Пригоди Омкая - Зубарєв Хома Олександрович (читать книги полностью без сокращений бесплатно .TXT) 📗
Кривоніжка вискочив з нори, блиснув оченятами і загавкав.
— Ходім, Кривоніжко, ходім! — оглянувшись, ще раз гукнув Неней.
Кривоніжка потупцяв на місці і прожогом кинувся за Ненеєм.
Неней стрибав від радощів. Він почував себе на сьомому небі. Адже не хтось інший, а саме він вигадав спосіб, як позбутися крилатих розбишак. Мотузка стала чудовою пасткою.
Неней по-молодецьки зсунув на потилицю малахай і випнув груди. Сов він вирішив показати товаришам, а то ще подумають, що він хвалько і вигадник. Неней підійшов до сови, що була скраю. Сова несподівано стрепенулась, повела жовтими очицями і до крові клюнула руку Ненея. Скрикнувши від болю, хлопець схопив сову за крило і смикнув, намагаючись відірвати хижака від мотузки. Але сова, наче обценьками, трималась лапами за мотузку і, боячись впасти, не випускала її. Розлютившись, Неней стукнув хижака палицею. Перекинувши через плече свою здобич, він рушив до друзів. Решту сов Неней вирішив не брати, нехай розгойдуються на страх іншим піратам.
Неней ішов широкими кроками. Він ступав, як переможець. Вузенька стежка, протоптана дітьми до песцевої колонії, бігла по самому березі Чиру, а Чир голубуватою жилкою грайливо звивався по тундрі. Неней йшов не поспішаючи; зрідка він оглядався на піщані горби, біля яких виднілись повислі білі хижаки.
— Висіть, висіть! — задоволено усміхаючись, розмовляв Неней сам із собою. — Досить, по-розбійничали.
Кривоніжка, задерши мордочку, також дивився на піщані горби, махав хвостом, нашорошував вуха і глухо гарчав.
— Кінець їм, Кривоніжко, кінець! Ось він — твій ворог!
Кривоніжка несміливо обнюхував сову і, із злістю зиркнувши, відвертався.
— Дурнику, не бійся. Вона вже мертва. Капут! Ми, знаєш, шо зробимо з цим розбійником? Не знаєш? Опудало зробимо і поставимо його в «Куточок природи». Розумієш тепер? Ну от.
На рибалку Неней прийшов, коли сонце вже сховалось за далекими сопками і на тундру спустились димчасті сутінки. Неней з викликом глянув на товаришів, крякнув і недбало шпурнув сову.
— Ого! Не менша за гуску! — глянувши на великого хижака, здивувався Вукуга.
— Там ще більші висять! — похвалився Неней.
— Як це висять?
— Як? Дуже просто. Униз головою.
— Оце так! — вигукнув Чавча.
Діти дружно засміялись і обступили Ненея, засипаючи його питаннями. Ледве встиг Неней розповісти товаришам історію з совами, як десятки рук простягнулись до нього.
— Ура, ура! — заплескали всі в долоні, схопили Ненея й ну його підкидати.
— Не треба, не треба! Пустіть!.. Досить!
— Ще, ще!
— Преміювати винахідника! — підтягуючи штани, закричав Кенчик. — Тульську двостволку хочеш? Рушничка сама стріляє: бах, бах!
— Фотоапарат «Київ» треба? — галасувала дітвора, не даючи отямитися розгубленому Ненею.
— А велосипед?
— А «Москвич»?
Усі сміялися, стрибали, кружляли, взявши один одного за руки. Кривоніжка гасав, мов очманілий, крутився дзигою і дзвінко гавкав. Збуджені діти довго не могли заспокоїтись. На радощах вони вирішили на честь перемоги над крилатими розбійниками зварити сьогодні юшку. Кенчик вибрав із кошика найбільші рибини, Аляй з подругою Гатле взялись їх чистити, а Вукуга, Меркічі і Чавча побігли збирати хмиз для багаття. Через годину все вже було готове. Юннати сиділи навколо казана і їли смачну наваристу юшку.
Зовсім стемніло. Унизу ледве чутно шепотіла ріка. Від води повіяв легенький свіжий вітерець. Десь близько сплеснула риба. Можливо, голець чи сельдянка. Праворуч від річки, біля горбатої сопки, хрипло і уривчасто загавкав старий песець. Від близьких озер і боліт ліниво піднімався рідкий туман. Тундра поринала у сон. Місяця не було, тільки на темному шатрі переморгувалися сріблясті зірочки. Раптом одна з них покотилась, накреслила на небі дугу і погасла.
