Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо - Нестайко Всеволод Зиновьевич (библиотека книг .txt) 📗
І коли зайшло сонце, я відправився в плавні. По дорозі в сінях захопив ще довгу товсту мотузку, якою мати колись теляти прив'язувала. «Хто його знає, може, доведеться зв'язувати…» — подумав я, відчуваючи при цьому неприємний холодок в животі.
Глава XIV
«Руки вгору!"
Кукурузо з вудкою в руках стирчав по пояс у воді біля берега. Стирчав, мабуть, давно, бо вже посинів і ляскав зубами.
— Я думав, що ти зовсім не приїдеш, — сердито пробурмотів Кукурузо, але я бачив, що він ховає радісну усмішку. Мабуть, він і справді боявся, що я не приїду.
Кукурузо вийшов з води і став присідати і в обнімку плескати себе руками по спині, як візник на морозі, — зігрівався. Потім запитав:
— Ну як там?… Що нового?… Як мій дід? Ще в міліцію не заявив?
— Та що ти! Сидить собі спокійнісінько і косу точить. Про тебе й не думає.
Кукурузо насупився, і я зрозумів, що йому неприємно це чути. Йому, напевно, здавалося, що він вже давно — давно на цьому острові, а, виявляється, ніхто навіть не помітив його відсутності.
— Ну і правильно. Добре. Скоро взагалі всі забудуть, що був такий я… І все буде гаразд, — бадьоро говорив він, але в голосі чулася смуток і туга. Кому ж хочеться, щоб його всі забули!
Я вийняв з кишені кульок зі скрипалями і простягнув йому.
— О, привіз! От спасибі! Ох, я скучив! — І він тут же зі скрипом вп'явся зубами в пряник.
— Ну, а ти що ж робив? Вчора і сьогодні весь день? — Запитав я.
— Так що — рибу ловив і просто так…
— Ну, а щоденник свій ти хоч пишеш?
— Не — а, не пишу, — легковажно промовив він, гризучи скрипаль. — Кинув. Це ж все одно що уроки готувати. Для того, чи що, я на безлюдний острів поплив.
Я нічого не відповів: я ж знав, що там, в щоденнику.
— Слухай, давай у цурки — палки зіграємо. Я так давно не грав! — Запропонував раптом Кукурузо.
— А що — можна, — погодився я.
І старі селезні—крижакі, і банькаті жаби, і спритні очеретянки, і інші мешканці плавнів вперше, напевно, в своєму житті почули одчайдушне і протяжне:
— Цурки — палки — накувалкі накую — у-у — у…
Дотемна грали ми з Кукурузо. Перестали тільки тоді, коли вже не тільки цурки, а й палиці не стало видно.
Ще під час гри чим більше темніло, тим сильніше занепокоєння охоплювало мене. Я, звичайно, намагався не показувати цього Кукурузо, але з кожною хвилиною щось все противнее щеміло в мене всередині. А коли зовсім стемніло, я вже був, що називається, готовий: ледве стримувався, щоб не стукати зубами…
— Ну, тепер тихо, тепер — ні звуку. Скоро він приїде, поставить мережі, і тоді… — прошепотів Кукурузо. Саме це «тоді» найбільше мене і страшило…
Ніч, як на зло, знову була хмарна, беззоряна.
— Отже, план такий, — шепотів Кукурузо. — Затримуємо з човна. Я сиджу на кормі з рушницею, ти на носі з ліхтариком. Я кажу: «Р — руки вгору!» — Ти в цей час світиш ліхтариком і кричиш: «Товаришу Валігура, заходьте справа, Микола Павлович, заходьте зліва». Щоб він думав, що нас багато. Так навіть справжні прикордонники роблять, коли затримують шпигуна…
— А… а що ми потім будемо робити, коли затримаємо його? — Запитав я.
— Як — що?… Передамо в міліцію. Товаришу Валігура передамо.
— Так, значить, ти свій острів покинеш і не будеш більше Робінзоном? Розсекретити же все…
Ох і навіщо я це сказав!
— Ні, ні в якому разі! — Категорично прошепотів Кукурузо. — Я залишуся на острові. А ти повезеш його в міліцію.
Мені стало зовсім погано.
— Та що… та як… та ну… — залепетав я.
— Подумаєш! Відведеш до міліціонера товариша Валігура, і все.
— Так Валігура ж ще спати буде, — мало не заплакав я. — Що ж я з цим бандюг сам вночі буду робити? Він же мене задушить.
— Не бійся. Я дам тобі рушницю. Потім привезеш.
