Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович (бесплатные полные книги .txt) 📗
– Пригніться, – сказав учитель, – склепіння тут дуже низьке. Обережно!
І, зігнувшись, Арам Михайлович пішов уперед. За ним рушили хлопчики.
За кілька кроків вони зупинилися: хід роздвоювався.
– Куди ж нам іти? – замислився Арам Михайлович.
– Підемо навмання – праворуч, – запропонував Камо.
Учитель мовчки повернув праворуч.
Хід був низький, і просуватися вперед їм доводилось то навкарачки, то плазом.
Прохід далі світлішав Ще кілька кроків- і вони вийшли в іншу печеру.
Діти не змогли стримати захоплених вигуків.
На краю печери, над проваллям, сиділо два величезних птахи. Це були гірські орли – беркути, найбільші і найсильніші з родини орлів. У них було біле пір’я з темно-бурою «оборкою» на кінцях крил і чорною – на хвості. Волохаті ноги були наче в штанях, теж темно-бурих. Почувши наближення людей, орли, важко розправивши крила, знялися і полетіли в ущелину.
В одному з кутків печери, на виступі стіни, лежав купками хмиз. З нього, витягуючи горбоносі на волохатих шиях голови, виглядало двоє орлят. У їхніх круглих темно-карих очах були здивування і переляк.
– Орлине гніздо, – прошепотів Камо.
– Чому ж вони не летять? – запитав Грикор.
– Пташенята… Мабуть, ще не вміють літати.
– Постелі, постелі! Ціла гірка з сінників і ковдр! – вигукнув Камо.
Він кинувся туди, але вчитель стримав його.
– Не зачіпайте! – стурбовано крикнув він.
Руки в Арама Михайловича тремтіли, а очі горіли незвичайним блиском: знахідка, очевидно, була особливо важлива.
– Не зачіпайте! – повторив він.
Кілька хвилин учитель стояв нерухомо. Здавалося, він боявся, що найменший рух відразу ж порушить порядок, який століттями панував у цій печері.
«Гірка» складалася з сінників, ковдр, пістрявотканих покривал, квітчастих килимів. На землі перед нею був постелений великий, товстий повстяник, накритий зверху килимом, а на килимі лежали подушки і мутаки[9]. Кілька століть тому на цьому килимі сиділи по-східному, склавши ноги і спершись на мутаку. На одній збереглася навіть заглибина.
Посередині печери Арам Михайлович знайшов сліди вогнища: в ньому залишились попіл, вугілля і обгоріла колода, кінець якої виступав з печери, його було видно знизу, з ущелини. Стеля і стіни печери почорніли від диму.
– І тут шашлик смажили, – мрійно пробурчав Грикор, оглядаючи вогнище. – А шашлик запивали вином, та ще, погляньте, з якого келиха… Ну ні, після цього не називайте мене більше ненажерою!
І справді, келихом, мабуть, користувалися велетні – такий він був величезний. Келих цей був наповнений яскравими, блискучими намистинами.
– Ого, та це вони залишили для Асмік! – зрадів Грикор.
– І як ти знаходиш найцікавіші речі! – не без заздрості сказав Камо.
– Ідіть-но сюди, хлопці, – покликав учитель. – Подивіться на ці кинджали, величезні, незграбні. їх кували місцеві ковалі. Ось навіть сліди від молота. Робили ці мечі наспіх, як попало, мабуть, тоді, коли вже йшли бої…
– Ой. гляньте! – показав Грикор на предмет, який трохи нагадував пістолет.
Це була широкогорла коротка трубка з дерев’яною ручкою.
Очі вчителя засвітилися:
– Дай сюди!… Подумати тільки – пістолет, перша вогнестрільна зброя! Вірмени навчилися користуватися нею в арабів.
В той час, як учитель розглядав знайдені предмети, Камо і Грикор підійшли до орлиного гнізда. Виступ, на якому містилося гніздо, був досить високий Камо, ставши коло стіни, сказав Грикорові:
– Лізь мені на спину і спробуй дістати з гнізда пташеня.
– Вкусить… Навіщо нам орля?
– Для куточка живої природи. Триматимемо в клітці.
Грикор вліз на плечі Камо і сунув руку в гніздо. Одне орля роздратовано глянуло на хлопчика і боляче вдарило його своїм кривим дзьобом. Грикор скрикнув і скотився вниз.
– Ой, укусило! – кричав він і трусив пальцем, залитим кров’ю.
– Ех, мужчина! Ну, ставай, я полізу. Втримаєш мене?
