Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій (полная версия книги TXT) 📗
Першим увійшов Лисий і зразу ж попрямував до ряднини, за якою перед тим милася Леля. Він одкинув запону й остовпів. Ночви стояли вертикально при стіні, й мертвої води в них, звісно ж, не було.
— Навіщо вилили воду? — різко обернувся він до дітей.
— А чого її зберігати? — відказав Івась. — Ще й Глина постійно хотів напитися…
Леля стояла в дверях і безпорадно дивилася на ночви.
— Куди ви її вилили? — спитав Лисий.
— Відром виносили за хату. Там і вилили, — знову за всіх відповів Івась — як старший. — А що, не треба було?
Лисий мовчки опустився на лаву. Тільки-но він щось зрозумів, знайшов якийсь шлях дій, про щось почав здогадуватися. Лишалося тільки перевірити. А перевірити й не вийшло.
— Яким відром ви носили воду? — спитала хлопців Леля.
— Старим, звичайно, — відповів Івась.
— Ви його після того помили?
— Ні… Нічим було.
Відро ще лишалося мокрим, і на денці збереглося кілька крапель мертвої води. Леля набрала з принесеного ними відра трохи води, вилила в старе відро й побовтала його. Потім обережно вилила просто з відра Лисому на палець.
Вона піднесла до самого пальця каганець, але це виявилося марним. Ніякого результату — палець як був поранений, так і лишився.
Два місяці тому, коли вони ще тільки заволоділи самоварним казанком, така дещиця мертвої води вмить заживила великий поріз на Васильковому горлі. Нею ж дуже швидко вилікували страшну рану, що вже почала наривати, на нозі Лисого після його бою з хробаком. Цієї ночі численні синці й подряпини геть зникли з Лелиного тіла після купання в воді, в якій було трохи мертвої. Отже, зараз у старому відрі мертвої води вже не було.
Але це нічого не доводило — можливо, у відрі частка мертвої води вже була зовсім мала, а може, мертва вода і справді з часом втрачає свої властивості.
Лисий замислився. Всі інші теж мовчали — мабуть, хлопці відчували провину за те, що вилили воду.
— Марічка повернулася? — спитав Лисий.
— Так, щойно ви пішли, — відповів Івась. — Вона спить на печі.
Знову тиша.
— Лелю, перед тим, як ми загасили каганця, ти не намагалася попити води?
— Ще тоді, після купання? — перепитала дівчинка.
— Так.
— Я саме набрала з відра — там трохи лишалось. Але не встигла, бо ви загасили вогонь, і я поставила кухоль на піч. Потім знову потягнулася до нього, але в темряві перекинула…
— Хоч одне зрозуміло, — промовив Лисий.
— Що тобі зрозуміло?
— Зрозуміло, чому я тоді відчув небезпеку.
Він подумав, що це добре. Виходило, що він починає чути небезпеку, яка загрожує не лише йому самому, а й Лелі. Раніше такого не було. Втім, Лисий помітив, що це відчуття в животі останнім часом набуло якоїсь нової якості, чи що. Він тепер гостріше, раніше впізнавав його. Тобто, слід гадати, воно розвивається, стає надійнішим.
— Що казала Марічка?
— Що Пластун дуже образився на нас — за те, що не звернули уваги, коли він прийшов.
— Ну, це справді негарно, та, думаю, він нас пробачить, — Лисий навіть осміхнувся.
Але Івась заперечив:
— Я теж так подумав, але Марічка сказала, що він дуже образився й тепер уже нас ніколи не пробачить. «Вони навмисне так зробили, щоб я подумав, що прийшов невчасно, — каже. — Я їм цього ніколи не подарую».
— Це хто так каже?
— Це Марічка каже, що Пластун так каже, — й собі осміхнувся Івась.
Проте Лисий на його посміх не відповів. Він уже міркував про інше. Думки
стрибали з п’ятого на десяте, все не сходилося, все розлазилося. Лішак викрав казанок, Люба не запропонувала йому змастити подряпини, Інженер не знає про цілющі властивості мертвої води, Пластун заговорив, хтось зрізав верхівку дуба… Ніякого зв’язку не було. Треба визначити найголовніше, згадав він давню Інженерову науку. Що тут найголовніше? Все головне. І все може потерпіти. А що не може?
Не може терпіти криниця. Скоро ранок. Люди прийдуть по воду. Так, вода не лікує. Але чи напевне це означає, що вона не отруйна? Це можна перевірити тільки в один спосіб.
