Пригоди Гекльберрі Фінна - Твен Марк (онлайн книги бесплатно полные .txt) 📗
Довгий час ми не могли й слова мовити. Та нічого було й говорити. Ми добре знали, що то все каверзи гадючої шкури; теревенями не наїсися. Чого доброго ще з наших балачок вийшло, б так, немов ми на долю нарікали, а це могло 6 накликати нове лихо - і так піде одне за одним, поки ми навчимося мовчати.
Довго мізкували ми, що б його краще зробити, й нарешті погодилися на тому, що попливемо плотом за водою, поки трапиться нагода купити човен, в якому можна буде повернути назад. Ми не хотіли за прикладом мого батька позичати чужого човна, залишеного без нагляду, боялись, щоб, бува, не кинулися за нами навздогін.
Отож ми відпливли плотом, щойно стемніло.
Кожен, кому не вірилося досі, як то нерозсудливо брати в руки гадючу шкуру, навіть і після всього, що вона нам накоїла, обов'язково повірить тепер, коли почитає далі й побачить, до чого та шкура ще спричинилася.
Найзручніше купувати човна з плотів, що вже причалили до берега. Проте ми не стріли жодного причаленого плоту, тож пливли собі далі, мабуть, години зо три, а може, й більше. А ніч тим часом посіріла, стала якась густа - це нітрохи не краще, ніж коли ти в тумані. Не розбереш, які береги в річки, і попереду важко щось розрізнити. Година вже мала бути пізня, й стояла мертва тиша, коли це чуємо - суне пароплав проти води. Ми засвітили ліхтаря й гадали, що з пароплава нас помітять. Звичайно, ті пароплави, що йшли проти води, проходили далеко від нас; вони обминають мілини й шукають спокійної течії попід скелястими берегами, але такої ночі, як оця, їм лишалося одне - йти вгору просто стрижнем, перемагаючи силу течії.
Ми чули, як важко гупають по воді колеса, але пароплава не бачили, поки він не підійшов зовсім близько. Він сунув просто на нас. Матроси полюбляють робити так, намагаючись пройти якомога ближче, не зачепивши плоту; часом трапляється, що колесо зріже край плоту, і тоді лоцман вистромляє голову й регоче, ніби він зробив щось дуже дотепне. Ми гадали, що пароплав пройде близенько, не зачепивши плоту, але він сунув просто на нас. Це був величезний таки пароплав, наближався він дуже швидко, мов чорна хмара із низками світляків по боках; і раптом він немов стрибнув на нас, великий і страшний, з довгою низкою відкритих топок, що скидалися на разок розпечених до жару зубів, а його величезний ніс та барабани нависли просто над нами. Хтось гукнув на нас, залунали раптом дзвінки, щоб зупинити машину, посипалася лайка, засичала пара, - і в той час, як Джім пірнув з плоту в один бік, а я - в другий, пароплав продрався посередині, дощенту розтрощивши наш пліт.
Я пірнув і намагався зануритись аж до дна, бо тридцятифутове колесо мало пройти якраз наді мною, і я не хотів стати йому на заваді. Я можу витримати під водою до хвилини; мені здалося, що цього разу я просидів під водою хвилини півтори. Потім я стрілою рвонувся на поверхню, бо відчував, що от-от захлинуся. Вискочив я з води вище пахов, вичхав воду з носа й покашляв трохи. Звісно, течія тут була страшенно бистра, і на судні знову пустили машини, що стояли не більш як десять секунд, бо звичайно пароплави не звертають уваги на плотарів. Отож за пароплавом знову запінився слід, і хоч у темряві пароплава й не було видно, проте пихкання я ще чув.
Я почав гукати на Джіма, та не почув жодної відповіді; тоді я вхопився за дошку, що прибилася до мене, поки я «погойдувався на хвилях», і поплив до берега, штовхаю чи ту дошку перед себе. Але скоро я збагнув, що течія повертає тут до лівого берега, тобто я потрапив на перекат; тоді я повернув і поплив за водою.
Річкова течія в цьому місці несла мене навскоси зо дві милі; отож і довелося мені пливти довгенько. Однак я щасливо доплив і видерся на берег. Далеко перед себе я не бачив, але пішов навпростець, не розбираючи дороги, і пройшов близько чверті милі - аж раптом переді мною виріс двоповерховий рублений будинок, зведений на старий лад, і я зупинився. Я вже хотів був проминути його й податися геть, але в ту мить із темряви вискочила ціла зграя собак, що почали вити й гавкати на мене, і я здогадався причаїтися.
Розділ XVII
За хвилину хтось гукнув, не вистромлюючи голови з вікна:
- Цитьте, ви!.. А хто там? Я сказав:
- Це я.
