Бхомбол-ватажок - Митро Кхогендронатх (лучшие бесплатные книги txt) 📗

Переконавшись у цьому, Абдулла взяв іншу пару, витер їх об свій одяг, вдарив черевик об черевик підошвами і мовив:

— Дуже непокірні ноги в хлопця! «Що він каже? — засміявся про себе Бхомбол. — Бувають непокірні діти, а як можуть бути непокірні ноги! Хіба ноги — люди?» Йому стало весело.

Кінець кінцем Абдуллі насилу пощастило знайти для Бхомбола гарні коричневі шкіряні черевики. Але Бхомболові жаль було йти в них по дорозі. Він не довірив навіть Бозі нести черевики, а взяв їх під пахву. Так само, як і ціна сорочок, ціна черевиків була «скільки дасте, і за те спасибі».

Поверталися тією ж дорогою. Поряд із столярною майстернею, біля складу гуру, праворуч за поворотом росло крислате дерево манго. Під ним стояв порожній паланкін. Носильники на когось чекали. Бхомбол пригадав, що бачив такий самий паланкін у Дургапурі. Звичайно в такому паланкіні носили молодих багатих жінок, закутаних у червоні сарі так, що не було видно навіть їхнього обличчя. Одного разу він бачив молоду. Це була дев'ятилітня дівчинка, [43] чорна, маленька, хвороблива на вигляд, довгобраза, з великими очима. В носі в неї було протягнуто кільце, а у вухах — сережки. Дівчинка гірко плакала. Два носильники, дужі, як бики, несли її в паланкіні. За паланкіном ішов чоловік у чадорі на плечах і з бамбуковою палицею в руці. В нього було таке саме здивоване обличчя, як і в дівчинки.

«І чого вона рюмсає? — дивувався Бхомбол. — Невже тому, що їй жаль розлучатися з батьківською домівкою?..» Сам Бхомбол ніколи не сумує з такого приводу; навпаки, він радіє, коли йому щастить побувати в іншому місці. Тим-то він і втік із дому.

До того ж Бхомбол знав: якщо захочеш, то додому завжди можна повернутися. Він мріяв стати інженером. Металургійний завод у Татанагарі — дивовижне місце! Там вдень і вночі кипить робота, там вічно палає вогонь у домнах, а небо вкрите димом. От би опинитися там!

Бхомбол йшов, дивлячись поперед себе, та думки його були далеко, і він не помічав, що відбувалося довкола. Душа його летіла в далечінь, аж ген до гірських хребтів і дрімучих лісів. «Там, — писав один Бхомболів приятель, — стоять невеликі хатини. По дорозі, посипаній червоним піском, походжають червоношкірі люди в чалмах і дхоті, в руках вони тримають бамбукові флейти. Вони крокують по дорозі і грають на них. З ними, дзвінко сміючись, ідуть смагляві дівчата, одягнені в Сарі з червоною облямівкою, заквітчані жовтими й червоними квітками».

Раптом Бхомбол здригнувся.

— Ласкаво прошу, заходьте! — почув він.

Вони стояли перед крамницею тканин. На полицях у ній було розкладено сувої краму. В одному кінці крамниці сидів гарно одягнений, поважний покупець. В іншому — товпилось кілька селян; перед ними, підібгавши ноги, сидів крамар і щось говорив. В Дургапурі, де жив Бхомбол, було багато таких крамниць.

Як тільки пан управитель наблизився до крамниці, господар, склавши руки, вигукнув:

— І ви щось купляєте, пане вчитель? — зайшовши до крамниці, звернувся Бхомболів дядько до іншого покупця.

В учителя була чорна борода, чорне волосся, одягнений він був у білу сорочку і чадор, накинутий на плечі.

— Завтра я їду додому, — відповів учитель, ввічливо привітавшись із паном управителем, — і мені треба підібрати краму на дхоті та сарі… Що це за хлопчик з вами?

— Це мій небіж. Хазяїне, дай-но нам двоє дхоті з мереживною облямівкою, завдовжки дев'ять ліктів кожне.

— Для нього? — спитав крамар, кивнувши на Бхомбола.

Селяни повставали і почали боязко пробиратися до виходу.

— Чого ви йдете? — Господар не хотів втрачати покупців. — Зараз я дам вам дешеві дхоті…

— Не турбуйтесь, хазяїне, ми зачекаємо на вулиці, — сказав один із селян.

Крамар поліз на полицю, щоб дістати звідти дхоті для Бхомбола.

— То це він утік із дому? — спитав учитель.

— Його піймали, — сказав дядько.

