Таємниця піратських печер - Валеро Рудольфе Перес (онлайн книги бесплатно полные txt) 📗
Розділ XXVII
ПОСТРІЛ
Аліна та Хасінто були зі своїми рятівниками. Ірма закінчувала перев’язувати Енріке руку, коли позаду почулися кроки. Хтось наближався. Лягай! — подав знак Енріке і вимкнув ліхтар. Він наготував зброю і гукнув у темряву:
— Хто йде?
— Це я — Пітірре, — озвався голос.
Через кілька секунд їх обступили бійці, що прибули на чолі з Антоніо. Енріке коротко розповів їм усе. Вирішили йти на берег моря. Хасінто та Аліна лишалися тут, у безпечному місці.
Аліна ніяк не могла отямитись від подиву. Антоніо — незворушний касир з крамниці — спритно рухався, незважаючи на свою кульгавість, і командував загоном бійців. Неймовірно!
Пако таки добувся до берега. Пливти в сорочці було дуже важко. Хлопчикові пощастило, що море не штормило. А то його могло б розбити об скелі.
А втім він усе-таки подряпав ногу об риф.
Незважаючи на втому, він підвівся і не дав собі ані хвилини на перепочинок.
«Піду шукати своїх», — вирішив хлопчик. Він досі не знав, хто стріляє на березі.
Пако пішов уперед і раптом помітив світло. Зупинився. Але все навкруги знову покрила пітьма. Хтось ішов. Хлопчик злякався, чи це не Невмирака або той другий, якого звали Вусанем. Він присів і завмер. Зненацька промінь світла блимнув з-поза скелі і освітив його.
— Пако! — вигукнув Пепе й підбіг до нього.
Вони обнялися, раді бачити одне одного живим і здоровим. Тут нагодився Маркос.
— Хто стріляв, Маркосе? — спитав стурбовано Пако. — Когось поранено?
Хлопчик здвигнув плечима. Він не знав, де Аліна й Хасінто і що сталося з Ірмою та Енріке… Тоді Маркос згадав, що Пако досі не відає, хто такі насправді Ірма та Енріке, тож розповів йому все. Пако дуже здивувався, дізнавшись, що то за «археологи», але ще дужче його стурбували події на узбережжі.
— Ходімте шукати решту, — сказав Маркос.
Вони вже збиралися рушати, коли на весь берег пролунав підсилений мегафоном голос:
— Здавайтесь! Відпустіть хлопчика! У вас немає виходу.
Друзі застигли на місці.
— Вони не знають, що я втік, — промовив Пако.
Над темними водами панувала тиша.
— Здавайтесь! — наполягав металевий голос. — Відпустіть хлопчика!
У відповідь блиснули спалахи двох пострілів. Кулі вдарили в кам’яну стіну скелі Корсара.
— Лягайте! — крикнув Маркос і штовхнув своїх товаришів.
Хлопчик стиснув ручку пістолета і завагався. Він упізнав голос Антоніо. Отже, він одержав повідомлення, і на узбережжя вже прибули бійці. Але вони вважали, що Пако досі в руках тих запроданців, і тому не стріляли. А бандити могли втекти. І лише він міг перешкодити цьому.
Пако відкинув вагання. Він прицілився в той бік, де бачив спалахи від пострілів, і натиснув гачок.
Поверхня моря миттєво освітилась. Посеред води стало видно двох бандитів у човні зі зброєю в руках. Це тривало тільки якусь секунду, бо хлопчик цілив надто низько, і ракета відразу впала у воду. Але цього було досить.
— Де хлопчик? — пролунав голос з мегафона. — Якщо не відповісте, будемо стріляти.
— Я тут! — крикнув Пако. — Тут я!
Його слова долетіли до бійців на суші.
Ірма з полегкістю зітхнула.
Від берега почувся гуркіт мотора прикордонного катера, і за мить судно увімкнуло потужні фари.
Промені зійшлися на човні. Обидва бандити затулили очі руками. Вони кумедно силкувались сховатися одне за одного.
— Здавайтесь! — крикнули з катера.
Голос прикордонника змусив піратів підкоритись. Про втечу годі було й думати. Спрут і Капітан викинули пістолети у воду і підняли догори руки.
— Ходімте, — сказав Маркос, підводячись.
Пепе увімкнув ліхтар, і вони рушили до своїх. На березі спалахнуло багато вогнів. Діти мимоволі побігли. Першою вони побачили Ірму.
— Є хтось поранений? — спитав Маркос і віддав їй ракетницю.
