Острів тисячі самоцвітів - Пашек Мірко (читаем книги онлайн .TXT) 📗

Отже, плантація мертва — про це знов-таки свідчило багато дечого: живе тут дуже мало звірят; немає птахів; густий підлісок укриває землю.

Просто прийшов англієць або якийсь інший білий, звелів вирубати й випалити джунглі, насадив свої бридкі каучукові деревця, а звірина переселилася десь-інде. Минув час — деревця виснажилися, перестали давати сік, англієць пішов собі, але звірі не вернулися. Що б вони тут робили без їжі? Того, що лишив по собі англієць, вистачить хіба що для термітів. Але джунглі таки вернулися, вислали до плантації-пустки свій авангард — підлісок, і вони неодмінно знову колись опанують мертвий тепер грунт. З підліском, само собою зрозуміло, повернуться звірята, метелики, квіти, птахи, весь той розмаїтий живий світ, що сповнює тропічні джунглі. На жаль, це буде ще не скоро.

Бандала простяг руку до паска по свого ножа, про якого він у ті страшні хвилини геть забув, і встромив його в землю. Була вона суха, як попіл, як тоді, коли випалили дерева.

— Що ж нам робити? — тривожно спитав. — До села йти ми не можемо, а тут нічого попоїсти не знайдеш. Навіть води!

— До села таки не можемо, а до шосе можемо, — заперечив Тікірі. — Гадаю, що найрозумніше вернутись якраз туди, де я скочив з машини. Це і в селі, і не в селі…

— Одним словом, це поблизу села, — перебив Бандала нетерпляче. Хоч він був невимовно радий, що вони з Тікірі знову вкупі, проте, на його думку, гоноровитий приятель аж надто довго вдавав із себе розумнішого. — І ростуть там папаї…

— І мангове дерево. Побіля шосе, — додав Тікірі квапливо. — А ще я знайшов там банани!

— Авжеж, — кашлянув Бандала, а сам собі подумав, що знайти бананове дерево або папайю, скотившись під них, не така вже й доблесть. — Отже, вертаймося до шосе перед селом, наїмося овочів, виспимось, а вранці буде видно. Мо' знайдемо яку-небудь стежку й дістанемося до іншого села, далі від шосе… Це, звісно, мені годилось би найбільше! — додав уже веселіше. Думка про загублене в джунглях село дуже подобалась йому, хоча б тому, що там найбільше шансів не наразитися на жодного європейця.

— Мені теж! — вигукнув Тікірі (його-бо вабили дикі слони, котрі, звісно, шосе обминають).

Та коли вони зібралися йти, то виявилося, що ні той, ні другий не пам'ятає, з-за якого куща виринув Тікірі; поки вони правили теревені, то тупцювали довкола так безтурботно, що геть згубили напрямок.

— Ах ти нещасний! — скрикнув Бандала… — Ти хоч пам'ятаєш, звідки ти прийшов?

— Од шосе, так само, як і ти! — відказав Тікірі. — Біг я просто до плантації, весь час уперед, доки чув по праву руку гавкіт. Коли стихло, повернув праворуч. А як зачув твій перший крик, завернув трохи ліворуч, бо зайшов далеко праворуч. А як зачув твоє друге голосіння, завернув знову трохи праворуч, бо був далеко ліворуч. Усе це дуже просто, треба тільки найти початок. Власне, кінець.

Бандала люто затупотів ногами:

— Нам не кінець треба шукати! Кінець отут! Маємо найти те місце, де ти верещав, як мавпа!

— Я верещав не як мавпа, а як дикий слон!

— Слон не верещить, слон сурмить!

— Буває, що й верещить! Як лихий або як його пораниш — верещить, аж гори тремтять, — твердив Тікірі з упевненістю бувалого мисливця слонів, і ця безглузда суперечка тривала ще кілька хвилин. Нарешті Бандала знов виліз на дерево: так легше було хоч приблизно визначити, де виринула тоді велика голова Тікірі.

— Певен, що отам! — показав він униз. — Стань там і не ворушись!

Таким робом хлопці визначили напрямок і вирушили.

Хвилю мовчки чвалали підліском, намагаючись іти навпрошки. Відтак трохи збочили ліворуч, бо, мабуть, дісталися до того місця, де Тікірі, зачувши Бандалин голос, збочив трішечки праворуч. І знову йшли, аж поки Тікірі сказав, що вони тепер там, де він уперше завернув трішки ліворуч. Тож хлопці відхилилися трохи праворуч, а тоді ліворуч і під гострим кутом; Тікірі-бо запевняв, що десь отут він чув, як собаки перестали гавкати.

