череду. Корови повагом ідуть по дорозі. їх багато: штук п'ятдесят, напевно. Чорні, бурі, руді, рябі і навіть якісь рожеві, правильніше сказати — тілесного кольору, а є й плямисті. Всякі є! Ось сонечко вже наполовину сховалося. Зараз ми заліземо в курінь і будемо спати. Ще, правда, видно, але скоро смеркне. Не сидіти ж до сутінок проти неба, якщо у нас свій курінь є!

9 червня

Зараз я запишу про те, що трапилося вночі. Павлик виявився хитрий: він перший заліз у курінь і зайняв місце посередині, а нам із Сергійком дістались місця обабіч. Сергійко як ліг, то відразу й заснув, а я довго чомусь не міг заснути. Спочатку мені було дуже зручно, і я навіть дивувався, для чого люди придумують різні матраци та подушки, коли й без цього можна чудово обійтися. Потім мені стало щось давити в потилицю. Я вирішив дізнатись, на чому я лежу, на крупах чи на макаронах, і заходився мацати під головою рюкзак. Але там виявилися зовсім не крупи і не макарони, а казанок.

«Ага, значить, мені попався Павликів рюкзак», — догадався я і перевернув рюкзак на інший бік. Але тепер мені під голову потрапила консервна бляшанка, і я знову не міг заснути. Тоді я став крутити рюкзак на різні боки, щоб відшукати булку чи що-небудь інше, м'якіше…

— Що ти там шукаєш? — питає Павлик.

— Булку.

— Невже так швидко зголоднів?

— Та ні!

— Навіщо ж тобі булка знадобилась?

— Я спатиму на ній, а то твердо дуже.

— Подумаєш, ніжності! — каже Павлик.

— Ось спробуй поспи на консервній бляшанці, то взнаєш, які ніжності, — кажу я.