Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій (полная версия книги TXT) 📗
Івась подивився навколо й зрозумів, де сміялися. Власне, він зрозумів тільки тому, що іншого місця просто не існувало. Це були негусті смородинові кущі — такі низенькі, що навіть сидячи за ними навпочіпки, Івась не зміг би сховатися. Він підвівся й подався до кущів. Тільки коли залишалось якихось три кроки, помітив Наталочку.
Виявилося, вона викопала неглибоку ямку в землі за кущами, постелила на край ряднину й сіла на неї, поставивши ноги в ямку.
— Ти чого тут? — Івась вирішив бути суворим, однак коли намагаєшся говорити ледь чутно, вдавати суворість дуже важко.
Наталка знову захихотіла.
— А тут краще. Там так незручно — на дереві.
Івась рушив далі, ще раз пройшов шлях до дивовижного місця, з якого зникав Пластун. Там усе було так само. Івась пройшов до заростів аж у кінці вулиці, зірвав із тильного (протилежного від села) боку сосни невеличку гілку й заходився розгладжувати землю там, де стрибав Пластун. Нічого доброго з того не вийшло. Голки подряпали суху землю, місце виявилося не розрівняне, а роздряпане. Івась відступив кілька кроків і подивився звідти. Ще гірше, ніж він собі уявляв. І за п’ять кроків впадало в око, що тут хтось був і щось малював на дорозі.
Хлопчик повернувся й ретельно затоптав помальоване. Так було краще, хоч і не набагато. Якщо придивитись, то можна помітити, що хтось добряче потанцював на цьому місці.
«Ех, мітлу б сюди!» — подумав Івась. Але він розумів, що використовувати безслідну мітлу в селі не можна. Вони ще до повернення суворо домовилися, що жодну річ баби Яги не слід застосовувати в селі. Хіба що вночі прийти й позамітати. Ну, побачимо. До вечора повернуться Леля з хлопцями, тоді й поговоримо.
Івась розмахнувся й кинув соснову гілку в напрямку паркана. Вона пролетіла наскрізь і зникла з очей. Хлопець остовпів. Так он воно що! Он куди щоразу дівався Пластун! Паркан був такий самий твердий, як і земля під рогом їхньої хати. Що ж, подивимося!
Івась перейшов на інший бік вулиці, розігнався і… ледве встиг зупинитися. По-перше, він іще недостатньо знайомий із селом і не знає, чиє там за парканом обійстя. По-друге, хоч би чиє воно було, а Івась не має уявлення про те, що там безпосередньо за парканом. Він ніколи не бачив, на яку довжину стрибав Пластун. Чи немає там чогось на зразок несподіванки, яку вони приготували незваним гостям під своєю хатою?
Тож спершу Івась вирішив обійти хати іншою вулицею і спробувати звідти роздивитися, що там за парканом. А тоді вже приймати якісь рішення.
Він подолав піввідстані до Лисої криниці й завернув ліворуч. Досить довго йшов вулицею, а ще одного лівого повороту так і не було. Двори з лівого боку були обнесені не парканами, а невисокими тинами, однак усе одно роздивитися, що там далі, за хатами, не вдавалося — хати і все навколо них потопало в рясних садках. Дерева в садках були старі, височенні.
Нарешті вулиця завертала ліворуч, але не круто. Івась уже так віддалився від загадкового паркана, що почав сумніватися, чи зможе знайти його з протилежного боку. Але ж він мусить мати протилежний бік! Щось же за ним є!
Аж ось і ця вулиця вперлася в ліс, й Івась зрозумів, що до паркана звідси дуже далеко.
Скільки він ішов уздовж цих двох вулиць (чи однієї загнутої), скрізь стежка до хати починалася за невеликою хвірткою. Якби за цими видимими йому хатами були ще інші, то мусили б бути хвіртки, що вели вглиб двору, минаючи видимі хати. Тож можна припустити, що за цими хатами — ліс. То чий же тоді паркан має такі дивні властивості? Це були запитання до Лесика. Тільки він знає село. Поки не повернувся, треба облишити спроби розгадати загадку. Треба чекати.
Перервана розмова
— Зачекай, — гукнула їй у спину русалка. — Ти що, образилась?
І Леля повернулася.
Сонце вже стояло високо над головою, пускаючи веселі бісики по ледь помітних хвильках. О цій порі ніщо не нагадувало про наближення осені.
— Що тобі треба від мене? — прямо спитала Леля, дивлячись русалці в зелені очі — такі ж зелені, як і в неї самої.
