Зелена пастка - Стась Анатолій Олексійович (книги регистрация онлайн бесплатно .txt) 📗

— Що я мушу написати в листі?

— Чистісіньку правду! Живий, скучаю, чекаю на скору зустріч… Можна додати ще щось, на твій розсуд.

— Ні, сеньйоре, такого листа не буде.

— Чому? Дивак ти, хлопче. Що ти виграєш від твоєї упертості? Колупання в тунелі до самої смерті? Подумай як слід.

— Уже подумав. Листа не напишу. Навіть якби й написав, батько ніколи не погодиться на підлість.

— Він тебе рятуватиме, хлопче. Яка ж це підлість? Присувайся ближче, ось папір.

— Сказав — не напишу, так і буде.

У штандартенфюрера знову затіпалась щока. Він не без зусиль стримував себе. Однак усе ще прикидався добрим дядечком.

— Ех, молодість, молодість… На що ти надієшся? На втечу? Сподівання марні, запевняю тебе, хлопче. Не віриш? Зараз переконаю.

На білій поверхні стола клацнув перемикач мікрофона.

— Приведіть його до мене!

Не проминуло й хвилини, як до зали, увібравши голову в плечі, увійшов… Загбі.

— Розказуй! — кинув штандартенфюрер, не дивлячись на індіянина. Тіло Загбі переломилося в низькім поклоні. Він показав на мене пальцем, швидко заговорив:

— Білий юнак намовляв Загбі тікати до великої ріки. Він хотів напасти на вартового серед ночі. Загбі розповів про це білому воїну, який охороняє сон каджао після роботи. Білий воїн пообіцяв Загбі стільки цигарок, скільки пальців на руках.

Губи штандартенфюрера скривилися. Він зиркнув на індіянина.

— Ти вчинив розумно. Тобі дадуть цигарок. Тепер ти щодня будеш мати цигарки. У блок не повернешся. Я накажу, щоб тебе залишили тут, будеш прибирати в кімнатах або в коридорі. Тебе одягнуть як білого. Я задоволений тобою. Іди!

Загбі, кланяючись, притискаючи руку до серця, позадкував до дверей.

Я одвернувся. Боявся, що штандартенфюрер відгадає мої думки. Та він уже, видно, не цікавився тонкощами мого настрою, був упевнений, що зрада індіянина доконала мене.

— От тобі й бра-тер-ство, — притискуючи на кожному складі, засміявся штандартенфюрер. — Воно варте кількох сигарет. Червоношкірий продав тебе з гамузом. Кинь навіть думати про втечу. Роби, як я кажу, і все буде гаразд.

Я не відповідав.

Моя мовчанка починала дратувати його.

Перехилившись через стіл, він схопив мене за підборіддя, аж голова відкинулася назад. Підпухлі очі перетворилися на вузькі щілини.

— Бачив у тунелі індіян, які спробували показати свої вибрики? Досить було ворухнути пальцем, щоб позбавити їх розуму! З тобою станеться те ж саме, якщо комизитимешся. Забудеш власне ім'я, друзів, не пам'ятатимеш, хто ти, звідки, втратиш усе людське, навіть мавпа в порівнянні з тобою здаватиметься дивом природи. Але я терплячий. Перш ніж покарати, влаштую тобі приємне побачення. Комендантська! Алло, комендантська! — гримнув він у мікрофон. — Як там у вас?

— Наказ виконано, штандартенфюрер! — пролунало у відповідь десь із динаміка.

— Коменданта до мене!

За кілька хвилин у залі з пальмою з'явився білобровий, той самий, що прийняв мене з рук у руки від крислатих капелюхів біля ліфта.

— Проведіть його до неї! — кивнув на мене штандартенфюрер.

Білобровий пропустив мене вперед. Знову знайомий уже коридор. Ми завернули праворуч. Матовий глянець пластика змінився похмурою одноманітністю бетону, стеля понизилася, повисла над головою. В безлюдді підземелля розливалося мертве синювате світло. Шлях перетнула густа металева решітка — від стіни до стіни. За нею стовбичить крислатий капелюх. Гримить засув, решітка відходить убік.

Важкі двері із заклепками. Табличка з написом «Комендант». «Невже їм вдалося залякати Єржі? Що ж вона мені скаже, радитиме написати листа? Може, повірила, що це нас врятує?..»

Яскравий потік світла зненацька б'є в очі, зупиняє мене на порозі. На стільці під стіною сидить жінка, сидить спиною до дверей. Раптом голосом штандартенфюрера заговорив динамік:

— Я вирішив показати вам, фрау, одного упертого хлопця. Йому все ще здається, що він перебуває в таборі юних піонерів, чи як там у вас це називається… Можете говорити з ним про що завгодно, вам не заважатимуть. Комендант, залиште їх на самоті.

