Морське вовченя - Рид Томас Майн (лучшие книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗
Я вже збирався почати роботу, але в цю хвилину мені спало на думку, що, мабуть, не зайвим буде спочатку прокрутити дірку в другій бочці, що лежала в кінці моєї комірчини. Якщо в ній теж вода, то я можу заспокоїтись, бо двох таких великих бочок мені вистачить на довгу подорож.
Не барячись, я підсунувся до цієї бочки і почав прокручувати дірку в її дні. Я не хвилювався так, як раніше, тому що тепер спрага не мучила мене. І все ж я дуже засмутився, коли з дірки потекла не вода, а бренді.
Я знову повернувся до першої бочки, бо тепер мені ще дужче хотілося знати, скільки в ній води. Адже від неї залежало моє життя.
Намацавши клепку посередині бочки, я почав діяти так само, як і в перший раз. Через годину або більше лишився тільки тонкий шар деревини. Я хвилювався, але не так, як першого разу, бо тоді мало вирішитися питання — житиму я чи помру. Тепер же безпосередньої загрози не було. І все ж серце у мене завмирало, і я не стримався від радісного вигуку, коли по лезу ножа побігла вода. Я заткнув цю дірку і заходився прокручувати іншу клепку, трохи вище.
Через якийсь час ця клепка теж поступилась перед вістрям мого ножа, і я був винагороджений за свої зусилля тим, що мої пальці знов стали мокрими.
Ще вище — те ж саме.
Ще вище — і вода з бочки більше не потекла. Не має значення: остання дірочка була високо вгорі. А з передостанньої дірочки вода текла, отже, її рівень десь між цими двома отворами. Таким чином, бочка наповнена приблизно на три чверті. Слава богу, води вистачить на кілька місяців.
Цілком задоволений таким висновком, я сів додолу і з'їв галету з такою великою насолодою, наче розкішно пообідав за столом у лорда-мера.
Розділ XXVIII
СКОРОЧУЮ РАЦІОН
Тепер я був усім задоволений, і ніщо не викликало у мене неспокою. Перспектива просидіти в цій темній норі була б, можливо, за інших обставин неприємною, але після того, як я пережив страх, що мене чекає така жахлива смерть, на це можна було не зважати. Я вирішив терпляче й покірливо перечекати це тривале ув'язнення.
Шість місяців мені доведеться провести в своїй похмурій в'язниці — ніяк не менше. Навряд чи мене звільнять раніше ніж через півроку. А це довгий строк — довгий і неприємний навіть для полоненого або злочинця. Довгий і неприємний навіть в світлій кімнаті з ліжком, каміном і смачною їжею, в щоденних розмовах з людьми. Навіть з усіма цими перевагами просидіти під замком шість місяців — тяжке випробування.
Яке ж тяжке має бути моє ув'язнення в цій тісній норі, де я не маю змоги ні стати, випроставшись на весь зріст, ні лежати, витягнувшись, де немає ні постелі, ні вогню, пі світла, де мені доводиться дихати смердючим повітрям, спати на твердих дубових дошках і харчуватись тільки хлібом і водою! І все це без змін, не чуючи нічого, крім безупинного потріскування шпангоутів і одноманітного плюскотіння океанської хвилі! Еге ж, шість місяців такого існування не могли бути приємною перспективою і вселити в серце радість.
Проте я на це не зважав. Я був щасливий, що врятувався від смерті, і зовсім не турбувався про те, як житиму найближчим часом, хоч і розумів, що мені, мабуть, доведеться скрутно.
Я був сповнений радості й надії. Не скажу, що я був щасливий, я просто радів, що в мене є достатня кількість їжі й води, і у цьому я був упевнений, але, щоб зовсім переконатися, вирішив негайно підрахувати свої запаси.
Досі у мене не виникало ніяких побоювань щодо цього. Ящик з галетами величезний, а води стільки, що в бочці можна було б плавати, якби зняти вгорі кілька клепок — такі запаси ніколи не скінчаться!
Так мені здавалося спочатку, але, подумавши трохи, я почав сумніватися. Краплі, постійно падаючи на камінь, видовбують у ньому дірку, якщо це триває довгий час. Отже, мої запаси теж колись вичерпаються. А шість місяців — це дуже багато часу: майже двісті днів. Дуже багато!
