Острів тисячі самоцвітів - Пашек Мірко (читаем книги онлайн .TXT) 📗
Тікірі обійняв його за плечі, мовби хотів захистити від тієї дурної думки:
— Ти не дурень і не страхополох. Я тебе люблю і поважаю за те, що ти викинув нагай. Слово честі, поважаю тебе геть куди більше, аніж перше.
Бандала мовчав.
Не встигли вони обійти фортецю, як настала темна ніч (у тропіках сутінки тривають дуже недовго). Коли ж хлопці оглянулися, побачили позаду на пагорку освітлену Ліндсеєву веранду і чорні обриси людей, що розгублено метушилися. У цій хвилі вони зачули гавкіт.
— Ну й дурницю ж ми утнули, — з досадою мовив Тікірі. — Треба було перепливти річку, а не йти містком.
Бандала кинувся бігти:
— Хутчій! Візьмемо Вікренин човник і подамося до острівця. Там перебудемо ніч.
Так вони й учинили, тільки веслували не до острівця Калудуви, а побіля берега на південь; вони розуміли, що собака приведе переслідувачів до моря і хтось із них може здогадатися, куди втікачі попливли. Відтак спостерігали, сховавшись осторонь за скелею, як люди пана Ліндсея блимають на березі електричними ліхтариками, як сперечаються… і як нарешті пішли геть, не зважившись податись у море. Хлопці не дивувалися їм — чорнильна морська поверхня тієї миті була не дуже приваблива.
Коли все стихло, втікачі поставили човника там, де його взяли, й пішли до Вікрениної хатини.
Ніч була чорна, хоч в око стрель, таємнича, мовби їхнє майбутнє. Лише при обрії мерехтіло кілька голубуватих зірок.
— Поглянь! — сказав Тікірі. — Чекає на нас багато славних пригод.
— Дурниці, — озвався Бандала глухо. — Чекає на нас багато злигоднів.
Трохи посперечались, бо кожен стояв на своєму.
Їм і на думку не спадало, що рацію мають обидва.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Фатальна помилка
Вікрена прийняв їх по-дружньому. Коли вони почали розповідати йому про свою сьогоднішню пригоду з Жожо Ліндсеєм, він їх перебив і послав Дгаму перед хатину.
— Б'юсь об заклад, що мій брат Тісса прийде сюди вас шукати, — сказав. — Та не бійтеся. Дгаму вчасно дасть знак.
Але й потім вони не змогли розказати все до ладу. Жаба, котрого Вікрена прихистив сьогодні, не міг утриматися, щоб не розповісти вельми докладно про свою першу подорож до Мінгаладона.
— Гу! — вигукнув Жаба хриплаво. — Сидів я в своїй новій колисці і працював, як найдужчий велет! Га! Я вже не немічний! Розкажи їм, Вікрено, як я трохи не зламав весло!
Вікрена з усмішкою притакнув, та заледве хлопці знов почали розповідати, Жаба згадав подальші подробиці.
— Ого! — каркав у захваті. — Червона машина нас перегнала, але — го! — ніхто з мінгаладонців нічого не купив, доки ми причалили. Розкажи, Вікрено, як гам чекали на березі й виглядали нас. І як я дужим голосом кричав: «Риба! Риба! Везу рибу!» — гукав, аж усім у вухах лящало.
— Вони чекали, бо їм цікаво було, чи дотримаємо слова й припливемо. Та ще — як це сподобається Альвару, — пояснив Вікрена. А коли Жаба знову почав співати панегірика на честь своєї небаченої перемоги, послав його Вікрена надвір вартувати замість Дгаму. Тільки тоді хлопці змогли докінчити свою розповідь. Однак з обійстя й далі чувся Жабин голос — наче грім стиха гуркав:
— Га! Маю знов колиску! Знову я народився!..
А тоді:
— Ходи лишень сюди, Тіссо, чом так скрадаєшся? Либонь, ти вже чув про мою нову силу й боїшся мене! Га-га! Нічого тобі я не заподію, бабо, сядь коло мене та послухай, як ми вдень змагалися!
Він затримав Тіссу настільки, що хлопці встигли вилізти отвором в очеретяній стіні й причаїтись за хатиною. Потому Вікрена затулив отвір бебехами, і коли Тісса ввійшов, то застав тільки свого брата й Дгаму: вони мирно спочивали на рогожах. Марно питав Тісса про Бандалу, про того лотра, котрий наважився підняти руку на свого молодого пана.
— Хоча… — додав Тісса злостиво, — хоча мого сина, безперечно, підбив на таке той нікчемний курдуплик Тікірі, котрий перший почав ображати містера Джона…
Звідки ти це знаєш, брате? — спитав Вікрена.
— Молодий сагіб так сказав.
— А звідки ти знаєш, що він не збрехав?
