Мільйонери з порожніми кишенями - Берна Поль (читаем полную версию книг бесплатно TXT) 📗
Проте Філіп ще не допевнився, що перемога — на його боці.
— Хлопці зроду в це не повірять, — промовила Міке. — Треба винайти якийсь спосіб, щоб вони мимоволі самі переконалися! Беру це на себе!
Вона налагодилась бігти, але Філіп притримав її за руку.
— Я зразу хочу довести, що буду не зайвий у вашому гурті,— сказав він усміхаючись. — Слухай-но уважно! Ближчими днями тут в околиці можна заробити чималі гроші…
— Як-то? — запалилася Міке.
— Вчора ввечері я їздив з батьками до Кадьєра. Поблизу монастиря отаборилась група з якоїсь кіностудії — знімає сцени до історичного фільму «Трубадури королеви Жанни». І там щодня набирають статистів за добру платню. А вам цього й треба. Я бачив — на мерії висить об'ява: для знімання їм терміново потрібен хлопець. Варто б зацікавитись…
Міке стрілою помчала до командного пункту ордену — себто до каземату — й повідала приятелям незвичайну новину, яку вона, мовляв, почула випадково від одного туриста.
— Треба зараз же поспішати туди, де знімають цей фільм!
Смішко осідлав велосипеда й мерщій покотив до Кадьєра. Туди було вісім кілометрів. Та вже за годину він улетів до каземату, вимахуючи копією об'яви.
«Терміново. Потрібен хлопець 12–14 років на епізодичну роль погонича віслюків — бажано чорнявий, кучерявий і з чорними очима. Віслюк має бути якнайпоказніший. Приходити в понеділок на восьму годину ранку. Фосіне-фільм, Кастель-д-Азюр».
Шарлюн притьмом засурмив збір, і всі лицарі позбігалися до каземату. Шарлюн уголос прочитав об'яву, склав папірця й, уважно оглянувши зосереджені обличчя товаришів, втупився в одне з них.
— Їм потрібен саме Тітен! — гукнув Шарлюн. — Це його роль!
Лицарі одностайно ствердили Шарлюнову думку. Тітен спершу відмагався як міг: вайлуватий зроду, він волів не братися до цієї морочливої справи. Та Шарлюн почав його лаяти:
— Ви гляньте на це ледащо! Раз у житті його млосні баньки могли б нам прислужитися, а він, бачте, комизиться!
— Я ніколи не знімався в кіно! — заволав бідолаха.
— Ми тим паче! Але ти з нас усіх найфотогенічніший. Зрештою, скільки того діла: всміхнешся, покажеш зуби, повториш разів сто якусь нісенітницю, що її підкажуть, а ввечері дістанеш міністерську платню!
Стороплений Тітен удався до останнього аргументу:
— А віслюк?
Лицарі вибухнули нищівним сміхом:
— Ну, хіба ж ми не спроможемось знайти віслюка? Тебе ж знає тут кожна душа: невже тобі його ніхто не позичить?
Цілий день лицарі блукали околицями, шукаючи потрібного віслюка. Вони здибали їх аж одинадцять, але жоден не годився: цей був замалий, той застарий, цей сухоребрий, а отой шолудивий. Надвечір стало ясно: задум не вдався. Шарлюн, збентежений до краю, визвірився на нещасного Тітена:
— А йому, бач, і за вухом не свербить! Йому байдуже, що ми втрачаємо таку чудову нагоду! І через що? Через якогось віслюка!.. Ну що ж, іди спати, Тітене-телячі-баньки! А коли бува за ніч розхоробришся — спробуй уранці піддобритись до Шпинделя!
Ясна річ — піддобритись до Шпинделя було неможливо — і лицарі, зареготавши, порозходились по домівках. А Тітен вернув додому мало не плачучи. Він ліг спати й, дарма що не чув нічиїх молитов, спалося йому так само кепсько, як нещодавно Зозуликові. Проте міцний сон, який зійшов на нього нарешті, сотворив те, що поважні люди іменують по-вченому «кризою сумління».
Хлопець збудився о шостій годині, сповнений зваги, енергії і в такому доброму гуморі, що вчорашні страхи видались йому за ніщо. Він підбіг до вікна. Був один з тих погожих золотих ранків, що ними славиться цей благодатний край. Перші промені сонця вигравали на тихій воді.
— А чом би мені цього не зробити? — мовив Тітен, уявивши, як потерпають його товариші на саму згадку про норовливого Шпинделя.
Він побіг до мосьє Мазета. Той тільки-но встав і порався в себе на винограднику — він вирощував найкращий на ціле Порт-Біу «клерет». Побачивши хлопця, мосьє Мазет щиро здивувався.
