Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій (полная версия книги TXT) 📗
Дивно, що Лисий і Леля тільки вдвох. Де діти? Де Глина? Хто тут так нажахано кричав? Звичайно, подумав Івась, якби сталося щось справді лихе, Леля й Лисий не заснули б, хоч би як натомилися. Хай сплять. Прокинуться, тоді розкажуть. І він розкаже.
Двері розчинилися, й Івась схопився за арбалета. До хати ввалився захеканий Василько. Івась приклав палець до губів і поклав арбалет на лаву біля себе. Василько нечутно наблизився до нього й сів поруч.
Обох розпирало бажання поділитись новинами, але вони знали, що навіть пошепки сказане слово Лелю й Лисого розбудить. Хай виспляться. Все інше почекає.
Аманнана хатта
Івась із арбалетом був надворі — біля дивної ями, якої нізащо не розгледиш, доки в неї не вскочиш. Дуже добра могла бути пастка на звірів. От тільки звірі відчувають її звіддаля й дуже не люблять. Глина, наприклад.
Усі інші діти сиділи в хаті й розмовляли. Івась добре чув усе, про що йшлося всередині. Кожен розповідав про все незвичайне, що побачив, почув чи відчув останніми днями.
Лисий згадував їхню раду поруч із прибережним лісом, коли він знайшов вовкулаче лігво. Тоді їм треба було якось перетнути слід вовкулаків, щоб не викликати погоні. Сьогодні їм треба вирішити невідомо що, аби зробити також невідомо що.
Діти намагалися не перебивати одне одного, але часом хтось не витримував і вставляв своє слово. Тоді розмова раптом звертала зі свого шляху й починала блукати манівцями. Минало чимало часу, доки вдавалося знову повернутись на ту ж дорогу.
З випадкових вражень, здогадок і вивідок поставала картина, в якій кожна деталька якось доповнювала інші, кожен новий факт робив довершенішою загальну картину… І все ж Лисий розумів, що нічого цілісного не виходить. От-от, здавалося б, усе сплететься в єдине полотно, аж раптом попередні петлі розпускались, і це вже не полотно, а щось таке радше схоже на сито, крізь яке все просипається, нічого не затримується, і здається, що всі попередні зусилля були марні.
Однак розпач не встигав запанувати, бо хтось із дітей одразу пригадував ще один факт, іще одну подію останніх днів, і все знову починало сповнюватися змістом. Так тривало вже не одну годину, коли раптом двері відчинилися й на порозі з’явився безглуздо усміхнений Пластун.
От і скажи після цього, що приказки не мають справжньої сили! Наприклад, «про вовка помовка, а вовк на поріг». Назвати Пластуна вовком, звичайно, важко. Але ж справді — щойно Івась і Василько розповіли про свої останні зустрічі з ним, як ось уже й він сам.
Навіть Лисий розгубився. Щоправда, лише на мить, хоч ця мить і виявилася трохи довшою, ніж у Лелі.
— Голодний, Пластуне? — зовсім буденним і навіть приязним тоном спитала вона, підводячись із-за столу.
Леля поставила перед ним миску з вареною картоплею та буряками, сіла поруч і, усміхнувшись, мовила:
— їж.
Пластун заходився коло їжі, плямкаючи, беручи все руками й замурзуючись.
— Які новини? — спитала дівчинка.
— Ум-мгу-мга, — відповів дурник із повним ротом картоплі.
— Я так і думала, — погодилась Леля, ледь примруживши очі й повівши ними навколо.
Лисий швидше здогадався, ніж зрозумів, що зараз краще мовчати. А діти, схоже, знали цей знак давно, тож повелися дуже природно.
Петрусь дістав ножа й спитав Лисого, ніби це було продовженням розмови:
— То ти вважаєш, що краще робити замок із трьох колод?
— А чому ж ні? — Лисий вирішив підігравати, не знаючи поки, що задумала Леля.
— Та можна, — відповів Петрусь. — Тільки його важче буде замикати й відмикати — все ж таки три колоди…
— Але ж і розрубати буде важче.
— Це так… Тільки…
— Що?
— Лесику, ти ніби не розумієш, про що говорить Петрусь, — втрутилася Леля. — Просто він згоден з Інженером.
Лисий здивовано витріщився на неї.
— І не треба так дивитися, — спокійно відповіла вона на його погляд. — Не всі ж такі вперті, як ти.
Василько дуже природно пирхнув, ніби хотів розсміятися, та стримався. Аж Пластун зиркнув на нього якимось не своїм поглядом.
— їж, їж, — заспокоїла його Леля. — Ми не сваримося. Це Василько так жартує. Втім, ти маєш рацію, Пластуне. Тут у нас своя розмова, яка тобі, мабуть, не цікава.
