Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий - Оксеник Сергій (электронная книга TXT) 📗

Та ось вона почала змінюватися, в ній з'явилися якісь шуми, якийсь гуркіт і тріск. Це вже й не музика була, а щось таке, ніби розламували деревину. А потім грюк, і замість музики долинув розлючений голос:

— От бісова баба! Та хто ж так гостей зустрічає!

Лисий прокинувся й зрозумів, що це хтось намагався піднятися по сходинках до хати, але, не знаючи про розрубані щаблі, сильно впав, розламавши рештки драбини. Було ще сподівання: цей хтось вирішить, що баби немає вдома, й подасться геть.

Але тут прокинувся Василько. Він іще навіть не прокинувся, а просто крізь сон вигукнув:

— Хто там?

Він тут же принишк, але було пізно.

— О, та в тебе гості, — прорипів з-за дверей тріснутий старечий голос. — То я вчасно! Ну, відчиняй уже, бо скоро сонце зійде! — Він іще трохи почекав, а потім додав. — А то сама виходь. Приготуй там усе, покажи дитинці, як травичка горить, а сама виходь, поговорити треба.

Всі прокинулися, всі завмерли, хату наповнило відчуття страху. Видно, дідок зрозумів, що тут щось не так, бо звернувся вже не до баби.

— Гей, дитиночко, а баба вдома?

Лисий кивнув Василькові, щоб той щось відповів.

— Вона спиць, — дуже невпопад ляпнув хлопчик.

Видно, його відповідь змусила дідка ще глибше задуматися. Він досить довго напружував уяву, щоб збагнути значення цих слів. Нарешті без розуміння, але з медом у голосі промовив:

— Ото й добре! Я люблю, коли вона спить. А відчини-но двері, я тут тобі такого гостинця приніс!..

— Якого такого гостинця? — Василько вже оговтався й повів бесіду розумніше.

— Ох, та й гостинець же!.. Такий, що ти й не уявляєш який! От відчини й побачиш.

— Е-е! — Василько ввійшов у роль. — Ви спочатку скажіць якого, а тодзі вже я відчиню.

Дід почав дратуватися.

— Та якого ж якого! Гарного, от якого! Давай відчиняй двері! А то передумаю і віддам гостинця бабусі!

— А-а… — розчаровано протягнув хлопчик, — то ви бабусі принесли гостинець! А кажете, мені!

— Та тобі ж, тобі! То я так лише кажу, що віддам бабусі, а насправді я віддам тобі.

— То це що, — Василько просто знахабнів, — це ви неправду мені сказали?

— Яку неправду?

— Ну, спочатку ви сказали, що віддасте гостинця мені. Так?

— Ну, так.

— А поцім сказали, що віддасте бабусі, так?

— Ну, сказав.

— А поцім знову сказали, що віддасте мені.

— Коли?

— А щойно.

— Ну, то й що?

— То коли ж ви казали правду?

— Як коли? — дід, видно, теж вирішив робити так, як Василько — заплутувати співрозмовника. Однак, з'ясувалося, не на того напав.

— Як ніколи, — сказав хлопчик.

— Ні, як завжди!

— А як завжди — це значить не завжди.

Дід засміявся гидким іржавим сміхом.

— А це вже ти й сам заплутався!

Лисий подумав, що дід має рацію.

— І нічого я не заплутався, — тут же відповів Василько. — Завжди — це завжди. А «як завжди» — це значить тільки схоже на завжди, а насправдзі — зовсім не завжди. Ви що, людської мови не розумієте?

— Людської — розумію… — виглядало, що дід уже не знав, що казати.

— А-а, — радісно промовив Василько, — то ви, значить, не людина!

— А як це ти здогадався? — зовсім розгубився дід.

Гаразд, час вони виграли. Всі прокинулися, дівчатка лишалися на печі — Леля зі зведеним арбалетом, Василько стояв біля дверей, решта хлопців — під стінами поруч з дверима — Івась з арбалетом, Лисий з оголеним палашем. Можна було й далі правити теревені й збивати діда з пантелику. Він щось казав про те, що незабаром сонце встане. Отже, сонця він боїться. Перед світанком, якщо вони його не впустять, просто десь неподалік сховається, а ввечері зайде до хатини, розбудить бабу Ягу, і тоді вони вже вдвох кинуться навздогін. Лисий згадав, як прудко й легко баба Яга пересувалася по лісу, й подумав, що втекти від неї з дітьми буде не так просто.

