Морське вовченя - Рид Томас Майн (лучшие книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗

Не можна, мабуть, твердити, що напитися негайно мені було вкрай необхідно: адже на корабель я прокрався недавно. Я впевнений, що й раніше мені траплялось цілими днями обходитись без води, але я й не думав про неї, бо знав, що будь-якої миті можу пити стільки, скільки захочу. Та тепер, коли не було ні води, ні надії роздобути її, я вперше в житті відчув, що спрага — справжня мука.

Їсти мені не хотілося. Їжа, куплена за гроші від продажу кораблика, ще не скінчилася. В мене лишалося кілька шматочків сиру і п'ять чи шість сухарів, але я не наважувався й доторкнутися до них, бо вони лише посилили б спрагу. А моє пересохле горло вимагало води і тільки води, яка тоді здавалась мені найбажанішим за все на світі.

До деякої міри я був у становищі Тантала. [18] Правда, я не бачив води, але чув її, бо до мого слуху виразно долинав плюскіт хвиль вздовж бортів корабля. Я усвідомлював, що це морська мода, що вона солона і пити її не можна, навіть якщо дістатися до неї. Проте я безперервно прислухався до цих звуків, що наче глузували з моїх страждань.

Не варто згадувати про всі болісні думки, що виникали в моєму мозку. Досить сказати, що протягом багатьох безконечних годин я мучився від страшної спраги без найменшої надії позбутися цих тортур. Я був певний, що вона уб'є мене, тільки не знав, як швидко це станеться. Мені траплялось читати про людей, які мучилися по кілька днів, перш ніж умирали під спраги. Тепер я намагався пригадати, скільки днів тривала їх агонія, але пам'ять зрадила мене. Здається, шість чи сім, не більше. Така перспектива була жахлива. Невже мені судилося терпіти ці тортури шість чи сім днів? Та хіба я витримаю ще бодай один такий день? О, від цієї думки кров холола в жилах, і я сподівався, що смерть прийде раніше і звільнить мене під зайвих страждань.

І якраз тієї хвилини, коли я у відчаї кликав до себе смерть, я почув звук, що враз змінив напрям моїх думок і змусив забути весь жах свого становища.

О солодкий звук! Він був наче шепіт ангела милосердя!

Розділ ХХІІІ

СОЛОДКИЙ ЗВУК

Я лежав, або, вірніше, стояв, напівзігнувшись і спершись плечем на один з товстих шпангоутів, що проходив через мій закапелок і ділив його на дві майже однакові частини, Я обрав таку позу просто для різноманітності. Відтоді, як я опинився в цьому тісному приміщенні, я протягом кількох довгих днів та ночей і сидів, і стояв, зігнувшись і притулившись до чого-небудь, найбільше ж лежав то на одному, то на другому боці, а часом навіть долілиць.

Тепер, для того щоб трохи відпочити, я звівся на ноги, хоч і не міг випростатися на весь зріст, бо стеля мого приміщення буча надто низькою. Плечем я спирався на шпангоут, знайшовши для цього зручну місцинку, голова моя нахилилась уперед до великої бочки, на яку я поклав руку, а вухо мало не торкалося клепок. І саме крізь ці міцні дубові клепки до мене долинув звук, що так різко й приємно змінив мій настрій.

Визначити, що це за звук, було дуже просто: всередині бочки хлюпала вода. Вона хлюпала через качку корабля, до того ж бочка лежала боком і трохи похитувалась.

Перший сплеск води пролунав для мене, мов музика. Але ця радість була такою несподіваною, що я не наважився одразу повірити своєму слуху і вирішив перевірити, чи не помиляюсь.

Я рвучко підвів голову, припав щокою до дубових клепок і з завмиранням серця почав прислухатися. Чекати довелося досить довго, тому що качка судна була не рівномірною, а почути плюскіт води в бочці я міг тільки тоді, коли «Інка» різко нахилялася на борт. Але я чекав терпляче, і мою терплячість було винагороджено. Знову почулося: хлюп-хлюп-хлюп…

Хлюп-хлюп-хлюп! Ніяких сумнівів! У бочці вода!

Я не втримався від радісного вигуку. В ту мить я почував себе так, як людина, що довго боролася з хвилями і вже починала тонути, але, нарешті, досягла берега і зрозуміла, що врятована.

