Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника - Льюис Клайв Стейплз (книги онлайн читать бесплатно .TXT) 📗
— Там починається Верхоландія, — зауважила Поллі.
— Так, але глянь уперед! — сказав Диґорі.
Перед ними якраз виріс великий скелястий хребет: мандрівники були вражені несамовитим танком сонячних променів у струменях водоспаду, що із ревом та мерехтінням зривався додолу. З нього якраз і починалася ріка Нарнії. Сам водоспад живився водами західних гір. Мандрівники летіли дуже високо, грім водоспаду ледве долинав до їхніх вух, проте підкорити верхівок скель таки не могли.
— Доведеться трохи попетляти, — мовив Полетун. — Тримайтеся міцніше!
Він почав виписувати віражі, набираючи висоту на кожному повороті. Повітря позимніло, а знизу долинали крики орлів.
— Гей, обернися! Подивись назад! — гукнула Поллі, їхнім очам відкрилася вся долина Нарнії, що широко розкинулась аж до смужки моря далеко на сході горизонту. Тепер вони перебували на такій висоті, що побачили, як ген там за вересовим чагарником на півночі височіли гострі шпичасті хребти гір — вони були такі маленькі, наче іграшкові. А на півдні виднілися степи, схожі на піщані пустелі.
— Я б хотів, аби хтось розповів нам про всі ті землі, — мовив Диґорі.
— А мені здається, що ніде іще нікого немає, — заперечила Поллі. — Гадаю, там ніхто не живе, і тому нічого не станеться. Адже цей світ усього один день як народився.
— Так але люди доберуться сюди, — відстоював свою думку Диґорі. — І тоді з ними відбудуться всілякі історії, от побачиш.
— Як добре, що їх іще немає, — сказала Поллі. — Бо ніхто не мусить усе це вивчати — баталії, події та інші дурниці.
Тепер вони були над бескидами. За кілька хвилин долина Нарнії зникла з поля зору. Мандрівники пролітали над дикою країною скелястих вершин та похмурих лісів, усе ще прямуючи проти течії ріки. Попереду невиразно бовваніли справді величезні гори. Проте очі мандрівників засліплювало сонячне проміння, і вони не могли до пуття роздивитися те, що попереду. А сонце чимраз нижче хилилося до овиду, й усе небо на заході було як одне велетенське горнило із розплавленим золотом. Нарешті світило зайшло за зубчастий пік, який на фоні неба, що яскріло позолотою, виглядав пласким і гострим, немовби вирізаним із картону.
— Не сказала б, що тут надто тепло, — озвалася Поллі.
— І крила починають боліти, — мовив Полетун. — Щось тут не видно долини з озером, про які розповідав Аслан. Як ви ставитесь до того, аби приземлитися і підшукати пристойне місце для ночівлі? Ми не зможемо нічого знайти, коли споночіє.
— Так, — відповів Диґорі, — тим більше, що саме надійшов час на вечерю.
Отож Полетун спускався все нижче і нижче. Коли вони опинилися при самій землі поміж пагорбами, повітря стало теплішим. Після тривалої подорожі, коли не було чути майже нічого, окрім шурхоту Полетунових крил вуха знову тішили затишні земні звуки: перехлюп ріки у її кам'яному ложі, шепіт дерев на легкому вітрі. Мандрівників огорнули солодкі пахощі землі і трави, нагрітих сонцем. Урешті Полетун приземлився. Диґорі зіскочив додолу і допоміг злізти Поллі. Обоє були раді нарешті розім'яти затерплі ноги.
Долина, на яку вони приземлилися, була розташована у самому серці гір. Над ними височіли снігові вершини, одна з яких у променях призахідного сонця здавалася рожевою.
— Я голодний, — оголосив Диґорі.
— То давайте їсти, — озвався Полетун, напихаючись травою на весь писок Він підвів голову, продовжуючи ремигати. Жмутки трави, немов бакенбарди, звисали з обох кутків його морди. — Гей, ви двоє, приставайте. Не соромтеся. Тут вистачить для всіх.
— Але ж ми не їмо трави, — сказав Диґорі.
— Гм, гм, — відповів Полетун з набитим писком, — не знаю, що вам тепер робити. Але така вже добра трава, що аж ну.
Поллі та Диґорі збентежено глянули одне на одного.
— Гаразд, я гадаю, декому слід було потурбуватися про їжу для нас, — сказав Диґорі.