— Ага! Ага! — захвилювався Пластун, аж відкушений шмат буряка випав у нього з рота.
Лисий знав Пластуна все своє життя. Коли Івась розповідав про побачене біля криниці, Лисий не міг не вірити хлопчикові, але йому все ж таки здавалося, що той трохи згущує фарби. Він не міг уявити Пластуна з відром, однак ладен був повірити, що таке можливе. Але розповідь про те, як дурник дуже пильно роззирнувся, перш ніж вилити воду в криницю, здалася йому такою неймовірною, що він ледве не поставив під сумнів усю Івасеву історію. Так само Лисий припускав, що Василькові могла приверзтися картина «розмови» між Любою та Пластуном. Або ж просто здалеку він міг прийняти одне за інше. Все могло статися.
Проте зараз несподіваний інтерес дурника до їхньої розмови хоч і не змусив повірити, що він не той, за кого себе видає, але… Лисий вирішив не втручатися в гру, затіяну Лелею.
— Розумієш, Лесику, — звернулася до нього дівчинка, — звісно, Інженер міг помилитися. Я знаю, що він мудрий і найрозумніший. Але в цій ситуації… Я не вірю в підкоп. До комори проникли через стріху або через двері. Інших слідів немає. Тому хай Петрусь зробить новий замок міцнішим і надійнішим.
Лисий тільки махнув рукою: робіть як хочете.
— Це ще добре, що злодій взяв тільки казанок, — задумливо сказала Леля, ніби ні до кого не звертаючись.
Лисий у відповідь мугикнув: мовляв, звісна річ!
— …бо якби, не приведи лихо, пропав… — Леля прикусила язика.
— Так, — твердо погодився Лисий, — то справді було б лихо.
Він кинув швидкий погляд на Пластуна й ледве зміг приховати своє приголомшення. Дурник не їв. Він тільки машинально опускав руку в миску, підносив її до рота й знов опускав, залишаючи на щоках червоні бурякові сліди. Очі його завмерли, спрямовані в одну точку. Пластун чекав, поки йому скажуть, про що йдеться. Він навіть не сподівався на такий успіх, на таку цінну інформацію. І Лисий зрозумів, що на перший раз і цього досить. Інакше якщо й не Пластун, то принаймні Люба (а він уже був майже впевнений у тому, що саме вона послала Пластуна на вивідки) неодмінно здогадається, що її дурять.
— Ну, годі теревені правити, — різко сказав він. — Давайте до роботи.
— Аманнана хатта, — сказав Пластун, підводячись з-за столу. — Ага!
Мабуть, подякував.
Видатний стрибун
Пластун ішов дуже швидко, однак не забував озиратися. Двічі він ледь не помітив Івася, який цього разу вирішив триматися ближче й ні в якому разі не втратити дурника з поля зору.
Хилилося на вечір, але люди з городів іще не повернулися. Тільки Борода носив лантухи з зібраними овочами до колишньої хати Довгоногого, де односельці влаштували комору після загибелі хлопця. Довгоногий був другом Лисого, вдвох вони готувалися до походу в Руїну. Однак торік Лисий не встиг уберегти друга — той необачно вискочив на незнайому галявину, і його миттю строщили саранці. А що був він сиротою, то й вирішила громада використати його хату.
Проте стояла вона в іншому кінці села, тож перестріти Пластуна й Івася Борода не міг.
Івась крався попідтинню, намагаючись при цьому пересуватися швидко й безшумно. Пластун знову прямував тією ж дорогою, якою йшов уранці, з відром. Ось уже видно й те місце, де він вилив воду. І воно було дуже неприємне. Куди тут сховатись, Івась не уявляв. А відпустити дурника далеко означало знову його загубити.
Найкращим місцем — найближчим і таким, з якого було б видно Пластуна, — уявлявся той самий провулочок, де вже висохла пляма від мертвої води. Але щоб туди потрапити, слід перебігти вулицю, яка тут була дуже широка й відкрита. Івась вирішив ризикнути, хоч і розумів, що Пластун може почути його кроки, — бігти це не йти, тихенько не вийде. Він уже виткнувся з-за кущів, коли дурник різко зупинився й озирнувся. Хлопець ледве встиг знову причаїтися за кущами. Серце калатало. Кущі були високі, але не дуже густі. Якщо Пластун іще дивиться, то будь-який рух приверне його увагу. Але й сидіти так довго — безглуздо. Шукай його потім. Поки що ніяких звуків до нього не долинуло. А беззвучно пройти крізь малинник Пластун не міг. Ніхто б не зміг. Кудись завернути — також неможливо. Нікуди.