Але Тісса не чув — понурив голову й заходився жалітися, що пан Ліндсей дуже сердитий, не кажучи вже про мемсагіб.
— Певно, муситиму піти зі служби… Певно, помогло б, якби я знайшов Бандалу й привів його до сагіба, щоб той наклав покару. Тоді я міг би зостатися, бо ж сагіб Ліндсей звик до мене… Але Тікірі я відшмагав би власноручно! — крикнув Тісса, стиснувши кулаки. — Він найбільший злочинець.
— У мене жодного злочинця не знайдеш, — сказав Вікрена. — Але що це, брате? Бачу я, що ти прагнеш помсти, хоч ти нічого не повинен прагнути. Принаймні так говорять твої оранжеві учителі з лисими головами. — Він натякав на буддистських ченців, які голять черепи й носять ясно-оранжевий одяг.
— Не смійся! — вибухнув Тісса. — Ти теж винен у тому, що я можу втратити місце або принаймні багато грошей. Якраз сьогодні по обіді прийшов слуга з канцелярії і правив з мене п'ять рупій — інакше-бо, мовляв, викаже панові Ліндсею, що мій син помагав тобі вчора везти рибу.
— А що це пана Ліндсея обходить?
— Дуже, — спохмурнів Тісса. — По-перше, я вчора збрехав йому, що Бандала слабий. А попри те… — він затнувся.
— Попри те, пан Ліндсей боїться Альвара? — підказав Вікрена.
— Ні! Пан Ліндсей не боїться нічого, він досить дужий і джентльмен, — заперечив Ticca. — Тільки пан Альваро був удень у нього, й вони, напевне, говорили про тебе й про рибалок. Що саме, я не знаю.
— Зате я це знаю дуже добре, — засміявся Вікрена і, побачивши Тіссин подив, пояснив — Ні, я не підслуховував під дверима, але їхню розмову гаразд уявляю собі… Іди додому, брате. Я так гадаю, найкраще буде, як ти не шукатимеш Бандали. Скорше ти мав би допомогти йому втекти! А тоді міг би запевнити, що ти ні в чому не винен, що плив він зі мною без твого відома, а тепер утік, боячись твого гніву. — Вікрена підвівся. — Отож піди й скажи, що ти його зрікаєшся, бо він тебе зрадив.
Однак Тісса не ворухнувся. Відтак повернув обличчя до брата, і при тьмяному світлі каганчика видно було його смутні, налякані, нетямущі очі.
— Вікрено! — прошепотів він. — Невже ти думаєш, що я…
Не доказав. Підвівся. Вже виходячи, обернувся:
— Це страшно, Вікрено. Я-бо справді не знаю…
Але й цей раз не докінчив. Зник у пітьмі, а Жабин голос летів за ним услід, як ворона, крякаючи:
— Го! Тісса біжить до свого пана! Тісса може бігти, бо ще має ноги! Га-га! Пан йому їх лишив, ті ноги, тільки забрав щось інше…
Хлопці повернулись у хатину й лягли, притулившись один до одного: було дуже тісно.
— Що ви тепер гадаєте робити? — спитав їх Вікрена. — Найрозумніше було б, якби ви залишились у мене. Кажете, що той хлопець об ніж лиш трішки дряпнувся. Тож пан Ліндсей нічого страшного вам не може зробити. Я вас боронитиму від нього.
— Ні, ні! — відчайдушно вигукнув Бандала. — Я не можу тут лишитися. Боюсь батька і за батька теж. Його виженуть.
— Ото було б лихе, — буркнув Вікрена. — Шкода, могли б вирости з вас гарні рибалки.
— Не могли б, а напевне, — озвався Тікірі трохи ображено. — Щодо цього ти, Вікрено, й крихти не сумнівайся. Тільки от що я тоді ще міг би перемогти? Я вже все переміг: колючий дріт, кобру, червону машину… — Мить подумав, чи доточити до цього всього й голубу акулу… доточив, аби Вікрену скоріше переконати.
— Звісно, — всміхнувся Вікрена. — Але мені здається, що тут ворогів іще досить. Наприклад, пан Альваро і Ліндсей.
Тікірі зморщив у глибокій задумі носа.
— Ну, — сказав рішуче. — Радше я матиму справу з дикими слонами. Тобто я хотів би приборкувати слонів, проте Бандала хоче бачити докруж себе море. Тож я піду з ним, бо, ніде правди діти, я в усьому винен… Тільки от я не знаю куди, а Бандала теж не знає. Він не хоче залишити моря й не хоче йти узбережжям.
Вікрена поглянув на Бандалу:
— Що ж ти, власне, хочеш?
— Нічого, нічого, — захлипав Бандала; гірко було йому на серці: пішов у ніч батько, і він навіть не попрощався. — Не питайте мене! Хочу… хочу втекти кудись, де б ніколи не зустрів жодного білого. Вони приносять із собою все погане, усі нещастя.