— Ніколи б я не повірив, що можна так безглуздо блукати в лісі, — сказав спересердя Бандала, вже не знаючи до пуття, де в нього ліва рука, а де права.

— Ми не блукаємо…

— Я кажу про тебе, а не про нас! Хто завгодно, побачивши отаке, сказав би, що дорогу тобі вказувала блискавка.

— Але тепер ми йтимемо весь час прямо, — мовив на своє виправдання Тікірі. —Невдовзі має бути шосе.

Тепер вони просувалися повільніше — чи того, що підлісок тут був вищий, а чи того, що знемагали від утоми. Однак ступали стійко, аж допоки Бандала сказав, що йому страшенно кортить їсти. Тікірі спинився:

— Я тобі вірю. Але поглянь-но! — показав пальцем на коричнево-зелені кулі, що звисали з гілок каучукових дерев.

Бандала гидливо сплюнув:

— Я ще не такий голодний, аби їсти комах.

Бо ті кулі лише скидалися на овочі, а насправді були не що інше, як гнізда, що їх червоні кусючі мурахи ліплять з листя та глини.

— Я не те мав на гадці, — мовив Тікірі сумно. — Мені тільки спало на думку, що я цих гнізд не бачив, коли перший раз біг. Коли так, то ми не скоро наїмося.

Бандала скаменів.

— Ти хочеш сказати, що сюдою не йшов? Дурниці! Ти мусив іти сюдою. А гнізд не помітив, бо не йшов, а біг!

— Можливо… — хитнув головою Тікірі. — Але що, як ми збочили ліворуч трохи замало?

Про всяк випадок вони знов збочили, а за чверть години ще раз, бо шосе й сліду не було. Довгий час їм здавалося, що вони йдуть куди слід, бо гнізда червоних мурах зникли. Але час минав, а докруж так само блищали срібні деревця, пошрамовані спіральними зарубками, по краях яких прилип сухий сік. Вони навіть побачили кілька забутих мисок, прикріплених до стовбурів під зарубки так щільно, щоб захопити струмінь рідкого каучуку. Одну з них Бандала взяв із собою:

— Щоб було чим набрати води, як знайдемо її.

Він уже не вірив, що вони взагалі колись вийдуть на шосе і вгамують спрагу овочами. Тікірі втомлено похнюпив голову.

— Такої великої плантації я зроду не бачив. — А що він за все своє життя бачив лише одну плантацію сера Флемінг-Джонса, то виправився: — Ніколи б не повірив, що може існувати така безмежна плантація.

— Вона не безмежна, — сказав Бандала. — Тільки ми, мабуть, ходимо зигзагом. І навіть, може, по колу.

Сказав він це напрочуд лагідно й спокійно. Де взялися ці лагідність і спокій? Звичайно ж, не самі собою. Він-бо бачив, що Тікірі ледь-ледь чвалає, і йому стало жаль товариша. А до того ще й соромно. Не заперечиш-бо: Тікірі найшов у лісі його, Бандалу, а не навпаки. Цей малий Тікірі, що вже насилу-силу плентається…

— Почекай, — мовив Бандала. — Давай-но перепочинемо.

Вони сіли під сухий каучуконос і подивились на сонце.

— Якщо хочемо куди-небудь дійти, то треба йти прямо, — трохи помовчавши, сказав Бандала. — Якщо хочемо йти прямо, то треба мати перед собою те, що весь час добре бачимо.

— Сонце! — вигукнув Тікірі.

Бандала притакнув. Тож не вагаючись відмовилися вони од шосе, бананів, папаї та нічлігу десь у занедбаній клуні. Коли ж трохи відпочили, підвелися і пішли за сонцем.

— Учора ввечері воно так само заходило, — сказав раптом Тікірі, ніби роблячи бозна-яке відкриття.

Але Вандала не засміявся. Притакнув. Він-бо знав, що в Тікірі на думці: де вчорашній день, де мама, де Вікрена, де наші звичні добрі хатини!..

І де море!

Ця остання думка надто болюче обпекла Вандалу. Ох, куди це зник океан зі своїм відкритим, широченним простором, зі своєю рибою та своїми острівцями!

І раптом йому сяйнуло. Він дивився на сонце, яке ставало рожеве, й знав достеменно, що океан там, куди западає сонце. Воно завжди поринало до океану, тож порина туди й сьогодні. А як підемо зараз просто за сонцем, то добудемося до узбережжя так само певно, як завтра знову буде день.

Вандала наддав ходи:

— Хутчій!

— Навіщо? — заперечив Тікірі. — Сьогодні ми туди все

'

Він не казав, куди саме, але й так було ясно, що зна, куди Вандала поривається.