— Мені від тебе? — здивувалася та. — Це ж ти до мене прийшла! Уже вдруге!
— Це правда, але ж тебе ніхто не змушує розмовляти зі мною. — Леля зробила паузу, а потім наважилася сказати: — Надто після того, як я тебе обдурила.
— Це ти про свого Лисого? — русалка розреготалася. — На твоєму місці кожен би так зробив. Тобто не сказав би. Він же тут не просто так, а захищає тебе. Ой, ці чоловіки такі власники — моє, значить, моє!
— Що значить «моє»? — Дівчинка чомусь знітилася. — Ми просто друзі.
Русалка зайшлася в реготі, впала спиною на воду й на хвилину зникла з очей.
Коли з’явилася знову, вела далі, ніби й не переривала розмови:
— Як послухати, то для тебе що той Лисий, що собака — одне й те ж.
Леля вирішила змінити тему, плавно повернувшись до того, що її найбільше цікавило:
— Звідки ти знаєш, що його звуть Лисий?
— Ох! — русалка схопилася за голову. — От дурепа так дурепа!
І вона знову зникла під водою. Цього разу її не було дуже довго — хвилин із десять. Весь цей час Леля намагалася збагнути, що ж викликало таку несподівану реакцію. Чого вона зовсім не чекала, так це того, що русалка так брутально обзиватиме її. Справді, вона сама прийшла. Сама намагалася вести розмову, але щось постійно заважало. Мабуть, те, що вони по-різному мислять. Те, що звичайне для Лелі, зовсім несподіване для русалки — і навпаки.
Леля подумала, що треба спробувати «приміряти» русалчине мислення. Тільки як?
Та випірнула, навіть не утворивши кіл на воді. Невеличкі брижі йшли від крапель, що стікали з її волосся.
— Вам не можна тут лишатися, — швидко промовила русалка. — Треба бігти звідси. Швидше!
— Чому? — здивувалася Леля.
— Бо вони знають, що ви тут. Вони навіть спробували відрізати вас від дому порожніми деревами.
— Хто вони?!
Русалка зробила круглі очі, наче Леля спитала її, чи буває вночі сонце.
— Ті, хто вже давно на вас полює — на тебе, Лисого й ту малу, що вміє зі всіма розмовляти.
— Марічку?!
— Я не знаю, як її звуть. Може, це й не та, про кого ти думаєш. Я тільки знаю, що є в лісі ще одна дитина, яка може щось змінити. Кажуть, вона вміє розмовляти навіть із водою.
Лелі занімів язик. З усього почутого вона зрозуміла тільки одне: Марічка в небезпеці.
— Дякую, прощавай! — гукнула вона, вже біжучи вгору по стовбуру поваленої сосни.
— Не ходіть через порожні дерева! — крикнула їй навздогін русалка.
Уже піднявшись на кручу, Леля озирнулася. Русалка ще була на місці.
— А чому я? — спитала Леля.
— Хіба ти не знаєш? — здивувалася русалка. — Бо ти маєш живу воду.
Куди поділася Марічка?
По воду зранку ніхто не приходив, сказала Наталка. Це дивно, але що ж… Може, звечора набрали. Всі? Зрештою, не така й дивина, якщо порівнювати з усім, що останніми днями відбувається в селі.
За селом, неподалік зрізаного дуба Петрусь із Вуханем лаштували пастки на випадок нападу вовкулаків.
— Лесика не бачили? — спитав їх Івась, наблизившись.
— Ні, не приходив, — відповів Вухань, розпрямившись і витираючи піт із чола. — А що, збирався?
— Ага, — байдужим голосом відповів Івась, — казав, що як встигне, то неодмінно до вас прийде.
— Ні, ще не було. Мабуть, ще не встиг, — підсумував розмову Вухань.
— А Леля що робить? — підіграв Івасеві Петрусь.
— Десь на городи пішла, — відповів Івась.
— На городи — то діло, — похвалив Вухань. — На городах зараз роботи й роботи! Тільки б їй ще не той… — молода ще. Краще той, по господарству… А якщо хочеться той, то можна й той… на городі. Чому ж не той, як той…! Це можна.
Вухань говорив, а сам уже, схоже, й забув про Івасеве існування — він уже з головою занурився в роботу. Велика дерев’яна решітка, з якої стриміли осикові кілки, все не хотіла лаштуватися до мотузок. Принаймні так зрозумів Івась, хоча й знав, що може помилятися — він у цих механічних справах однаково нічого не петрав.