- Хто - я?
- Джордж Джексон, сер.
- Чого тобі треба?
- Мені нічого не треба, сер. Я хочу лише йти собі далі, та собаки мене не пускають.
- А чого ж ти вештаєшся тут серед ночі?
- Я не вештався тут, сер, а просто впав із пароплава у воду.
- Он як? Та невже? Ану, хто там є, засвітіть-но світло! Як, ти сказав, тебе звати?
- Джордж Джексон, сер. Я ще хлопчик.
- Слухай-но, якщо ти кажеш правду, тобі нема чого боятися: тебе ніхто не займе. Тільки не рухайся з місця, стій, де стоїш... Збудіть Боба й Тома та принесіть рушниці! Джордже Джексоне, є ще хто з тобою?
- Ні, сер, нікого.
Я почув, як люди заметушилися в будинку, а далі по бачив світло. Чоловік гукнув:
- А прибери-но свічку, Бетсі, стара дурепо! Тобі що, в черепку не родить? Постав її на підлогу за дверима. Бобе, якщо ви з Томом уже готові, ставайте на свої місця!
- Ми готові.
- Ну ж бо, Джордже Джексоне, чи знаєш ти кого з Шепердсонів?
- Ні, сер, ніколи не чув про них.
- Гаразд, ми з'ясуємо, так воно чи ні. Ну, все готове. Тепер заходь, Джордже Джексоне. Та гляди, не поспішай - іди помалу. Якщо з тобою ще хто є, хай лишається позаду; тільки-но він визирне, дістане кулю. Іди ж бо. Йди помалу, прочини двері, аби тільки зміг пролізти, чуєш?
Я не поспішав, бо не міг, коли б і хотів. Ступав я поволі, крок за кроком; навкруги - ні звуку, мені здавалося, що я чую, як калатає моє серце. Собаки мовчали так само, як і люди, проте йшли слідом за мною. Коли я дійшов до ґанку з трьома дерев'яними східцями, то почув, як клацнули ключем у замку, а потім відсунули засув. Я доторкнувся до дверей і натис трохи, потім ще трохи, поки почувся голос: «Так, вистачить, просувай голову». Я підкорився, хоч і був певний, що вони обов'язково її зітнуть.
Свічка стояла на підлозі, і всі вони скупчилися навколо і глипали на мене, а я на них, отак із чверть хвилини. Троє кремезних чоловіків цілилися просто в мене - аж мене морозом обсипало, їй-богу; найстарший з них, сивий уже, років шістдесяти, двоє інших років тридцяти, може, й більше - всі троє ставні й вродливі, а ще дуже мила сивенька бабуся й позад неї дві молоді жінки, розгледіти яких мені як слід не вдалося. Старий сказав:
- Ну, от... гадаю, все гаразд... Заходь.
Тільки-но я увійшов, старий замкнув двері, підпер їх і взяв на засув, а тоді загадав молодикам з рушницями йти до хати; всі гуртом зайшли до просторої вітальні, де лежав новий штукований килим на підлозі, й збилися докупи в кутку, так щоб їх не можна було побачити крізь фасадні вікна, - в бічній стіні не було жодного. Тримаючи свічку, всі вони роздивлялися мене й одноголосно вирекли: «Звісно, він не з Шепердсонів, ні, він аніскілечки на Шепердсонів не схожий». Тоді старий вибачився, що доведеться мене обшукати, він просив не ображатися - просто не завадить зайвий раз пересвідчитися, чи немає в мене зброї. Він не нишпорив по моїх кишенях, лиш помацав зовні руками й сказав, що все гаразд. А тоді загадав мені почувати себе вільно, як удома, й розказати все про себе; але тут утрутилася старенька:
- Та що ти, бійся бога, Сауле! Бідолашне дитя змокло до рубця і, мабуть, що й дуже зголодніло, га? Як ти га даєш?
- Твоя правда, Рейчел, я й не подумав. Тоді стара сказала:
- Бетсі (то була служниця-негритянка), неси йому їсти, що там у нас є, та швидше! Бідна дитина! А ви, дівчатка, біжіть збудіть Бака та скажіть йому... О, він уже й сам з'явився!.. Баку, забери з собою цього маленького прибульця, хай поскидає з себе усе вогке, а ти дай йому щось із свого, сухого.
Бак виглядав на мого однолітка - років на тринадцять-чотирнадцять чи близько того, хоча був за мене кремезніший. Бін був у нічній сорочці, з розкучмленою головою. Увійшов, позіхаючи та тручи кулаком очі, а в другій руці тримав рушницю, що тяглася по підлозі. Він промовив:
