Подорож Досвітнього мандрівника - Льюис Клайв Стейплз (читать книги полные txt) 📗
Коли вони дійшли до затоки, Рипічипові прийшла в голову геніальна ідея. Він спустив на воду свій шкіряний каяк і дав невеличкий урок веслування, чим Одноноги страшенно зацікавились. Потім він підвівся у своєму човнику і стоячи промовляв:
— Чесні та розумні Одноноги! Вам не потрібні ніякі човни. Кожен з вас має стопу, яка пречудово замінить човен. Треба просто легенько стрибнути у воду, і ви побачите, що буде.
Шеф Одноногів заходився відмовляти й застерігати інших, мовляв, вода може виявитися дуже мокрою, але один чи двоє молодиків спробували одразу, а за ними скочило кілька наступних і врешті-решт усі зробили те саме. В них це вийшло чудово. Гігантська стопа Однонога служила природним плотом або каяком, а коли Рипічип показав їм, як вирізати примітивні весла, то вже незабаром усі веслували по затоці навколо «Досвітнього Мандрівника». Вони скидалися на флотилію малих індіанських пірог з грубим карликом, що стоїть на кормі кожної з них. Вони влаштували перегони, з корабля спустили кілька бутлів вина для переможців, а всі моряки вихилились за борт корабля, захлинаючись від сміху, аж їм заболіли животи. Даффери також були у захваті від своєї нової назви — Одноноги — хоч жодного разу їм не вдалося її вимовити. «Ось ми тепер хто, — верещали вони, — Ногоїди, Міноноги, Магодяни. Це в нас уже крутилось на язику. Саме так ми й хотіли себе називати». Але незабаром вони змішали обидві назви — стару й нову — й з цього вийшло «Даффероноги» і так, напевно, вони вже й називатимуться до скону віків.
Того вечора всі нарнійці завітали на вечерю до Чаклуна. Люсі помітила, що верхній поверх дому виглядає тепер зовсім по-іншому, ніж тоді, коли вона з душею у п’ятках уперше йшла довгим коридором. Знаки на дверях усе ще здавалися таємничими, але тепер справляли враження, ніби означають щось приємне й лагідне, і навіть Бородате Дзеркало було тепер скоріше смішним, ніж страхітливим. На вечерю кожен отримав — звісно, завдяки чарам — те, що він любить найбільше, а після вечері Чаклун продемонстрував їм свої уміння у дуже приємний і корисний спосіб. Він поклав на стіл два аркуші білого пергаменту і попросив Дриніяна, щоб той детально описав йому перебіг їхньої подорожі — аж до сьогодні, і коли Дриніян розповідав, то все описане ним з’являлося на пергаменті у формі точних контурів. І вийшло з цього дві чудові мапи Східного Океану з Ґальмою, Теребинтом, Сімома Островами, Самотніми Островами, Островом Дракона, Спаленим Островом, Островом Мертвої води і самим Островом Даффероногів — все у своїх пропорціях і на своєму місці. Це були перші в історії мапи цих околиць і жодна з наступних, згодом створених за допомогою магії, не могла зрівнятися з ними в точності. Хоч міста й гори на перший погляд виглядали так, як на звичайній мапі, але коли Чаклун позичив лупу, всі побачили, як наяву, наприклад, замок, невільничий ринок і вузькі вулички Неровгейвена, все дуже чітке, хоч і дуже далеке, ніби картина, яку бачиш у бінокль, повернутий іншим боком. Єдиним недоліком цих мап було те, що берегова смуга переривалася: карта показувала лише те, що Дриніян бачив на власні очі. Коли обидві мапи були готові, Чаклун одну залишив собі, а другу подарував Каспіянові (і дотепер вона висить у Кімнаті Інструментів у Кер Паравелі). Але навіть Чаклун не зміг їм нічого розповісти про моря, розташовані далі на схід. Він сказав лишень, що близько семи років тому на острів прибув нарнійський корабель з баронами Ревіліяном, Арґозом, Мавраморном та Рапом на облавку. Тож дійшли висновку, що золоте тіло, побачене на дні Мертвої Води, вочевидь, належало баронові Рестімату.
Наступного дня Чаклун відремонтував за допомогою магії корму «Досвітнього Мандрівника» і наповнив корабель корисними дарами. Всі попрощалися як близькі друзі та нарешті за дві години пополудні відпливли. А навколо корабля веслували Даффероноги, супроводжуючи його аж до кінця затоки і співаючи нарнійцям славу, допоки «Досвітній мандрівник» не опинився поза межами досяжності їхніх голосів.
Розділ дванадцятий
ОСТРІВ ТЕМРЯВИ
Після цієї пригоди блукальці дванадцять днів пливли у південно-східному напрямку, несені лагідним вітром. Небо зазвичай було чистим, повітря — теплим і мандрівникам на очі не траплялися ні птахи, ні риба — лише якось, далеко по правому борту, вони помітили фонтани китів. Увесь цей час Люсі та Рипічип частенько грали у шахи. На тринадцятий день ліворуч по борту Едмунд, що стояв у спостережному кошику на щоглі, побачив ніби велику темну гору, що стриміла з моря.
Вони змінили курс і на веслах — оскільки вітер їм не сприяв — рушили у бік суходолу. Сутеніло, а вони ще не наблизились до берега, і веслувати довелося всю ніч. Наступного ранку стояла ясна погода, без натяку на вітер. Темне громаддя лежало попереду, набагато ближче, величезне — але все ще нечітке, тож багато хто стверджував, що пливти їм іще довго, а інші казали, що навколо запав туман.
Приблизно о дев’ятій того ранку громаддя так наблизилось, що мандрівники побачили — ніяка це не земля і навіть не туман у звичному розумінні. То була Темрява. Це складно описати, та ви зрозумієте, як вона виглядала, якщо уявите, ніби зазираєте у залізничний тунель — такий довгий або такий покручений, що світла в кінці нього не видно. Ось на що скидавсь той морок. На кілька ближніх футів тунелю у денному світлі ще можна побачити рейки, шпали та жорству, тоді настає момент, коли їх вдається розгледіти в сутінках, а тоді — раптово, хоча й без чіткої межі переходу — все розчиняється у суцільній однорідній темряві. Так само й тут. Бо на кілька футів перед веслами мандрівники могли бачити мерехтіння ясної зеленаво-синьої води. Далі вода блякла й сіріла, мов у присмерку. А далі — густий морок, наче серед глупої ночі, без місяця та зірок.
Каспіян наказав боцманові не пливти вперед — і всі, окрім веслярів, кинулися на ніс корабля і почали вдивлятися в темряву. Та нічого не могли побачити. Позаду них мерехтіло на сонці море, попереду простерлася Темрява.
— Ми попливемо туди? — вагаючись, запитав Каспіян.
— Я радив би не робити цього, — мовив Дриніян.
— Капітан має рацію, — погодилось кілька моряків.
— Я майже впевнений, що має, - сказав Едмунд.
Люсі та Юстас не сказали нічого, та полегшено зітхнули, почувши, що корабель повертатиме. Та раптом тишу порушив дзвінкий голосок Рипічипа.
— Чому ні? — запитав він. — Хтось мені пояснить, чому ні?
Пояснювати ніхто не прагнув, тож Рипічип продовжив:
— Якби я звертався до селян або рабів, — мовив він, — я припустив би, що пропозиція повернутись стала наслідком боягузства. Однак, сподіваюсь, нічого подібного не буде сказано в Нарнії, у товаристві таких достойних осіб королівської крові у розквіті літ, які підтиснули хвости, оскільки бояться темряви.
— Але що за користь від блукань у темряві? — запитав Дриніян.
— Користь? — перепитав Рипічип. — Користь, капітане? Якщо, кажучи про користь, ви маєте на увазі напхати наші шлунки чи гаманці — то, визнаю, користі тут немає. Наскільки мені відомо, ми вирушили в подорож не для пошуку корисних речей, а щоб пережити пригоди та здобути честь. І ось — найкраща пригода, про яку мені доводилось чути, і якщо ми повернемо назад, ніщо не зможе відмити нашої честі.
Кілька моряків пошепки промимрили щось на кшталт:
— До дідька ту честь…
А Каспіян мовив:
— Хай тобі грець, Рипічипе. Я вже шкодую, що ми не залишили тебе вдома. Гаразд! Якщо ти так на це дивишся, гадаю, нам слід пливти вперед. Хіба що Люсі проти?
Люсі відчувала, що її не надто тішить перспектива пливти вперед, та вголос сказала:
— Я за.
— Ви хоча б накажете запалити вогні, Ваша Величносте? — запитав Дриніян.
— Безперечно, — відповів Каспіян. — Простежте за цим, капітане.
Запалили три ліхтарі: на носі, кормі та вершечку щогли, до того ж, Дриніян потурбувався про два смолоскипи в центрі палуби. У сонячному світлі вони виглядали бліденько та жалюгідно. Тоді всім чоловікам — окрім тих, кого залишили веслувати, — дали розпорядження у повному озброєнні вийти на палубу і зайняти бойові позиції, оголивши мечі. Люсі та двоє лучників скерували свої напнуті на тетявах луків стріли на люльку — тобто спостережний кошик на вершечку щогли. Райнельф стояв на носі корабля, тримаючи напоготові линву для вимірювання глибини. Рипічип, Едмунд, Юстас та Каспіян, виблискуючи кольчугами, були поруч з ним. Дриніян кермував.
