Команда «Синьої чайки» - Селишкар Тоне (читаем книги онлайн .txt) 📗

Жінка Бразільця невдовзі померла від горя, людський гнів дещо влігся, але не зовсім згас. Дарма що Іво був тепер круглий сирота і, певна річ, нічим не завинив у всій тій історії, після материної смерті йому довелося-таки скуштувати лиха. Ріс він, немов та бадилина, без догляду, полишений на ласку божу в самотній халупці. Рибалки, вздрівши малого, неодмінно згадували кривду, заподіяну їм його батьком. І коли б не кілька добросердих жінок та не старий Юст, хлопчик, мабуть, загинув би, мов оте безпомічне звірятко, в якого мисливці забили матір.

Так хлопчик ріс у своїй напівзруйнованій халупчині над морем, хоч і знехтуваний усіма, проте сміливий та відважний. Рибалчив край берега, пас чужі вівці. Влітку харчувався інжиром та виноградом, узимку щось діставав від добрих людей: часом хтось віддавав йому латану-перелатану одежину. А коли над островом шаленіла буря або лютий мороз діймав аж до кісток, хлопчика прихищав під своєю стріхою старий Юст, який іще дужче постарів і став сивий, як голуб.

Старий Юст не пам'ятав лиха, не мав він серця й на Бразільця. Коли рибалки, дарма що збігло стільки часу, за скрутної години починали шпетити вигнанця, Юст боронив його:

— Добре діло мав він на думці! Нещастя його спіткало, спокуса потьмарила розум… А про задум його скажу вам так: ціни йому немає, тому задумові!

Діти в цьому прибережному селищі міцно товаришували між собою… Усі гуртом, і Іво разом з ними, ходили вони до школи, якщо, звичайно, над островом не лютував ураган, — у негоду й дорослі не вистромляли носа з хати. Школа була по той бік крутої гори, за дві години ходи. По дорозі із школи хлопчики полювали на гадюк та скорпіонів, нишпорили по скелях. Одне слово, поводилися достеменно так, як і всі хлопчики на світі.

Іво ріс, мов дике терня. По матері він успадкував гарне, виразне, майже брунатне обличчя, ясну усмішку й світлі, променисті очі. Чуприни його не торкався гребінець, але довгі чорні кучері завжди так ладно лежали на голові, ніби він старанно зачісував їх.

Часто Іво подовгу нерухомо стояв при березі з остенем у руці. Погляд його був спокійний, зосереджений і терпеливий. Угледівши рибину, що підпливала пастися в прибережних заростях морських водоростей, хлопчина блискавично кидав остень. Узбережжя вздовж цієї частини острова він знав, як своїх п'ять пальців. Знав, де стоять підводні скелі, всіяні безліччю їстівних молюсків, знав усі обмілини, де водилися креветки, краби й табуни риби, — добре знав усе морське дно, де тільки діставав Івів остень. Хлопчина знав повадки всіх жителів моря; ставив тенета й на чайок, що величезними зграями гніздилися в розколинах прибережних скель.

У дні, коли на острів поверталася весна, хлопчину охоплював дивний неспокій. Можливо, то в ньому озивалася бентежна батькова вдача… В такі дні Іво уникав товариства. Він блукав поміж прибережних скель, а думки його линули до невідомих країн, мандрували разом із батьком, про якого Іво знав з розповідей старого Юста. Або, присівши під розквітлим мигдалем, побіля материної могили, звідки видно сусідні острови, хлопець поринав у світ казок, які довелося йому чути, міркував про піратів, про Колумба…

Сільце внизу, на березі затоки, видавалося йому тісним гніздом, у якому не розгорнеш крил, його друзі мають рідних; разом з батьками та братами виходять на старих суденцях у море на ловитву, а Іво — один як палець, і нікому його пригорнути, приголубити або нехай і насварити, його вабило ген за море, у широкий світ, туди, де на нього чекає велике бурхливе життя, повне дивовижних пригод.

Коли одного разу Іво поскаржився на свою долю Юстові, старий, який дуже любив хлопця, сказав на це:

— Облиш ти ці вигадки про далекі краї! Будеш ти рибалка, так само, як оце я, як були наші діди й прадіди, як будуть усі ті, що житимуть по нас. Звісно, яке воно, наше життя, що на землі, що на морі — злидні та й годі; але прецінь живемо й житимем, доки море нас не поглине. Тут, на острові, теж можна довго жити! Мені ось уже сімдесят років, багато чого зазнав я на своєму віку! Отак і тобі буде!