Він повільно підвівся, пройшовся кімнатою. Діти насторожено стежили за ним, намагаючись вловити плин його думок.
Лисий узяв кухоль, набрав у нього води з нового відра й щедро полив собі на палець. Подивився, почекав. Знову набрав води.
— Ні!!!! — страшно закричала Леля, першою зрозумівши, що він замислив.
Але зупинити Лисого вона не встигла. Він підніс кухоль до вуст і зробив великий ковток води.
Запала мертва тиша. Тільки з печі пролунав тоненький зляканий голосок:
— Що сталося?
— Нічого. Нічого не сталося, спи, маленька, — спокійно відповів їй Лисий.
Якщо гора не йде до людини…
Але поспати їй цієї ночі більше не вдалося. Та й нікому іншому також.
Тихо розчинилися двері, й до хати, з зусиллям переступивши через поріг, увійшов старий Інженер. На плечі його сидів вірний сторожовий пацюк Ряха.
Глина погрозливо загарчав, і Ряха притиснувся до шиї старого, із ненавистю позираючи на великого рудого пса, якого не полюбив із першого погляду, ще коли діти тільки привели собаку до села.
Скільки пам’ятав себе Лисий, Інженер здебільшого сидів у своїй хаті. На вулицю виходив дуже рідко. А щоб зайти до когось в оселю — то це тільки тоді, коли хтось помирав.
— У нас іще, дякувати, всі живі, — привітно промовив хлопець.
Схоже, Інженер прийшов не сваритися, бо на цю зухвалість нічого не відповів. Тільки Ряха ображено задер писок.
Леля ж повелася зовсім інакше. Вона набрала кухоль води й подала старому. Той узяв воду й запитально подивився на дівчинку. Вона у відповідь кивнула. Інженер спочатку обережно зробив один ковток, а потім жадібно осушив увесь кухоль. Після цього знову запитально подивився на Лелю й показав очима на Ряху. Видно, вдома вони пити воду, принесену Любою, так і не наважилися.
Тож, виходить, їх привела спрага?
— Як твоя подорож? — спитав старий Лелю, коли Рясі дали черепок із водою.
Це було погане запитання. Лисий не розумів чому, але відчував, що зараз би не варто надто багато розповідати Інженерові. До того ж він відчув, що винен перед Лелею, — ціла ніч минула після її повернення, а він не знайшов часу розпитати її про подорож. А Інженер, схоже, саме заради цього й прийшов до них — сам, незважаючи на ніч, слабке здоров’я та й, зрештою, на те, що він же — Інженер, головна людина в селі.
Мабуть, про те саме подумала й Леля, бо відповіла не так, як очікував Лисий:
— Нормально. Вернулися живі, то й добре.
Для Лисого це прозвучало як докір. Якби вона почала докладно розповідати про свою з Васильком мандрівку до русалок, було б ясно, що вона не ображається. Втім, у цій її образі був і добрий бік: Інженерові відомо значно менше, ніж Лисому. Хлопець принаймні знав головний результат подорожі: Леля бачила русалок і розмовляла з ними.
— Бачили русалок? — спитав Інженер, не дочекавшись продовження Лелиної розповіді.
— Звісно, ми ж до них і ходили.
— І що? — знову, помовчавши, озвався Інженер.
— Нічого. Поговорили й повернулися додому.
Знову пауза.
— І що вони сказали?
Доки було про що розповідати, дівчинці легко було відказувати, хай і коротко. А тепер вона несподівано відчула, що не знає, як відповісти. Вона намагалася згадати розмову й не могла. Говорили про собаку, як її витягти на кручу. Говорили про те, що вона вродлива. А ще про що?..
— Це була тільки перша розмова. Так, ні про що…
— Ти хочеш сказати, що збираєшся знову до них іти? — удавано здивувався Інженер.
Щось у його поведінці було не так. Він був зовсім не схожий на того Інженера, якого Лисий знав стільки, скільки себе пам’ятав. І Ряха поводився дивно — тулився до шиї свого хазяїна, то занурював писок йому під комір, то позирав звідти якимось ніби аж винуватим поглядом. Здавалось, Інженер веде розмову з Лелею для годиться, зовсім не переймаючись тим, про що йдеться. Виглядало на те, що вся ця розмова — лише підготовка до головного питання. Чи повідомлення. І саме в цьому — таке у Лисого складалося враження — Інженер був невпевнений. Саме цього рішення він, схоже, ніяк не міг прийняти: повідомити чи не повідомити, спитати чи не спитати.
