Подорож Досвітнього мандрівника - Льюис Клайв Стейплз (читать книги полные txt) 📗
Тож всі рушили назад до берега моря, мовчки поглядаючи на зелені луки і спокійні дерева. Дійшовши до пляжу і побачивши свій човен на піску саме там, де вони його залишили, дехто з них подумав, що, можливо, все це Люсі приверзлось. Але навіть не ступивши на пісок, вони почули голос:
— Ані руш, шановне панство, ані руш. Ми хочемо з вами поговорити. Нас тут понад п’ятдесят і кожен тримає в руках зброю.
— Слухайте його, слухайте його, — почувся хор голосів. — Це наш шеф. Можете йому вірити. Він каже вам щиру правду. Ось що.
— Я чомусь не бачу цих п’ятдесят вояків, — сказав Рипічип.
— Ти правий, правий, — почувся Голос Шефа. — Ви нас не бачите. А чому? Бо ми невидимі.
— Говори далі, шефе, говори далі, - зашемрали Інші Голоси. — Ти говориш як по написаному. Вони не могли почути кращої відповіді.
— Заспокойся, Рипічипе, — сказав тихо Каспіян, а потім підняв голос і закричав: — О ви, невидимці, чого вам од нас треба? Чи ми зробили щось таке, що заслуговує на ваш осуд?
— Нам потрібне щось, що може зробити для нас оця дівчинка, — відповів Голос Шефа. Інші Голоси одразу ж повідомили, що саме це й хотіли сказати.
— Дівчинка! — гаркнув Рипічип. — Ця пані — королева.
— Ми нічого не знаємо про королев, — сказав Голос Шефа. (- Ми теж, ми теж, — погоджувально зашемрали Інші Голоси.) — Нам потрібне лише те, що вона може зробити.
— Що саме? — запитала Люсі.
— Якщо це образить честь її Високості, - додав Рипічип, — то ви навіть не уявляєте, скількох із вас ми переб’ємо, поки самі не загинемо.
— Ну, що ж, — залунав Голос Шефа, — це довга історія. Може, присядемо?
Пропозиція була тепло сприйнята Іншими Голосами, але нарнійці продовжували стояти.
— Отже, — промовив Шеф, — справа ось у чому. З давніх-давен — навіть важко собі уявити, наскільки давніх — цей острів був власністю великого Чаклуна. А ми всі є, або точніше, були його слугами. Отже, коротше кажучи, Чаклун, про якого йдеться, наказав нам зробити щось таке, що нам не подобалось. А чому? Тому що ми не хотіли цього робити. Тож Чаклун страшенно прогнівався на нас, бо — мушу вам сказати — він володів цим островом і не був готовий до спротиву. Він був вельми категоричний, якщо ви знаєте, що я маю на увазі. Але стривайте, про що я казав? Ох, так, отже, цей Чаклун пішов собі на гору… бо — ви мусите знати — він тримав усі речі, потрібні для чаклунства, а ми мешкали в долині… Тож. як я й кажу, пішов на гору і послав на нас закляття. Бридке закляття. Якби ви нас побачили, а я гадаю, що ви повинні завдячувати вашим щасливим зорям, що ви нас не бачите, вам було би важко повірити, як ми виглядали до того, як він нас зачаклував. Ви насправді б не повірили. Отже. Ми були всі настільки потворними й осоружними, що не могли витримати свого вигляду. І що ми тоді зробили? Що ж, я вам скажу, що ми зробили. Ми дочекались, поки Чаклун, про якого я казав, піде пополудні спати, прокралися сходами на гору і зухвало накинулись на його Книгу Чарів, аби побачити, чи не можна бува щось зробити з тим закляттям. І вірте мені чи не вірте, але запевняю вас, що ми не могли знайти нічого: я маю на увазі якесь закляття, яке би зняло з нас цю бридоту. Але час минав і старий щомиті міг прокинутись, а я весь смердів потом, тому я вас не ошукую, тож, скорочуючи розповідь, не знаю, на щастя чи на лихо ми нарешті натрапили на закляття, що перетворює на невидимок. І нам здалося, що краще бути невидимими, ніж настільки потворно бридкими. А чому краще? Бо так нам подобалося більше. Отже, моя дівчина, яка була у віці цієї дівчинки, що з вами, а було це солодке дитя, поки він її не закляв, хоч тепер… ну, але краще про це не розводитись… отже, як я кажу, моя мала дівчинка промовила те закляття, бо його мала промовити мала дівчинка або сам Чаклун, щоб воно подіяло, якщо ви мене добре розумієте, бо інакше б не подіяло. А чому ні? Бо нічого б не подіяло. Отже, та моя Кліпсі промовила закляття, бо, мушу вам сказати, читала вона справді гарно, ну й усі ми стали такими невидимими, як тільки можна мріяти. І запевняю вас, ми відчули велике полегшення, коли нарешті перестали бачити власні обличчя. Принаймні спочатку. Але, коротше кажучи, нам швидко це смертельно набридло. І ще одне. Ніхто з нас не помітив, чи Чаклун, про якого я вам перед цим розповідав, також став невидимим чи ні. Але, з іншого боку, відтоді ми його не бачили. Тому ми не знаємо, помер він чи кудись подався, а може, сидить там, на горі, невидимий чи спускається вниз і теж невидимий. І повірте мені, підслуховування нічого не дає, бо він завжди ходив босим і ніколи не робив галасу більше, ніж великий котяра. І скажу вам чесно, шляхетні панове, усе це вже стає просто нестерпним.
