Полонені Барсової ущелини - Ананян Вахтанг Степанович (читаемые книги читать .txt) 📗
Саркіс тільки глянув на Асо і грубо кинув іншим:
— На мою працю завидуєте? Скрутно довелося? Хай кожний про себе подбає!..
— Ах, так… Гаразд!
Подумавши і щось вирішивши, Ашот звелів Саркісу:
— Там під горіхом я приготував дрова для вогнища. Принеси їх зараз же!
— Чому саме я?
— Тому, що твоя черга. Іди, а то викинемо. Надворі залишишся ночувати.
Загроза вплинула.
— Що ж, я сам піду? — принижено, похнюпивши голову, запитав він.
— Асо, вийди з Бойнахом надвір, щоб героєві не було страшно.
Проковтнувши образу, Саркіс пішов, а Ашот сказав:
— Дрова — це тільки привід. Нам треба вирішити, як бути з ним.
— Ти дуже суворий і грубий, Ашот, — м’яко зауважила Шушик. — Так людину не виправиш. Образа примусить його тільки робити нам на зло, і він стане ще гіршим.
— А ти, Гагік, що скажеш?
— Я? Я скажу так, як мій дід каже: горбатого могила виправить…
— Отже, все так і залишимо? Не спробуємо вплинути на нього? — нервував Ашот.
— Вплинути? Але як? — подивився на всіх ясними очима Гагік. — Дід мій, усі знають, дуже любить примовки. Він часто говорив: «Посадили вовченя вчити грамоту: скажи «к», а він — «коза»; скажи «я», а він — «ягня». Не варто з ним панькатись, ось що я вам скажу.
— Ні, варто! — заперечив Ашот. — Він повинен або залишитись тут, або вийти з цієї ущелини людиною. Кажеш — вовченя? Значить, треба обламати йому ікла. Ти наводиш дідові приказки… А мій батько каже, що часник треба товкти там, де й цибулю. Не захоче добром, примусимо.
Ашот розпалився і за звичкою вже виголошував цілу промову. Він говорив, що такі люди не помічають своїх хиб, що Саркіс над усе ставить свого батька, який далеко не завжди робить добрі справи і сина балує. Треба щоб Саркіс це зрозумів. Тільки тоді можна буде допомогти йому виправитися.
— Це моя пропозиція. Можливо, педагоги вирішили б інакше, але я певний, що така людина, коли з нею м’яко поводитись, і на голову сяде, — закінчив Ашот.
— Думка твоя хороша, та, на жаль, довга, — глузливо зауважив Гагік.
— Ти що, кожне моє слово будеш зважувати і критикувати?
— Авжеж, буду. Давай, Ашот, поговоримо по-хорошому. Чому ти завжди такі сухі лекції читаєш?.. Жаль мені тебе…
Ашот на мить скам’янів, крадькома глянув на Шушик. Несподіваний докір Гагіка дуже засоромив його.
— А хіба керівник не повинен висловлювати свої думки?
Гагік спокійно посміхався і мовчав, йому подобалось, коли від його слів Ашот втрачав рівновагу, особливо, коли нагадував, що він керівник. Хлопцеві хотілося ще вколоти Ашота, але, глянувши на Шушик, він стримався.
Ашот знову почав:
— Про що тебе питають, про те й кажи. Як нам бути з цим… цим?..
Та хлопці не встигли домовитись. У печеру зайшов Асо, за ним — Саркіс з великою гіллякою.
— Отак… Тепер ти працюватимеш нарівні з нами. А то на що це схоже? «До хліба ближче, від справи — далі», — як сказав би мій дід. — Цього разу Гагік говорив незвичайно серйозно. — А тепер сідай і слухай наші вітальні промови.
— Які? — обережно переводячи погляд з Гагіка на Ашота, запитав Саркіс.
— Які? Про тебе, про твого батька… Правильно? — повернувся Гагік до Ашота. — Починати?..
Це добре. Виходить Гагік на боці його «методу». А Шушик? Ашот допитливо глянув на дівчину і, зрозумівши її мовчання як згоду, почав:
— Саркіс! Ти пишаєшся своїм батьком і собою. Але тут є одне непорозуміння, і ми хочемо пояснити тобі, щоб ти бачив речі такими, які вони є насправді. Ми хочемо, щоб ти переконався в тому, що, наприклад, пастух Асо на кілька голів вищий від тебе.
Саркіса ці слова вразили.
— Асо?! — хрипким голосом перепитав він. — Ось хай ми тільки вийдемо звідси…
Він міцно стиснув кулаки, але, помітивши злий погляд Ашота, зразу принишк і опустив очі.
— Так, Асо!.. Ось послухай і ти сам пересвідчишся. Асо, розкажи, будь ласка, чого в цьому році ви так бідно живете. Адже твоя мати — доярка на фермі, ти — пастух, а батько відомий тваринник. Розкажи, хто такий безсовісний, що зробив вам лихо?
