Бхомбол-ватажок - Митро Кхогендронатх (лучшие бесплатные книги txt) 📗

— Не квапся, — зупиняв його дядько. — Ти їдеш не поїздом — не запізнишся!

Похапцем поснідавши, Бхомбол сполоснув лице, йому не сиділося на місці.

— Ну що ж, можна вирушати, — мовив дядько. — Сідай на гарбу… Гей, Шучі, нічого не забули?

— Ні, ваша світлість, усе взяли.

— Я не проводжатиму тебе, — сказав дядько.

Бхомбол пішов був до гарби, та згадав, що не попрощався з дядьком. Він повернувся, підійшов до управителя і, низько вклонившись, взяв прах від його ніг.

— Будь щасливий, хлопчику мій! — сказав дядько, поклавши руки на голову небожеві. — Хай господь наставить тебе на путь істинний!

Слова дядька розчулили і водночас прикро вразили Бхомбола. Ніхто його не розуміє! Що це за «путь істинний»? Та Бхомбол був страшенно радий, що від'їжджав, тому хутко забув образу. Коли він підійшов до гарби, то побачив, що в ній поверх соломи лежить не дуже чиста мата. Гарба була повна речей: в задку лежало кілька здоровенних клунків і стояв глек з великою покришкою. Клунок Шучі лежав з самого верху. Тільки-но Бхомбол умостився, візник, якого було звати Алімодді, взяв у руки віжки, і гарба рушила.

— Щасливої дороги, щасливої дороги! — летіло навздогін.

Бхомбол оглянувся і побачив, що кричав і його дядько. Він стояв на ґанку, тримаючи в руках кальян.

— Напиши, коли приїдеш!.. А ти, Шучі, будь обережний.

— Все буде гаразд, ваша світлість, — запевнив Шучі.

Шоруп пішов рядом з гарбою. Бхомбол радів. Контора, став, майдан — все лишилося позаду. Мимо проплив бамбуковий гай. Гарба наближалася до села Пагла. Не доїжджаючи до села, вона звернула праворуч. Невдовзі в прогайвині між деревами Бхомбол побачив стару мечеть; на її напівзруйнованій бані сиділи двоє чорних голубів. Бхомбол здогадався, що це та сама таємнича мечеть, про яку він стільки чув. Витягнувши шию, хлопець широко відкритими очима дивився на неї.

— Це і є та сама мечеть? — спитав він у Шорупа.

— Яка? Оця? Так, це вона.

То ось звідки щоночі чути плач!. Незабаром напівзруйнована баня мечеті залишилася позаду і зникла за деревами. Дорога була нерівна: то грудки, то вибої, то каміння. Гарба розгойдувалась і стрибала на всі боки. Бхомбол теж розгойдувався, час від часу б'ючись головою об полудрабок. Повз гарбу, подзвонюючи, проїхав велосипед. Воли чомусь перелякались і рвонули вбік. Алімодді ледве втримав їх.

— Ну чого ви злякалися? Велосипеда ніколи не бачили? — крикнув він, стьобнувши їх батогом.

Вони проїхали повз будинок, що стояв край бананового гаю. Велетенське листя банана звисало до самої землі. У ньому шарудів вітер. І здавалося, що листя шепотіло комусь: «Ні, ні». Обіч дороги сидів якийсь птах; над ним ширяв крук. Птах, помітивши крука, швидко полетів геть. Назустріч гарбі виїхав верхівець з парасолькою в руці. На ньому була ситцева сорочка і чадор. Коник у нього був такий маленький, що, здавалося, вершникові доводиться згинати ноги в колінах, щоб вони не волочилися по землі. Спочатку Бхомбол подумав, що це лікар. Та коли вони порівнялися, переконався, що ні. Кінь ступав так повільно, що, здавалося, він ніколи не зможе бігти швидше. «Хіба важко їздити на такому коні?» — подумав Бхомбол. Поминаючи гарбу, вершник глянув на хлопчика.

Праворуч від дороги показався великий став. На березі стояв натовп, а кілька чоловік пірнало у воду.

— Гей ти, сину Бішаша, що трапилось? — крикнув Шоруп комусь на березі.

— Хлопчик утонув!

Бхомбол зацікавився. Він переліз на задок гарби і хотів скочити на землю. Гарба перехилилась назад.

— Гей, куди ви? — застережливо крикнув візник. — Верніться назад!

Одного разу, ще в Дургапурі, Бхомбол урятував дівчинку. Він хотів нарвати смачних овочів і виліз на дерево в садку Нага над самим берегом ріки. Коли б не він, дівчинка тоді, звичайно, утонула б.