Хочеш — не хочеш, а відчиняти двері доведеться. А далі? А далі видно буде. Тим більше, що драбина зламана, дід, схоже, старий, поки забереться, встигнемо щось зробити.

— А що ж тут здогадувацця, — вів далі Василько. — Раз ви людську мову розумієте, то значиць, вона не рідна ваша мова. А значиць — ви не людина.

Лисий подумав, що це не дуже вдала пастка, не переконлива, але дід уже, видно, достатньо був заморочений, тож попався.

— Це, дитиночко, як подивитися. З одного боку — лішак нібито й не зовсім людина. А з другого, чим не людина — дві ноги, дві руки, одна голова… А от ти, такий язикатий, схоже, не дуже людина. Може, ти просто якесь базікало неживе?

— Може, й так, — легко погодився Василько.

Лисий з нього дивувався. Це ж виявляється які здібності в хлопця! Щоб так заморочити нечисть, що сама зізнається, що вона — лішак… Просто молодець!

— Ой лишенько, — нещиро забідкався гість, — ніколи не бачив неживого базікала. А відчини-но двері, я хоч погляну, яке ти є.

Василько поглянув на Лисого, і той кивнув.

— Добре, я зараз відчиню, а ви поки шо приготуйте гостинця, зразу вкиньте його в хату. Добре?

— Та навіщо ж зразу? От зайду, роздивлюся тебе як слід, а тоді й… того…

— Е ні, діду! — Василько самим своїм тоном дав зрозуміти, що торгуватися не буде. — Не вкинете гостинця, зразу ж і зачиню двері знову.

— Ох, ну що вже з тобою робити! Гаразд. Домовилися. Відчиняй.

Усі приготувалися, Лисий клацнув засувом, Василько штовхнув двері й одразу притиснувся до стіни.

Гостинець

Захлопали потужні крила, й до хати влетіла велетенська — майже завбільшки з Марічку — лупата сова. Вона сіла на підлогу, склала крила й, незграбно переступаючи з ноги на ногу, обернулася навколо себе. То була незвичайна сова, бо спершу вона мимоволі сіпнулася, побачивши спрямований на себе арбалет Лелі, потім підскочила, вздрівши Івасів арбалет, а наприкінці втягла голову в плечі, помітивши палаш Лисого.

Хлопець не знав, чого можна чекати від цього характерника, тому вирішив обрати наступальний спосіб ведення переговорів:

— Ви б краще обернулися чимось більш схожим на людину, дядьку, бо в моїх друзів від вашого вигляду просто пальці трусяться. Ще чого доброго пустять стрілу… А зі сріблом у тілі хіба поперевертаєшся на різну худобу!..

При згадці про срібло пір'я на сові стало дибки. Вона кинула погляд на Івасів арбалет і ще більше втягла голову в плечі. В такій темряві розгледіти срібну цяточку на кінчику стріли було неможливо. Але ж сови в темряві добре бачать.

— І без несподіванок, гаразд? — додав Лисий, відводячи палаш ніби для удару. — Більше попереджати не будемо. Оцей хлопчик з двадцяти кроків у мишу влучає. А тут близенько… Тому повільно так, без різких рухів крилами, кігтями й головою. Отже, раз, два, три — почали.

Сова повільно піднесла крила до дзьоба, а коли опустила їх, то була вже не совою, а крихітним дідком, одягненим у якусь чудернацьку свиту, вкриту пір'ям. Власне, дідок виявився такого ж зросту, як і сова. Але для сови то був зріс велетенський, а для дідка — зовсім малий. Він мав гачкуватий ніс і великі круглі очі — хоча й не такі великі, як у сови.

Лисий подумав, що впустити дідка було правильним рішенням. Якщо той уміє перетворюватися тільки на сову, і ні на яких інших звірів, — і тоді їм би не вдалося від нього далеко втекти.

— Ви, діточки, краще б опустили ці штуки, — тріснутим голосом заторохтів дідок. — Це не іграшки. Діточкам не можна гратися такими штуками.

— Кінчайте, діду, теревені правити, — перебив його Лисий. — Сядьте на підлогу й відповідайте на запитання.

Щось у цій пропозиції лішакові дуже не сподобалося. Хоч і темно, та Лисий побачив, як забігали дідові очі.

— Та хіба ж я зможу сидіти, коли такі поважні люди переді мною стоять! — дід почав завивати. — Ні, я так не можу. Хай уже краще стоятиму перед такими поважними людьми.

— Ні, так не буде, — заперечив Лисий і через плече промовив до Івася. — Я рахую до трьох. Якщо він за цей час не сяде на підлогу, стріляй без попередження. Один… Два…