— Метеор! — облизуючи ложку, промовив Вукуга. — Упав десь.
— Не впав, а згорів, — заперечила Аляй. — Цей маленький. А он ще летить!
— І звідки їх стільки?
Діти дивилися на загадковий, таємничий світ. Десь високо-високо глухо прогуркотів моторами рейсовий літак. Сріблясті птахи-велетні тепер борознять чукотське небо і вдень і вночі. Вони підтримують зв'язок Далекої Півночі з багатьма містами країни. Діти шукали очима невидимий чудесний корабель і розмовляли.
— На Москву йде, — сказав Меркічі, вслухаючись у завмираючий гуркіт моторів.
— Напевно, з делегацією.
— А можливо, з екскурсією?
— От щасливці! Мені б з ними! — замріяно промовила Аляй. — Кого ж це пошлють з нашої школи?
— А ти куди хотіла б? — повернувся до неї Чавча.
— Що за питання! У Москву, звичайно, виставку подивитись.
— А я на Братську ГЕС.
— А я тільки в Шушенське, — заявив Неней, і очі його заблищали. — Давно мрію побувати в будинку, де жив за царизму на засланні товариш Ленін. Адже мій дід до Леніна пішки ходив!
— Твій дід? Неправда, — сумнівалась Аляй. — До Леніна?
— Атож! Чого, ж неправда? Мій дідусь пас оленів у багатого шамана. Батько розповідав, що дідусь тоді кочував із стадами далеко від моря, у тундрі. Дев'ять тисяч голів паслось у шамана, а він казав, що йому цього ще мало. Дуже він зажерливий був і скупий. Своїх пастухів одягав у подерті торбази й кухлянки, змушував багато працювати. Він ніколи не годував їх оленячим м'ясом, а кидав їм, мов собакам, тухлі тельбухи і обгризені кістки. Коли голодні і обморожені чукчі приходили до свого господаря по торбази й кухлянки, він виганяв їх з яранги, нацьковував їх собаками…
Неней замислено подивився на притихлих товаришів, його обличчя було не по літах серйозне і зосереджене. Він зняв з голови малахай, пом'яв його у руках, знову надів і вів далі:
— Батько розповідав, що одного разу зібралися пастухи і вирішили послати ходака із скаргою на шамана. Довго сперечалися, кого послати. Дорога була не близька. Може, дві, а може, й три тисячі кілометрів. Дідусь мій був дужий і найсміливіший серед пастухів. Він і пішов у Шушенське до товариша Леніна. А про Леніна розповів чукчам один чоловік, який втік на Чукотку із царського заслання.
Більше року люди чекали ходака: він усе не повертався. Шаман дізнався, куди пішов пастух, і почав підстерігати його, роз'їжджаючи на оленячій упряжці по тундрі. Недалеко від стійбища він перестрів мого дідуся і вбив з вінчестера. Ходили чутки, ніби Ленін сказав дідусеві передати усім чукчам: мовляв, скоро господарями будуть не куркулі і шамани, а робітники і трудящий народ. От що Ленін сказав моєму дідусеві.
Під враженням Ненеєвої розповіді діти довго сиділи мовчки біля багаття. Образ Леніна викликав у них спогади. Вони згадували прочитані книги, бесіди з учителем про життя й боротьбу Леніна за щастя народу. Ленін! Він наймогутніший богатир на землі! Це він наказав відібрати від куркулів і шаманів оленів і віддати їх батракам чукчам…
Десь далеко, на краю тундри, спалахнула зірочка. Спалахнула і миготить, і не гасне. Діти замріяно дивляться на неї. Чи не вогник це горить у будинку Леніна? Можливо, Ленін і запалив його, коли ще був живий? Він знав, що до нього можуть прийти за порадою і допомогою.
— Це ленінська правда світить, — наморщивши лоб, зауважив Вукуга. — Вона ніколи не погасне.
— Вона світить, щоб люди не збились вночі з дороги, — додав Меркічі. — Щоб правильним шляхом ішли й нікуди не звертали.
Нічна прохолода пощипувала обличчя. Діти мерзлякувато щулились, підгинали під себе ноги, натягували на голови малахаї, але в намет не йшли. Так і заснули біля згаслого багаття.
ЗМІСТ
Кам'яна підкова
Пригоди Омкая
Андрійко
Катиш
Казан
Архімеди
На річці Чир