Тітен звичайненько привітавсь до нього, а тоді спитав:
— Чи ви б не дали мені на сьогодні Шпинделя?
Старий здивувався ще дужче:
— Як на мене — будь ласка! Але Шпиндель не схоче тебе слухатися… А навіщо він тобі?
— Мені треба віслюка, щоб зіграти в Кадьєрі роль трубадура, — пояснив Тітен. — І віслюк має бути якнайпоказніший…
— Шпиндель — найпоказніший віслюк на всю нашу округу! — ствердив мосьє Мазет. — Але сам знаєш — слухатись він буде чорта пухлого!
— Де він?
Мосьє Мазет пронизливо свиснув. З-за найближчої огорожі зразу виткнулись хитрі Шпинделеві очі й довгі вуха. Тітен, хоч і приготувався до зустрічі, мимоволі позадкував.
— Як ви гадаєте — чи я на нього зможу сісти?
Мосьє Мазет засміявся:
— Я не пробував, хлопче! Куди вже мені! Та присягаюся — навіть ковбой десяти секунд не висидить на ньому верхи!
— А я мушу висидіти! — буркнув крізь зуби Тітен, стискаючи кулаки. — Це останній мій шанс…
— Я зараз його загнуздаю, — мовив мосьє Мазет, ховаючи усмішку, — а далі вже сам давай собі раду… Говори до нього ласкаво, всміхайся, може, якось і вмилосердиш. Він ще сьогодні не ревів — значить, у доброму гуморі…
Шпиндель роззявив страхітливу пащу і з видимою огидою дав себе загнуздати. Він знав, що ця церемонія завше передувала осоружній мандрівці на ринок до Бандоля чи Санарі. Але цим разом господар ласкаво поплескав його по спині й пустив на волю. Тітен. позеленілий з ляку, походжав оддаль, заклавши руки за спину. Ось він ступив кілька непевних кроків до Шпинделя. Віслюк підвів голову, наставив вуха й, не зворухнувшись, дивився на нього.
— Любий Шпинделю! — солоденько почав Тітен. — Ти найгарніший віслюк з усіх, яких я тільки бачив… Ти віслюк надзвичайний… Та що там казати! Такого, як ти, немає в цілім світі!
Шпиндель, бачилось, ґречно здивувався на ці компліменти й двічі злегка махнув вухами, що означало стриману приязнь. Відтак він завмер, чекаючи, що буде далі.
— Шпинделю! — завів знову Тітен тремтливим голосом. — Я певен— ми з тобою порозуміємось! Якої ти думки про невеличку прогулянку до Кадьєра?
Шпиндель знов махнув вухами. Віслюк ділив двоногих тварин надвоє: великих і малих. Він і трохи не боявся перших, які ставилися з повагою до віслячої братії; але від останніх краще було триматися далі. Однак хлопець з ласкавим голосом геть різнився од інших, і лице його в м'якому вранішньому світлі здавалося віслюкові таким вельми приязним…
Тітен наважився, підступив ближче й опинився просто перед жахливими Шпинделевими щелепами.
— Шпинделю! — проказав він іще солодше. — Я ж і разу не замірявся на тебе ломакою! І пожежа тобі зовсім не зашкодила. Може, ти погодишся скуштувати чогось смачненького?
І хлопець розкрив долоню, повну цукру. Шпиндель змахнув приязно вухами, схрумав шість грудок і смачно облизнувся. Розмова починала видаватись йому цікавою. Тітен трохи осмілів: перш ніж вийти з дому, він висипав у кишеню цілу цукорницю — а з таким припасом, очевидячки, можна було прийти до згоди.
— Шпинделю, любий Шпинделю! — мовив Тітен, торкнувшись недоуздка. — Пройти вісім кілометрів пішки — мені за дурничку, але я волів би проїхати їх верхи на тобі. Що ти на це скажеш?
Шпиндель змахнув правим вухом уперед, наліво й назад — це був знак, що він вагається. Тітен пригостив його ще однією жменею цукру. Обидва вуха стали сторч і застигли: барометр показував «ясно». І Тітен, усолоджуючи віслюка манірними й облесливими речами, повів його до узгірку.
Спантеличений мосьє Мазет стояв з краю виноградника і не важився рота розкрити, боячись розізлити тварину. Він не повірив власним очам, коли побачив, що Тітен сходить з віслюком на узгірок і вилазить йому на спину. А Шпиндель, посолодивши душу, сомів і ласо облизувався, дозволяючи Тітенові сісти верхи.
Тітен учепився в недоуздок обома руками.