— Я впевнений, що Аслан зробив би це, якби ви його попрохали, — мовив Полетун.
— А хіба він не знав цього без прохань? — запитала Поллі.
— Без сумніву, знав, — відповів кінь (усе ще з повним ротом), — але, мені здається, він хотів, аби його попросили.
— І що ж, до лиха, нам тепер робити? — спитав Диґорі.
— Не уявляю, — сказав Полетун. — Може, все ж таки скуштуєте трави? Може, вона і вам припаде до смаку?
— О, не будь дурним, — тупнула ногою Поллі. — Та ж ясно, що люди не їдять трави, так само як тобі не полізла би в горло бараняча відбивна.
— Заради всього святого, не говори нічого про відбивні чи фрикадельки, — попрохав Диґорі, — бо це тільки погіршить справу.
Хлопець запропонував Поллі гайнути на своєму персні додому і принести щось, попоїсти, бо сам він не може цього зробити, оскільки пообіцяв чимскоріш виконати Асланове доручення. Якби він раптом знову опинився вдома, хтозна, чи не трапилось би чогось, що завадило б йому повернутися. Однак Поллі сказала, що не хоче залишати його самого, на що Диґорі зауважив, що це дуже ґречно з її боку.
— Слухай, — пожвавішала Поллі, — у мене в кишені у паперовому пакетику є кілька ірисок. Це все ж ліпше, ніж нічого.
— Набагато ліпше, — зрадів Диґорі. — Але обережно виймай їх, щоб не зачепити перстень.
То виявилась дуже важка і делікатна робота, а проте вони врешті дали собі раду. Коли діти витягли той маленький паперовий пакетик, він був розм'яцьканим та липким, отож постало питання — відривати папір від цукерок чи цукерки від паперу. Деякі дорослі (а ви знаєте, якими недоладними вони можуть бути у подібних ситуаціях) воліли б залишитися без вечері, аніж споживати такі іриски. Після підрахунків виявилося дев'ять цукерок. У Диґорі виникла чудова ідея: з'їсти по чотири іриски, а дев'яту — посадити, бо, як він сказав, «якщо зламана верхівка вуличного ліхтаря перетворилася на ліхтарне дерево, то чому б цьому цукеркові не перетворитись на цукеркове дерево?» Отож вони видлубали в дерні маленьку ямку і закопали там іриску. Потім з'їли свої цукерки, смокчучи їх так довго, як тільки могли. То була скромна їжа і навіть обсмоктування паперових обгорток не допомогло втамувати голод.
Полетун завершив свою розкішну вечерю і влігся на землю. Діти підійшли до нього і повсідалися обабіч, припавши до його теплого тіла. Кінь розпростер над ними крила і їм зробилося зовсім затишно. Коли на небо висипали яскраві зорі цього молодого світу, діти заходилися обговорювати всяку всячину: про те, як Диґорі сподівався добути щось для своєї мами, а натомість був посланий із цим дорученням, а потім укотре нагадували одне одному прикмети того місця, яке розшукувано, — блакитне озеро та пагорб зі садом на чубочку. Розмова вже добігала кінця, дрімота склеювала повіки, коли Поллі раптом стрепенулася:
— Чш-ш-ш!
Усі чимпильніш прислухались.
— Мабуть, то вітер у верховітті, — одразу зауважив Диґорі.
— Я не певен, — заперечив Полетун. — У будь-якому випадку — пильнуйте! Ось знову! В ім'я Аслана, там щось є.
Зчиняючи великий шум і гам, Полетун миттю зірвався на рівні ноги. Діти також повставали. Кінь почав гасати туди-сюди, він нюшив повітря й іржав. Діти навшпиньки скрадалися по галявині, оглядаючи кожен кущ та дерево. Вони були певні, що таки щось бачили. Поллі якусь мить була цілком переконана, що зауважила високу темну постать, яка безгучно і швидко віддалялась на захід. Проте вони нічого не знайшли. Полетун урешті-решт знову влігся на траву, а діти перевклалися (якщо це правильне слово) під його крильми й одразу позасинали. Полетун чатував найдовше: він пряв вухами, вслуховувався у темряву й іноді посіпував шкірою, неначеб його кусали ґедзі, — але зрештою теж заснув.
Розділ 13. Несподівана зустріч
— Прокидайся, Диґорі, прокидайся, Полетуне, — лунав голос Поллі. — Цукеркове дерево вже виросло. І ранок просто чарівний.