Жінка рвучко повернулася.

— Мамо! — закричав я. — Мамо!..

То була моя мати.

Розділ VII

Коли воскресають мертві

…Вона обсмикнула пухнастий светр, тріпнула хвилястим волоссям. Випростала руки. Їй допомогли одягти скафандр. Еластичний, у кільканадцять разів міцніший од металу, він зручно облягав тіло і водночас витримував неймовірне тиснення водяної товщі. У скафандрі жінка була схожа на казкову морську істоту. Власне, так воно й було. Ця жінка і всі, хто мешкав тут, у з'єднаних вузькими галереями-переходами приміщеннях, уже звикли до підводних просторів океану. Лише півметрові стіни відмежовували їх од вічно безмовного царства глибин.

Безшумно відчинилися щити проміжної камери. Жінка в скафандрі переступила через високий поріг. Двері-щити стали на своє місце. З отворів вдарили піняві струмені, заклекотало, завирувало. Камера швидко наповнювалась водою. Відкрився півкруглий люк — вікно в океан. Відштовхнувшись ластами, жінка випливла назовні.

Її оточувала непроглядна чорнота. Сліпучий промінь прожектора насилу розтинав темінь. Світла доріжка лягла на бугристе дно, в ній промайнула зграйка риб. Жінка увімкнула радіомаяк. «Ті-у-у, ті-у-у-у…» — ЕГБ-1 подавала чіткі позивні. Жінці треба було плисти на південний захід понад дві милі, щоб дістатися океанської западини поблизу острова Арпа-Нау. Там, у глибинах, були встановлені прилади. Вони мали дати відповідь на одне запитання: яке походження кулястих предметів, що, неначе м'ячі, встелили дно западини. Понад двадцять років тому вчені зробили припущення: загадкові кулі — не що інше, як колонії мікроорганізмів, котрі живляться металами, розчиненими у морській воді. Кулі виявилися згустками цінних руд: марганцю, кобальту, нікелю, міді.

Щодня, в один і той же час, жінка вирушала з Експериментальної глибинної бази в напрямку до Арпа-Нау. Вона перевіряла покажчик спеціальних апаратів, що фіксували процеси утворення отих м'ячів-рудоносів, яких, за попередніми підрахунками, в глибинах Атлантичного океану зібралося мільйони і мільйони тонн. Подекуди кулі поспіль вкривали дно, і ця підводна «бруківка» мала неоціненну вартість.

Позаду давно зникло, розчинилося в мороці світло ілюмінаторів бази. На глибинах понад п'ять тисяч метрів тривала вічна ніч. Промінь прожектора зрідка натрапляв на знайомі орієнтири — на верхівки підводних скель, на залишки давно затонулого корабля. До западини, де стояли прилади, залишилося плисти хвилин десять. Зненацька вода незвично і миттю ущільнилась, жінка відчула поштовх у спину. Здалеку донісся важкий гуркіт. Радіомаяк замовк. Зв'язок з ЕГБ-1 обірвався.

В разі затухання пеленга кожен, хто перебував в океані, мусив негайно повертатися на базу. Так передбачалося в інструкції. Не роздумуючи, жінка попливла назад. У розкотистому спалахові грому вчулося щось тривожне, зловісне. Жінку охопив неспокій.

Закута в скафандр постать розтинала воду, набираючи швидкість. Вода все більш каламутнішала, здавалося, дно океану застилала хмара, в якій застрявало навіть лезо електропроменя. Жінка рухалася майже наосліп. І незабаром наштовхнулася на хаотичне нагромадження уламків. Навколо безладно височіли безформні брили бетону, їжачилась пошматована, кручена металева арматура. На місці, де ще півгодини тому стояв комплекс підводних споруд, де пульсувало життя, залишилися німі руїни.

Жінка в розпачі сновигала поміж потрощених, розчавлених будівель. У неї жевріла надія — може, хтось із товаришів урятувався, може, десь уцілів якийсь закуток серед страхітливого спустошення… Та живих не було. Пекельний вибух змів усе, не витримав навіть надтвердий моноліт фундаменту, розколовся, розповзся; величезні уламки стали дибки, потрощивши приміщення лабораторій, складів, житлових відсіків.

Каламуть повільно осідала. Прибита горем жінка не помічала над головою величезної металевої конструкції, що, закинута вибухом на скелю, сповзала схилом униз. Ще мить — і кам'яний град посипався на мандрівницю у скафандрі, закрутив її, поволік у чорну безодню.