Так звучала розповідь Голосу Шефа, хоч я її сильно скоротив, оминувши все, що казали впродовж розповіді Інші Голоси. Адже насправді йому жодного разу не вдалося вимовити більше шести (або найбільше семи) слів, щоб його не перервали хорові потакування і заохочення продовжувати розповідь. А відтак для терпіння нарнійців це було велике випробування. Коли все це закінчилось, запанувала довга мовчанка.
— Але що спільного все це має з нами? — озвалася нарешті Люсі. — Я не розумію.
— Оце номер! Хіба я не закінчив і не виклав усе на чистоту? — здивувався Голос Шефа.
— Ти виклав усе, виклав усе ясно, шефе, — загриміли захоплено Інші Голоси. — Ніхто б не виклав цього ясніше і краще. Розповідай далі, шефе, розповідай далі.
— Але ж я не мушу розповідати всю історію спочатку… — почав Голос Шефа.
— Ні. Це зовсім не вимагається, — водночас відповіли Каспіян і Едмунд.
— Отже, щоб усе це викласти кількома словами, — знову озвався Голос Шефа, — ми вже віддавна все чекаємо на якусь маленьку дівчинку з далеких земель, таку, як ти, панянко, котра пішла би на гору, взяла Книгу Чарів, знайшла в ній закляття, яке здатне зняти закляття невидимості, і промовила його. І всі ми заприсяглися, що коли на острові з’являться перші чужоземці з маленькою дівчинкою, звичайно, бо якби її не було, все би було по-іншому, тому ми заприсяглися, що не дозволимо їм поїхати, поки вони не зроблять для нас того, що нам так треба! І саме тому, мої шляхетні панове, якщо ваша дівчинка введе нас в оману, нашим обов’язком буде перерізати вам усім горлянки. Але тільки з почуття обов’язку, сказати б, і, я сподіваюся, без жодної образи.
— Я не бачу вашої зброї, - сказав Рипічип. — Чи вона також невидима? — Ледве він вимовив ці слова, як вони почули свист і в одне з дерев увіткнувся спис.
— Це спис, — почувся Голос Шефа.
— Так, це спис, шефе, це спис, — притакнув хор Інших Голосів. — Краще не скажеш.
— А цей спис я тримав у руці, - вів далі Голос Шефа. Нашу зброю можна побачити лише тоді, коли вона випадає в нас із рук.
— Але чому ви хочете, щоб саме я це зробила? — запитала Люсі. — Чому цього не зробить хтось із вас? Чи серед вас нема дівчаток?
— Ми не наважуємось, не наважуємось, — промовили Голоси. — Ми ніколи знову не зайдемо на гору.
- Інакше кажучи, — сказав Каспіян, — ви хочете, щоб ця маленька пані зіткнулася з небезпекою, бо ви не наважуєтесь про це попросити своїх власних сестер і дочок!
— Саме так, саме так, — охоче підтвердили Голоси. — Ти не міг цього сказати краще. Ех, ти, мабуть, освічений. Це кожному видно.
— Ви всі огидні… - почав Едмунд, але Люсі його перебила:
— Я мушу йти на гору вночі чи можна серед білого дня?
— Ох, серед білого дня, зрозуміло, — відповів Шеф Голосів. — Не вночі. Про це тебе ніхто не просить. Іти на гору вночі? Брррр…
— Тож добре, я зроблю це, — сказала Люсі. — Ні, - додала вона, повернувшись до своїх друзів, — навіть не намагайтеся мене спинити. Хіба ви не бачите, що це безглуздя? їх тут безліч. Ми не можемо їх перемогти. А з другого боку… це шанс!
— Але цей Чаклун! — закричав Каспіян.
— Я знаю, — сказала Люсі. — Але може, він не такий уже й поганий, як вони кажуть. Вам не здається, що цей народець не з хоробрих?
— Він точно не належить до наймудріших, — зауважив Юстас.