– Хтозна: занадто важкий ти. Але краще твою вагу витримати, ніж від цих розбійників терпіти.
Камо виліз на спину Грикорові, накинув шапку на орля, схопив його і стрибнув на землю. Міцно затиснувши крила і дзьоб птаха, він почав розглядати його. Орля було завбільшки з велику курку. Пір’я у нього було таке ж. як і в матері, але світлішого відтінку. Білі були і «штани».
Але не встиг роздивитися Камо як слід пташеня, як почувся сильний свист і в печеру, наче буря, влетіла орлиця. Своїми могутніми крилами вона вдарила Грикора і збила його з ніг. Камо встиг відскочити в глибину печери, не випускаючи, однак, з рук взяте в полон пташеня. А вчитель, розмахуючи якоюсь іржавою шаблею, кинувся виганяти орлицю, що клювала Грикора.
– Ой, з’їла, з’їла вона мене! – кричав Грикор, уткнувшись лицем у землю, хоча орлиця давно вже вилетіла з печери.
Тепер вона тривожно літала біля входу, а пташенята, вистромивши голови з гнізда, відчайдушно пищали, мабуть, просили матір но залишати їх без захисту.
Камо так закутав у куртку орля, що те і писнути не могло, і орлиця, не знаючи, що одне з її дитинчат у полоні, більше не нападала на людей.
– Ну, як ти себе почуваєш? – сміючись, запитав Камо Грикора.
– Ох, ця негідниця мало плече мені не вирвала…
– Покажи-но своє плече!… Дрібниці, подряпала трохи. Побачиш, як усі в селі здивуються, коли ми покажемо орля! Такого піймати – не жарт… За нього і подряпину одержати не жаль.
Зв’язавши орляті ноги, Камо відніс його в темний куток. Пташеня встигло, проте, до крові подряпати хлопчикові руку і розірвати йому сорочку.
– Асмік, Армене, ми зловили орля! – наблизившись до краю печери, крикнув Камо в ущелину.
– Покажи, Камо! – долинув знизу радісний голос Асмік.
– Зараз, зараз покажу… – пообіцяв Камо але, побачивши орлицю, що грізно ширяла над міжгір’ям, показати орля не наважився.
Хлопці підійшли до вчителя, який оглядав щось у глибині печери.
Раптом Грикор побачив кістяк людини: вона сиділа, притулившись до стіни і, здавалося, сміялась.
Злякано змахнувши руками, Грикор позадкував і ненароком упав спиною просто на постіль.
Сінники і ковдри, не витримавши ваги хлопчика, не зім’ялися під ним, а несподівано розсипались на порох – уцілів лише один куток «гірки».
Побачивши це, Камо закам’янів від здивування, а вчитель сердито глянув на Грикора.
– Я ж попереджав: будьте обережними! – з досадою промовив він. Але, глянувши в напрямі погляду Грикора, теж здригнувся всім тілом: таким страшним здався цей кістяк, що кілька століть пробув тут. Біля його колін лежав величезний меч.
Пробігли по тілу мурашки і в Камо. Звівшись на ноги, Грикор стояв зовсім зніяковілий.
– Як це трапилося? Чому вони розсипались? – ледве міг він вимовити.
– І все це справді було постелями? – здивовано запитав Камо.
– Звичайно. Справжніми постелями! – сказав сердито Арам Михайлович. – Ця ковдра була вкрита шовком, ця – шерстю, ця – полотном… Погляньте, як добре збереглися фарби – їх наші предки добували з рослин Шкода, що вони не передали своїм нащадкам секрет їхнього виготовлення!
– Чому ж постелі розсипались?
– Вони розсипались від часу. Поки їх ніхто не зачіпав, вони залишались ніби цілими. Досить було тільки доторкнутися – і бачиш, що вийшло… Ох, Грикоре, я не можу тобі пробачити! – зітхнув учитель.
«Ні, братці, мені тут з вами робити нічого. Вже краще піду я в місця медові», – подумав Грикор.
– Я піду звідси, – сказав він і, не чекаючи дозволу, зник в уже знайомому нам проході.
НА «ПАСІЦІ ДЕВІВ»
Добравшись до місця, де прохід в стіні печери розгалужувався. Грикор звернув у тунель, який, за його розрахунками, вів на «бджільник».
У цьому проході було похмуро і вогко. З його глибини віяло холодом. Стіни були вогкі, вкриті фосфорично-блискучим слизом. Здавалося, що в темряві світяться очі якихось таємничих тварин, потвор, які ось-ось запитають, чого сюди прийшли люди.
