Подорож Досвітнього мандрівника - Льюис Клайв Стейплз (читать книги полные txt) 📗
— Гадаю, вони не збираються битись.
Тоді всі наблизилися і побачили, що на трьох стільцях насправді сиділо троє чоловіків, хоч дивлячись здалека здогадатися про це було вельми важко. Їхні обличчя від чола і майже всуціль вкривало сиве волосся, бороди спадали на стіл, накриваючи й обвиваючи тарелі й келихи, як ожина обвиває пліт, і врешті все волосся спадало аж на підлогу, сплутуючись внизу в одне велике плетиво. А волосся, що росло з потилиць, звішувалося через бильця стільців, цілковито їх закриваючи. Можна сказати, що трійко незнайомців складалися майже винятково з волосся.
— Вони мертві? — запитав Каспіян.
— Здається, живі, - відповів Рипічип, видобуваючи чиюсь руку з волосяного плетива. — Ця рука тепла, і я чую пульс.
— Отже, вони просто сплять? — запитав Дриніян.
— Але ж і довгий у них сон, — зауважив Едмунд, — якщо їм так волосся повідростало.
— Мабуть, вони зачакловані, - сказала Люсі. — Щойно ми вийшли на берег, як він видався мені наповненим чарами. Чи не здається вам, що ми опинилися тут саме для того, щоб їх розбудити?
— Треба спробувати, — сказав Каспіян і заходився трусити найближчого зі сплячих. І спочатку здалося, що це вдасться, оскільки чоловік глибоко зітхнув і пробурмотів:
— Я не попливу далі на схід. На веслах до Нарнії.
Але промовивши ці слова, він одразу ж занурився у ще глибший, ніж досі, сон: його важка голова впала на кілька сантиметрів нижче і всі спроби підняти її вдруге успіху не принесли. З другим було так само:
— Ми народилися не для того, щоб жити, як тварини. Пливімо на схід, поки можемо… землі позаду сонця… — і знову впав у сон.
Третій забурмотів лише: «Подайте гірчицю» — і міцно заснув.
— На веслах до Нарнії, так? — сказав Дриніян.
— Так, — відповів Каспіян. — Ти правий, Дриніяне. Гадаю, ми досягли мети нашої подорожі. Погляньте на їхні персні. Так, ось їхні герби. Це лорд Ревіліян. Це лорд Арґоз. А це лорд Мавраморн.
— Але ми не здатні їх розбудити, — сказала Люсі. — Що робити?
— Вибачте, Ваші Високості, - промовив Рине, — я лише хотів запитати, чому б нам не сісти за стіл, поки Ваші Королівські Милості зволять про все це дискутувати? Не щодня такий обід побачиш.
— Не роби цього, якщо тобі життя дороге! — закричав Каспіян.
— Вірно, вірно, — підтримали його кілька моряків. — Забагато тут містики. Що швидше повернемось на борт, то краще.
— Треба врахувати те, — сказав Рипічип, — що саме після вживання цієї їжі трійко лордів провалилися в семирічний сон.
— Я не торкнуся цієї їжі, навіть якщо подихатиму з голоду, — сказав Дриніян.
— Темнішає, - зауважив Ринельф.
— Вертаймось на борт, вертаймось на борт, — загомоніли моряки.
— Гадаю, вони мають рацію, — сказав Едмунд, — адже ми можемо і завтра вирішити, що робити з цими трьома сплячими лордами. Нам бракує сміливості скуштувати цих наїдків, і сенсу залишатися тут на ніч теж немає. Тут усюди суцільні чари… і небезпека.
— Я цілковито згоден з королем Едмундом, — сказав Рипічип, — якщо йдеться про всіх. Бо якщо мова про мене, то я сидітиму за цим столом аж до світанку.
— Але чому, скажи заради Бога? — запитав Юстас.
— А тому, — відповіла миша, — що це велика пригода. Жодна небезпека не видається мені більш грізною, ніж одна лише думка про те, що, повернувшись до Нарнії, я пам’ятатиму, як налякався і залишив цю загадку нерозв’язаною.
— Я залишаюся з тобою, Рипічипе, — сказав Едмунд.
— Я теж, — сказав Каспіян.
- І я, — сказала Люсі. А після неї добровольцем зголосився бути і Юстас. Гадаю, він у цю мить повівся дуже сміливо, оскільки ніколи не читав про такі речі й не чув про них, поки не опинився на борту «Досвітнього Мандрівника». Тож йому було важче прийняти рішення, ніж іншим.
— Благаю вас, Ваша Королівська Милосте… — почав Дриніян.