Від цих думок в душі знов ожила тривога: чи вистачить мені їжі та води? І щоб покласти край усім сумнівам, я вирішив, як уже сказав, підрахувати кількість своїх запасів. Це було розсудливо. Коли виявиться, що всього досить, сумніви більше не бентежитимуть мене, коли ж, навпаки, я побачу, що галет або води мало, то вдамся тоді до єдиного можливого запобіжного заходу — знову перейду на скорочений раціон.
Пригадуючи тепер свої вчинки, я навіть дивуюсь, що, бувши маленьким хлопчиком, я діяв так розважливо. Неймовірно, як передбачливо може поводитися дитина, коли опиняється в скрутному становищі і коли інстинкт самозбереження пробуджує в ній всю енергію.
Отже, я негайно почав підрахунки, виходячи з припущення, що подорож триватиме повних шість місяців або сто вісімдесят три дні. Тижня, який минув з дня відплиття, я не взяв до уваги, щоб про всякий випадок мати запас, коли рейс виявиться насправді довшим. Але чи міг я бути певним, що корабель через шість місяців прийде в порт? Чи міг я сподіватися, що буде саме так?
Ні, не міг. Я зовсім не був впевнений у цьому. Мені було відомо, що звичайно подорож у Перу триває шість місяців, але я не знав, чи являють шість місяців середню цифру, найдовший це строк чи найкоротший. Адже в путі можуть бути затримки через штилі в тропічних широтах, через шторми біля мису Горн, широко відомого серед моряків мінливістю своїх вітрів. До того ж можуть трапиться й інші перешкоди, і тоді подорож триватиме значно довше ніж півроку.
Такі побоювання тривожили мене, коли я почав перевіряти свої запаси. Визначити, наскільки стане їжі, було дуже просто: для цього треба тільки перелічити галети. Судячи з їх розмірів, на день могло вистачити двох галет, хоч, звичайно, від такої кількості їжі важко було б погладшати. Та навіть однієї в день, навіть половини буде досить, щоб підтримувати життя. І я вирішив їсти якнайменше.
Незабаром я знав, скільки всього галет. Ящик, за моїми підрахунками, був у ярд завдовжки, два фути завширшки і близько фута заввишки. Це був неглибокий ящик, поставлений на свою меншу стінку. Я міг би підрахувати галети, не виймаючи їх з ящика, якби знав його точні розміри. Кожна галета мала трошки менше шести дюймів у діаметрі і була близько трьох чвертей дюйма завтовшки. Отже, в ящику повинно бути рівно тридцять дві дюжини галет.
Полічити галети було для мене розвагою, а не роботою. Я вийняв їх усі з ящика і розклав по дюжинах. І справді, галет було тридцять дві дюжини, тільки в останній дюжині не вистачало восьми штук, але я знав, куди вони поділися.
Тридцять дві дюжини — це триста вісімдесят чотири галети. Я з'їв вісім, отже, залишилось триста сімдесят шість. Вживаючи по дві галети на день, я буду забезпечений на сто вісімдесят вісім днів. Правда, сто вісімдесят вісім днів — це трохи більше шести місяців, але я не був певний, що ми будемо плисти в Перу саме шість місяців. Тому я вирішив перейти на скорочений раціон і з'їдати менше двох галет у день.
А що коли за цим ящиком стоїть інший і теж з галетами? Це забезпечить мене на час усієї подорожі, і я не буду більше турбуватись про їжу… Справді, чи не знайду я ще ящик галет? Хіба це неможливо? Навпаки! Завантажуючи корабельні трюми, зважають не на те, який товар, а на його вагу і форму упаковки. І тому найрізноманітніші товари часто-густо стають сусідами завдяки тому, що розміри ящика, тюка чи бочки дозволяють поставити їх саме в це, а не якесь інше місце. І хоч я знав це, проте сподівався, що матроси поставили два ящики галет поряд.
Але як переконатися в цьому? Я не міг пролізти за ящик, навіть за порожній, бо він щільно закривав отвір, що вів у мою схованку. Я не міг також ні перелізти ящик, ні підлізти під нього. «Ось що, — вигукнув я, несподівано зрозумівши, що треба робити, — я пролізу крізь ящик!»
Здійснити цю думку було зовсім легко. На місці дошки, що я одірвав від кришки ящика, утворилась широка щілина, в яку вільно пролазило моє тіло. Всунувши голову й плечі в ящик, я зможу прорізати ножем дірку в його дні, і тоді довідаюсь, чи стоїть там другий ящик з галетами.