Жаль узяв Іва: старий Юст хотів міцно прикувати його до острова, хоч море таке безмежне й по ньому пролягли дороги в усі кінці світу. І все-таки хлопець прислухався до Юстових слів, щиро вірив старому, бо той був єдиний чоловік на острові, хто не зневажав його батька.

Вдома Іво мав кілька книжок, що залишилися по батькові, — поспіль описи мандрів з малюнками та географічними картами. Інколи він виносив з хати котрусь із книжок і, вмостившись на порозі, довго роздивлявся малюнки, на яких було зображено природу, жителів далеких країв. А море перед очима йому було гладесеньке, погідне, отак ступив би на нього та й пішов би, пішов.

А як згадає про батькову сумну історію — думки його стають темніші за ніч, і страшенно шкодує хлопець, що не пам'ятає татка, що навіть у мріях не може уявити собі його образ. А скільки ж попоїздив татко по всьому світові! А які плани він снував! І хлопець подумки шукав його по всіх куточках світу. Та чи живий він, чи, може, вже й помер?..

Поночіло, на небі засвітилися зорі, здавалося, ніби вони виринають з морської безодні й підбиваються щораз вище. Хвиля ледь чутно плескала в берег. Іво зайшов до хати, навпомацки постелився, облігся й заснув з думкою про батька. Вітер бавився поламаною віконницею, розколихував її й гупав нею в стіну.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Пізньої години крізь темряву ночі неквапливо й нечутно плинув баркас. Прудкий вітер напинав вітрило. Дрібна хвиля з плюскотом і шипінням товклася в ніс самотнього суденця. На розі сусіднього острова блимало ясне око маяка. Ніч була ясна, тиха, лише коли-не коли ляскало вітрило об щоглу.

Позаду, на кормі човна, побіля керма, сидів самотній мандрівник. Він то пильно вдивлявся в пітьму, то позирав на небо, а забачивши перед себе чорну пляму острова, припнув до щогли вітрило, заплішив кермо й перейшов на ніс, намагаючись крізь темряву розгледіти обриси берега. Ступав він важко, в кожному русі його прозирала смертельна втома, ба навіть баркас і той переваги-ваги сунув уперед скучерявілим морем, ніби геть виснажений лютим штормом.

Великим півколом суденце ввійшло в затоку, завернуло на захід і попливло вздовж берега. Сторожко, немов пачкар, скрадалося воно попід скеллям, правуючи до халупчини, обриси якої вимальовувалися крізь темінь.

Із розвиненим вітрилом суденце дісталося до мілизни, черкнуло кілем по береговім піску й зупинилося. Берегова хвиля тихо погойдувала човен. Мандрівник тим часом згорнув вітрило, зв'язав його, зняв зі щогли, а тоді сів на борт, обхопивши руками голову, й замислився. Якби оце хтось іще був у баркасі, то, певно, відчув би, що тіло в самотнього мандрівника здригається, наче від страху.

Аж ось мандрівник помацав рукою під ослончиком, дістав звідти ліхтар, засвітив його і рушив камінними сходами вгору. Тепер, при світлі ліхтаря, добре видно обличчя чоловіка. Він старий. З сивою коротко підрізаною, за матроським звичаєм, борідкою, запалими щоками, стомленими, хворобливими очима. Руки йому трусяться. Він ледь пересуває ноги, відпочиває на кожній камінній сходинці, раз у раз хапається за серце, притуляється до скелі й на превелику силу добивається до хатини.

Двері не замкнено. Тут немає злодіїв, тут нема чого поцупити, тут не побачиш і зайду чи волоцюгу.

Нечутно вступив гість у сіни. Здригнувся й став, коли вітер ударив віконницею в стіну. Тьмяний пломінчик ліхтаря окреслив на стіні зломлену тінь. Старий неквапно й уважно придивлявся до кожної речі в сінях. А тих речей не багацько. Хата занедбана й майже порожня. Усе, що мало хоча б якусь вартість, Івова мати поспродувала, щоб перебути скрутні часи. Стіни голі, попід стінами порожньо, двері до світлиці причинено. У кутку над камінним вогнищем висить мідяний казанок, під ним — жменька білого попелу й двоє горняток та ще на стіні, почеплена за мотузку, висить дерев'яна ложка.