— Ні, капітане, — перервав його Каспіян. — Твоє місце на кораблі, до того ж ти увесь день працював, поки ми байдикували.
Капітан ще довго його переконував, але Каспіян урешті-решт залишився при своїй думці.
Коли команда помарширувала в напрямку узбережжя і зникла в темряві, кожен з тих, хто зостався, — можливо, крім одного Рипічипа — відчув якийсь дивний холод у животі.
Вибір місця за столом забрав у них багато часу. Вочевидь, кожен думав про те саме, але ніхто не сказав цього вголос. Адже це був не надто приємний вибір. Важко сидіти цілу ніч у присутності трьох страшних постатей, яких — навіть, попри те, що вони не були мертві, - точно не можна було б назвати живими у звичному значенні цього слова. З іншого боку, сидіти на протилежному кінці столу і бачити, як ці постаті поступово поглинає темрява, а можливо, й узагалі зовсім перестати їх бачити десь близько другої ночі, - ні, про це навіть страшно подумати. Тому вони походжали раз по раз навколо столу, примовляючи: «Може, розташуємось тут?» і «А може, трохи далі?» або «Чому б і не з того боку?», але нарешті вмостилися десь посередині, хоч трохи ближче до сплячих, ніж до протилежного кінця столу. Вже було близько десятої і майже зовсім стемніло. На сході засяяли нові незнані сузір’я. Люсі почувалася б краще, якби побачила на небі своїх старих друзів з наринського неба — Леопарда і Корабель.
Всі мовчки сиділи і чекали, кутаючись у моряцькі куртки. Спочатку були якісь спроби завести розмову, але з цього нічого не вийшло. Вони просто сиділи. І весь час було чути гуркіт хвиль, що розбивались об берег.
Минала година за годиною, які здавалися вічністю. Нарешті настала мить, коли всі усвідомили, що вони щойно спали, але раптом прокинулись. Зорі на чорному небі розташувалися зовсім інакше, й лише мала сіра пляма вирізнялася на сході обрію. Вони добряче змерзли і хотіли пити. І ніхто не промовив ні слова, бо нарешті тепер щось почало відбуватись.
За колонами перед ними простягався схил низького узгір’я. І в цьому схилі прочинилися двері, з’явилося світло, хтось вийшов, і двері за ним зачинились. Постать несла світло і тепер світло було єдиним, що вони бачили. Світло наближалось, поки нарешті не зупинилося перед ними з протилежного боку столу.
Тепер всі побачили, що це була висока дівчина, вбрана в довгу блакитну сукню з відкритими плечима. Дівчина була боса, а її світле волосся спадало на плечі. Дивлячись на неї, всі вони подумали, що досі навіть не уявляли, що таке краса.
Світло падало з довгої свічки у срібному канделябрі, який дівчина поставила на стіл. Якщо ранньої ночі вітер віяв з моря, то тепер він ущух, бо пломінь був такий високий і нерухомий, мовби свічка стояла в кімнаті з зачиненими вікнами і віконницями. Золотий і срібний посуд заблищав у його світлі.
Люсі побачила на столі річ, якої досі не помічала. Це був кам’яний ніж — гострий, мов з криці, що виглядав старовинним і грізним.
Ніхто ще не промовив жодного слова. Потім — Рипічип перший, Каспіян другий — усі підвелись, відчуваючи, що перед ними стоїть якась знатна пані.
— Мандрівники, що прибули здалека до Столу Аслана, — промовила дівчина, — чому не п’єте і не їсте?
— Пані, ми боялися цих наїдків, — відповів Каспіян, — оскільки думали, що саме через них наші друзі упали в глибокий сон.
— Вони навіть їх не покуштували.
— Скажи нам, — запитала Люсі, - що з ними сталося?
— Сім років тому вони прибули сюди на кораблі з подертими на клоччя вітрилами, дерев’яні шпангоути якого ледь трималися купи. Була з ними й морська команда. Коли трійця побачила цей стіл, один з них сказав:
— Ось добре місце. Давайте згорнемо вітрила і закинемо подалі весла, сядемо тут і діждемо кінця наших днів у спокої.
А другий сказав:
— Ні, давайте поповнимо запаси і попливемо на захід, до Нарнії, може, той Міраз уже помер.
Але третій, який виглядав як людина, що звикла наказувати, зірвався й сказав:
— Ні, присягаюсь небесами, ні! Ми чоловіки і Тельмари, а не звірі. Чи можемо ми займатися чимось, окрім пошуків нових і нових пригод? Нам небагато зосталося жити. Тож варто прожити решту часу в пошуках безлюдного світу за місцем, де сходить сонце.