— Тільки Енріке. Йому подряпало руку.
До хлопчиків підійшов Енріке і показав свою нашвидкуруч перев’язану руку.
— Гадаю — подряпина, — сказав він. — Аліна і Хасінто трохи далі. Нам треба зараз іти. Аліна каже, що їх було четверо, а ми захопили тільки оцих двох та ще одного, якого кличуть Невмиракою, отже, операція ще не скінчилась.
— Справді,— згодився Пако. — Бракує Вусатого.
— Нам треба до намету, — сказав Пепе. — Ми там прив’язали Мочіту, щоб вона не втекла.
— Добре, ходімте. А по дорозі заберемо Аліну та Хасінто, — сказав Енріке. — Мусимо негайно залишити це місце. Тут небезпечно. Бандит може бути озброєний.
— А чому він не тікав зі своїми спільниками? — спитав Маркос.
— Мабуть, він має якусь схованку неподалік, — припустила Ірма. — Єдине, що ми знаємо про нього, це те, що він вусатий і його кличуть Вусанем.
— Це небезпечний бандит, — сказав Енріке. — І спритний. Такий спритний, що вислизнув у нас з рук… І ми не знаємо, хто він.
Розділ XXVIII
ДЕЩО З’ЯСОВУЄТЬСЯ
— Пірат на прізвисько Капітан признався, що Вусань сигналізував ліхтарем, і вони підходили до берега й вивантажували вибухівку, — пояснював Енріке дітям, — Якщо Вусань міг, то відразу її забирав. А ні, то Невмирака ставив ящики в печері з підземним озером. Він припливав туди з аквалангом попід рифами. Згодом місцеві бандити забирали їх у зручний для себе час.
Ірма та Енріке з перев’язаною рукою сиділи у вітальні Селестінової квартири і розповідали. Контррозвідники ще зранку приїхали в селище.
Вдома вони були самі. Хосефа, хоча й не доспала, бо на світанку її розбудили діти, пішла на роботу. Адже її телятка не вміють, як вона сказала, чекати. Селестіно, приїхавши додому на світанку, подався на узбережжя зібрати речі, що їх покинули діти. Він пообіцяв навідати Хасінто, який був у прикордонників.
Маркос уважно слухав контррозвідників. Але йому не давала спокою одна загадка.
— А я ніяк не можу збагнути, як вони дізнались про печеру. Пако її виявив лише завдяки Мочіті.
— Не забувай, що вся ця зона була американська, — нагадала йому Ірма. — Отже, не дивно, що пірати з ЦРУ знають її як свої п’ять пальців.
До них долинув приглушений гавкіт.
— Це Мочіта, — сказав Пепе. — Вона замкнута в кімнаті. До Мануеля ми не заходили, тож мусили взяти її з собою. Лікуємо їй поранену лапу, і вона вже майже загоїлась. Мочіта поводилася дуже мужньо!
Чоловік і жінка погодились. Діти розповіли їм про події, яких Ірма та Енріке не знали.
— Ви дуже добре поводились, — похвалила їх Ірма.
— Тато нам розповідав саме про таких найманців. Він воював з ними на Хіроні,— сказав Пако.
— Енріке, розкажи нам, чому ви повернулись на узбережжя, — попросив Маркос і додав: — До вчора ми вь рили, що ви археологи.
Чоловік усміхнувся.
— Держбезпеці вдалося закинути нашу людину в контрреволюційну організацію, створену для диверсій у промисловості провінції.
Невдовзі агент знав уже всіх змовників, окрім ватажка. А саме той підтримував зв’язок із закордоном і одержував вибухівку, що потроху надходила десь по морю.
Отож розвідники вирішили арештувати ватажка в момент одержання вантажу і водночас затримати його спільників. Під нагляд довелося взяти десятки кілометрів дуже порізаного берега. Щоб не сполохати банду і не провалити весь план, в операції брала участь обмежена кількість прикордонників.
— Тому Антоніо й умовляв нас не йти до печер, — зміркував Пепе. — Він знав, що там, на узбережжі, могло бути небезпечно.
— Авжеж, — підтвердила Ірма. — Ще чотири доби тому рибалки — помічники прикордонників — повідомили йому, що вони чули звук мотора невідомого катера.
— Це було першої нашої ночі на узбережжі! — вигукнув Пепе. — Саме тоді я бачив світло на скелі Корсара! Вони сигналили піратському судну! Мабуть, бандити не знали про нашу присутність і вивантажили ящики.
— Отже, перед світанком я чув їхні голоси, — здогадався Маркос.