Бхомбол, не слухаючи Алімодді, сплигнув на дорогу. Передок гарби різко опустився. Хлопець хотів був кинутись до ставу, але Шучі, розставивши руки, заступив йому дорогу.

— Ви куди?

— До ставу.

— Що вам там робити? Кому судилося втонути, той уже втонув. Чиєму серцю судилося краятися з горя, той уже плаче. Он та жінка — хлопчикова мати. Вам тут нічого робити. Лізьте назад на гарбу!

— Я хотів би врятувати його… — пробурмотів Бхомбол.

Алімодді допоміг Бхомболові вилізти на гарбу.

— О аллах, — зітхнув він, — що ж ви зможете зробити? Як ви дістанете його з дна ставу? Став дуже глибокий. Двоє дорослих пірнали, та й то не змогли дістати дна. Кожного року тут хтось тоне. На дні цього ставу, мабуть, живе джінн. [51]

Бхомболові дуже не хотілося сідати на гарбу, та робити було нічого. Гарба рушила далі, став і юрба на березі незабаром лишилися позаду.

Тепер обабіч дороги тяглися джунглі. Від дерев на дорогу падала тінь, з гілок звисали ліани. Джунглями їхали дуже довго. Поступово ліс став рідшати, і незабаром попереду показалися рисові поля. Стебла рису хилилися од вітру і тихо шелестіли; так, мабуть, дзвенять браслети на ногах у Лакшмі. Подекуди видно було плантації цукрової тростини, схожі на загони солдатів із списами в руках. Верхнє листя тростини було зрізано. Біля однієї з таких плантацій стояв курінь. Настане час — і з тростини спеціальною машиною, яку крутять воли, будуть вичавлювати у глечики темний сік. Потім сік переварять, і на дні глечика осяде золотистий навар; він гарно пахне, а дрібки його схожі на маленькі кристалики.

На запах гуру звідусіль злітаються великі зелені мухи, джмелі, бджоли, оси. Коли палять сухі стебла цукрової тростини, в повітрі стоїть солодкуватий запах. До неба в такі дні всюди валують чорні хмари диму. Взимку в Дургапурі Бхомбол разом із своїми приятелями любив ходити туди, де робили гур, щоб поласувати цукровою тростиною. Іноді вони випрохували гур у селян, часом крали. Коли ж усюди починали видавлювати цукрову тростину, Бхомбол і його приятелі не сиділи без діла. Найбільше подобалась хлопчакам біла цукрова тростина…

Раптом Бхомбол побачив попереду високу щоглу човна. Самого човна не було видно. Щогла злегка погойдувалась.

— Як зветься це місце? — спитав він в Алімодді.

— Побережжя… — Сказавши це, візник стьобнув підручного вола. — Ану, бери швидше! Ти що, вирішив заночувати тут на березі? Не хочеш бути дома ввечері? Ох ти ж клятий, ох ти ж ледацюго! Ти король ледацюг! Ти що, здох? — лаявся Алімодді, стьобаючи по животі бідолашного вола.

Віз покотився швидше, але тепер він виїхав на пісок, і колеса грузли в ньому, залишаючи глибоку колію. На березі стояв ще один віз. Волів з нього було випряжено, і вони лежали трохи збоку. Візник зняв із воза чорну залізну скриньку і поніс до води.

— Сходьте, пане! — звернувся Алімодді до Бхомбола, розпрягаючи волів. — Гей, Шорупе, знімай речі!

Бхомбол підійшов до берега. Біля пристані стояв човен. В ньому сидів чоловік, якого Бхомбол бачив у дядька.

— Пане Мухурі, — сказав Шоруп, — ви, бачу, приїхали раніше, ніж ми? Можна сідати?

— Іди сюди, Бхомболе, — погукав хлопця пан Мухурі. — Тільки обережно, не впади у воду!

Берег був дуже розмитий. До ріки збігала вузька стежина. Біля самої води, на мокрій глині, видно було сліди чиїхось босих ніг. Річка називалася Чітрою. В цьому місці вона була неширока і спокійна. Вода ледь чутно хлюпотіла біля берега, виблискуючи на сонці. На пристані було безлюдно. На другому березі купалося кілька чоловік. Посеред річки під зеленим вітрилом ішов великий човен. Хтось вичерпував з нього воду і виливав за борт. Два рибальських човни швидко мчали за течією; вони пливли поряд, наче прив'язані один до одного.