— Хто? Поліція?

— Мені треба поговорити з вами. Я хочу, щоб мій небіж учився у вас, коли ви повернетесь. — Управитель нетерпляче обернувся до господаря: — Ну, як там?

— Прошу! — Крамар тримав перед ними дхоті.

А Бхомбол нічого вже не бачив, нічого не чув, йому нічого не треба було. Він мало не плакав від образи і люті. Дядько хоче поселити його тут і. змусити вчитися! Ні, він нізащо не залишиться в цьому селі. Ця неприємна людина з обличчям, схожим на кокосовий горіх, — тутешній учитель! Голос у нього відразний, як жменя пилюки, кинута в лице. Бхомболу нічого не треба: ні сорочки, ні черевиків, ні дхоті — нічого! Ніхто-ніхто в цілім світі не може зрозуміти, що в нього на серці! От коли б батько й мати були живі, вони, мабуть, зрозуміли б його…

Гіркий клубок підкотився йому до горла. Бхомболові хотілося вирватися звідси і втекти світ за очі. Але йому нікуди податися. У нього немає близьких! Та все одно звідси, від дядька, він утече, бо тут його ніхто не розуміє. Тепер йому нічого не страшно, йому все одно!..

Повертаючись додому, Бхомбол уже не дивився на всі боки. Його ніщо не цікавило.

5. РОЗМОВА

Дома дядько почав готуватися до купання. Харан натер його гірчичною олією.

— Ти теж гарненько намастись, — порадив дядько Бхомболові. — Тіло бенгальця складається з олії й води.

Але Бхомбол узяв лиш кілька крапель олії, змастив нею голову і пішов до колодязя. Цього разу воду набирав незнайомий йому служник-біхарець. У нього були широкі груди, кругла голова, маленькі очиці, приплющений ніс і дуже товста, наче в буйвола, шия. Руки й ноги в цього чоловіка, великі й широкі, скидалися на стовбур бананової пальми.

Бхомбол не сумнівався, що цей чоловік — тілохранитель.

Він чув, що поміщики тримають також спеціальних слонів, щоб руйнувати хатини селян. Цей чоловік працює в його дядька. Можливо, його найняли, щоб бити людей?

Та велетень не збирався бити Бхомбола. Він витяг з колодязя воду і почав зливати хлопчикові на голову.

Бхомбол хотів побалакати з велетнем, дізнатися, хто він такий і що робить. Можливо, він охороняє якийсь таємничий склеп. Але поговорити з ним Бхомболові не пощастило.

Харан і Шоруп дуже подобалися хлопцеві. Бога теж здавався непоганим.

— Цей чоловік, схожий на бика, охороняє склеп? — пошепки спитав Бхомбол у Харана перед обідом.

— Охороняє? — здивувався Харан. — Що?

— Тихіше! — прошепотів Бхомбол. — Він охороняє тутешній склеп? Так?

— Ніякого тут склепу немає! — засміявся Харан. — Хто тобі таке сказав? Може, сам Шучі? Він дуже погана людина, ти його не слухай.

— Де він живе? — спитав Бхомбол.

— Не варто говорити про нього, пане.

Після цього Шучі ще більше зацікавив Бхомбола. З розмови з Хараном він зрозумів, що Шучі не дуже полюбляє працю. І ще він прийшов до висновку, що звідси йому буде нелегко втекти: Шучі працював сторожем тутешньої контори. Та Бхомбол в'юном вислизне з рук того, хто захоче його спіймати! Бхомбол скреготав зубами від люті.

Справжнє ім'я Бхомбола — Бхупендронатх Чакі, а Бхомбол, Бхомбол-ватажок — тільки прізвисько. Недарма він завжди був ватажком найпустотливіших хлопчаків Дургапура.

Обідали на кухонній веранді. Бхомбол сидів поруч з дядьком. Кухар подав йому тарілку з рисом. Від гарячого рису разом з парою здіймався чудесний запах.

Харан налив з чорного глека в блюдце топленого масла, схожого на рідке золото, і поніс на кухню підігріти. Бхомбол не любив топленого масла, воно нагадувало йому кокосову олію… Але тут, у дядька, Бхомболові не випадало вередувати. Кухар приніс гаряче масло і полив ним Бхомболів рис. Що ж тепер робити? Адже коли страва полита маслом, її вже не годиться їсти із смаженими баклажанами, рибою чи бобами. Але Бхомбол узяв трохи бобів і поклав собі на тарілку поряд з рисом. Помітивши це, дядько посміхнувся. Після обіду Бхомбол і дядько вмилися й пішли в спальню.