Раптовий перехід од відчаю до радості подіяв на мене так, що я мало не знепритомнів. Я відкинувся назад на шпангоут і сповз по ньому додолу, бо ноги не тримали мене.

Проте лежав я недовго. Гострий біль у змученому спрагою тілі спонукав мене до дії. Я знову підвівся й схилився перед бочкою.

Нащо? Звичайно, щоб знайти чіп, витягти його і досхочу напитися! З якою іншою метою мав би я наближатися до неї?

Та леле! Моя радість потьмарилась і зникла майже так само швидко, як і народилась. Але не відразу, а поступово, в міру того, як я обмацував бочку, всю її опуклу поверхню з кінця в кінець, дюйм за дюймом, клепку за клепкою, бо в суцільній темряві я нічого не бачив. Еге ж, минуло кілька хвилин, поки я не обмацав її і не переконався, що на моєму боці чопа немає, — він або з іншого боку, або вгорі. А якщо чіп там, то я не можу дотягтися до нього, — отже, це все одно, якби його й не було.

Шукаючи чопа, я не забув про отвір для крана. Мені було відомо, що він є в кожній великій бочці, якраз посередині, тоді як чіп знаходиться на одному з днищ. Та й отвору для крана я не знайшов. Зате я ще раз переконався, що обидва днища бочки, за винятком кількох дюймів від краю, недосяжні для мене. Одне з них було заставлене ящиком, друге — ще однією бочкою, про яку я вже згадував. Вона була таких же розмірів, що й та, яку я обмацував.

Мені спало на думку, що й у цій другій бочці може бути вода, і я «вирушив у розвідку», але мені пощастило дослідити тільки клаптик днища. І скрізь мої пальці наштовхувались на рівні дубові дошки, тверді, мов камінь.

Після цих безуспішних спроб знайти чіп або отвір для крана я знову відчув усю безнадійність свого становища і впав у відчай. Але тепер я страждав ще більше. Час від часу за якихось два дюйми від мого рота в бочці хлюпотіла вода, а я не мав можливості напитися! О, чого б я тільки не віддав за півсклянки води, за одну-єдину краплю, щоб хоч трохи промочити пересохле горло, що горіло сухим вогнем!

Якби в мене була сокира і якби висота закапелку дозволяла розмахнутися нею як слід, я розбив би цю величезну бочку і несамовито кинувся б ковтати воду. Та в мене не було ні сокири, ні чогось такого, щоб розбити її. А голими руками я нічого не міг зробити з товстими дубовими клепками, — все одно якби вони були залізні. Та якщо мені й пощастить добратися до чопа або отвору для крана, хіба я витягну їх пальцями? Я й не подумав про це в пориві першої радості.

Я невиразно пригадую, що знову сів чи скоріше впав, потім через якийсь час підвівся і ще раз обмацав бочку. Однак я не можу твердити напевно, що робив, бо питання, чи вдасться мені витягти чіп, зовсім пригнітило і приголомшило мене. Що було потім, я точно не пам'ятаю. Я, здається, знову намагався відсунути ящик, кидаючись на нього всією вагою свого тіла, але, як і перше, — марно.

Після цього я ліг на дошки, і чорний відчай огорнув мою душу. Я нічого більше не розумів і не відчував. Не можу сказати, чи довго тривало це, але одна обставина знов пробудила мене до життя.

Розділ XXIV

ДІРКА В БОЧЦІ

Я лежав на правому боці, поклавши руку під голову. Бажаючи простягнутись, я раптом відчув у себе під боком щось тверде. Спочатку я подумав, що то, мабуть, сучок на дошці або якась інша тверда річ. Мені стало боляче, і я підклав під себе руку, одночасно трохи підвівшись, щоб витягти сучок. Я здивувався, не знайшовши нічого, але наступної миті зрозумів, що предмет, який муляє мені, лежить не на дошках, а в кишені моїх штанів.

Що там у мене? Цього я не міг згадати і навіть подумав, що то рештки сухарів. Але ж сухарі я поклав у куртку, як же вони могли опинитися в кишені штанів? Я помацав кишеню; в ній лежало щось довге й дуже тверде, але все одно я не міг здогадатись, що б там могло бути, крім сухарів і сиру.