— Н — не треба! Н — не давай! — Тепер уже категорично прошепотів я. — Я б — боюсь. Я рушниці боюсь ще більше, ніж Книша. Стрельну ненавмисно, уб'ю його, і мене розстріляють…
Я вже остаточно зрозумів, що у Кукурузо ніякого плану не було. Він все продумав тільки до того моменту, коли скаже: «Руки вгору», — і Книш стане, хитаючись, в човні з піднятими руками. А далі, виходить, все має робити я. Дудки!
— Не! Так не буде! Я сам Книша не повезу, як хочеш…
— Та добре вже! Чого слюні розпустив! До села вдвох довеземо, а потім я повернуся. Не знав я, що ти такий боягуз!
Мені стало соромно. Кукурузо був набагато хоробріше мене. Бач, як впевнено тримається! Я вирішив взяти себе в руки.
Кілька хвилин ми мовчали. І раптом почули тихий шелест. Потім — плюх!.. А потім — ляп — ляп — ляп!.. Ми завмерли. Сумнівів не залишалося — Книш закидав мережі.
Ми напружено чекали. Нарешті запанувала абсолютна тиша. Книш поїхав. Ми почекали ще трохи. Тиша. Ні звуку. Книша немає.
— Ну, тепер на човен і в засідку, — шепнув Кукурузо.
Він зарядив рушницю, дав мені ліхтарик, ми сіли в човен і тихо попливли під берегом.
— О! Є! — Шепнув я. Я сидів на носі і перший побачив поплавці рибальської мережі, які біліли на воді.
Ми загнали човен в очерет як раз проти поплавців. Замаскувалися. Тепер нам залишилося одне — чекати, довго чекати, можливо, навіть всю ніч, до самого світанку, поки не приїде Книш вибирати рибу.
— Спати не можна. Ні хвилини. А то почнемо клювати носом, розморить — будемо як мокрі курки, і нічого не вийде, — сказав Кукурузо.
— Ти маєш рацію, — зітхнув я. І мені тут же захотілося спати.
Я широко розкрив очі, вдивляючись в темряву, в якій ледве — ледве можна було розрізнити на тлі неба обриси очеретів, але очі самі собою злипалися, і доводилося час від часу занурювати руку в воду і протирати їх.
Напевно, немає нічого важчого, ніж не спати, коли хочеться спати. І, напевно, немає довших хвилин, ніж ті томливі хвилини напівсонного очікування в темряві…
— Не спи, бо прогавить, — шипить з корми невидимий Кукурузо.
Якби він знав, як мені хочеться саме прогавити! Та хіба з ним прогавиш, з таким впертим! Невже він справді не боїться?
Фантазія малює мені страшні картини: Книш, хижо оскалом, б'є мене веслом по голові, я падаю з човна, ковтаю воду, задихаюся, водорості обплутують мене і… Мені навіть справді стає важко дихати. І навіщо ми влізли в цю справу! Дійсно, хто знає, що може бути! А що, якщо станеться те, про що я тільки що думав… Це ще добре, якщо знайдуть наші тіла. Тоді будуть урочисті похорони, з музикою, з промовами та виступами. Ховати буде вся школа, все село. І всі будуть плакати. І Гребенючка, розмазуючи по щоках сльози, говоритиме: «А я ж бачила його напередодні. Він був такий гарний, такий ввічливий — допомагав мені витягати відро з колодязя. І Ганею називав. Я ще йому дев'ять копійок позичала. Знала б — і п'ятдесят віддала йому назовсім. Який був хлопець! нтазія малює мені страшні картини: Книш, хижо оскалом, б'є мене веслом по голові, я падаю з човна, ковтаю воду, задихаюся, водорості обплутують мене і… Мені навіть справді стає важко дихати. І навіщо ми влізли в цю справу! Дійсно, хто знає, що може бути! А що, якщо станеться те, про що я тільки що думав… Це ще добре, якщо знайдуть наші тіла. Тоді будуть урочисті похорони, з музикою, з промовами та виступами. Ховати буде вся школа, все село. І всі будуть плакати. І Гребенючка, розмазуючи по щоках сльози, говоритиме: «А я ж бачила його напередодні. Він був такий гарний, такий ввічливий — допомагав мені витягати відро з колодязя. І Ганею називав. Я ще йому дев'ять копійок позичала. Знала б — і п'ятдесят віддала йому назовсім. Який був хлопець!»
Мені стає так шкода себе, так жалко, і я сам здаюся собі таким нещасним, що починає щемити у горлі.
Але Кукурузо нічого цього не розуміє. Він знову шипить з корми:
— Не спи!
І я трагічним шепотом відповідаю:
— Та не сплю я, не сплю, чого ти! Час йде.
Чи то очі звикли до темряви, чи стає світліше, але вже краще видно очерети, і вода блищить, і клубочаться в небі хмари. А може, це вже світає?… У мене таке враження, що ми сидимо цілу вічність.