Запитання було поставлене руба. Асо ніяково дивився то на Ашота, то на Гагіка, і його погляд, здавалось, говорив: «Хай їм боком вилізе те лихо, тільки не треба про це говорити».
— Кажи, нічого соромитись! Бачив же, що він заховав горіхи? Ти б цього не зробив.
— Я? — Асо посміхнувся, показавши свої білі зуби. — Я помер би того ж дня, в який зробив це, — сказав він з гідністю.
— Ти зрозумів, чим пастух Асо вищий від тебе? — спитав Ашот. А ти ще вважав образливим порівнювати його з собою! Ось він який! А тепер послухай, що він розкаже про свого й про твого батька. Тобі це буде корисно. Розповідай, Асо.
Чи міг Асо не послухати Ашота? І він, соромлячись і не дивлячись на Саркіса, почав говорити.
— Ну, що сказати… Все село про це знає. Два роки тому завідуючий фермою доручив моєму батькові одігнати в село вівці. Він сказав: «Авдал, віджени, передай Паруйру, хай запише і здасть на заготпункт». Пішов батько, і я з ним. Пригнали ми овець і — небо цьому свідком! — повністю здали Паруйру. Сто вісімдесят дві вівці. Взяли розписку і повернулись на ферму. А другого дня Паруйр пише завфермою, чому ж не присилають решту — шістдесят п’ять овець.
Завідуючий прочитав розписку, яку приніс батько, і сказав: «Паруйр правий: де ж решта? Адже я тобі сто вісімдесят дві здав?»
Батько скам’янів, зрозумівши, що Паруйр обдурив його, зазначив літерами в розписці неправильну кількість овець. А ми не прочитали, бо не вміємо читати по-вірменському. Та й взагалі, як можна не вірити людині?.. Ну, пішли ми в село, до Паруйра. Думаємо, побачить нас, посоромиться віч-на-віч сказати неправду. А він спокійно подивився нам прямо в очі і навідріз відмовився. Сказав: «У розписці точно написано, скільки я прийняв». Батько навіть заплакав, благав його, але нічого не вийшло. Справу передали в прокуратуру, і ця фальшива розписка в суді фігурувала як документ. Папірцеві повірили, а нам — ні…
Асо замовчав, очі його наповнилися слізьми.
— Говори далі.
— Що ж тут говорити?.. Паруйр усе підстроїв, знайшов свідків. Вони сказали, що батько, мовляв, по дорозі з ферми частину овець — продав… Батька мало в тюрму не посадили. Добре, що заступився секретар партбюро і допомогла сільрада. Вирішили стягнути з нас вартість тих овець, а справу переглянути. От ми тепер і працюємо, працюємо, а не можемо цього боргу погасити. Де ж тут совість? — несподівано голосно сказав Асо. Він почервонів від обурення, в очах світилися іскри.
— Ну, Саркіс, чув, який у тебе батько? Зрозумів тепер, на чиї гроші ви живете? І де ж твоя совість, коли ти жереш хліб оцього бідного хлопця? Ти знаєш, що в дощ, у град, в снігову заметіль, удень і вночі Асо оберігає колгоспну отару від вовків? Чи знаєш ти, що він і його батько місяцями не роздягаються на пасовиську, живуть у сирій хибарці? А ти живеш у красивому будинку, спорудженому на крадені гроші, ніжишся в м’якій постелі.
Так говорив Ашот. Його великі чорні очі палали від обурення. Коли б на місці Саркіса був камінь, і той розтопився б. Гагік співчутливо дивився на збуджене обличчя товариша і думав: «Хоч це й схоже скоріше на промову, але цього разу, Ашот-джан, ти правильно говориш. Бий його пудовими словами, бий його безжально з своєї трибуни!»
А Саркіс? Він зігнувся під несподіваним нападом і мовчки слухав, опустивши голову. Обличчя його лишалось у затінку, і важко було зрозуміти, яке враження справляють на хлопця «пудові слова» їхнього ватажка.
Ашот замовк, щоб перевести подих, а потім знову почав:
— Мій батько каже, що істина хворіє, але не вмирає… Звичайно, кінець кінцем, Верховний Суд відмінить неправильне рішення. Але як можна було?..
Саркіс мовчки слухав. Уперше в житті заворушилось у ньому щось схоже на почуття сорому — почуття, раніше зовсім йому не знайоме. Було соромно за нечесні справи батька, за те, що він, Саркіс, закривав на них очі, пишався становищем свого батька, користувався нечесно здобутими грішми. Але, роздумуючи, хлопець намагався виправдати себе: не міг же він, зайнятий своїми уроками, знати про те, що робить батько! До того ж усе це робилося крадькома. А проте соромно. Правда, хвилини каяття змінювались почуттям упертого протесту. Як може Авдал бути кращим за його батька Паруйра, відомої на все село людини, а Асо, цей простий пастух, — вищим від Саркіса?
