Чарiвнi окуляри - Нестайко Всеволод Зиновьевич (книги читать бесплатно без регистрации полные txt) 📗
І справді, я відчув на собі скафандр космонавта, і я побачив блакитну Землю, від якої ми віддалялися з шаленою швидкістю. Я ледь встигав помічати супутники і космічні станції, повз які ми мчали...
Аж от ми пригальмували біля дивовижної споруди з численними антенами і безліччю ілюмінаторів. Козачок Ґулька постукав (видно, своїм перначем) по люкові. Люк відчинився, і ми влетіли всередину. У кріслі перед величезним екраном сидів кумедний дідусь в окулярах з подвійними скельцями — верхнє прозоре, нижнє темне.
— Зараз я з ним побалакаю мовою казковою, яку ти не зрозумієш... Поясню йому, що нам треба, — сказав Козачок Ґулька і заджерґотів щось чарівникові Івану Івановичу Шукайлу (звичайно ж, це був він). Той закивав і підняв голову, щоб дивитися на екран крізь темні скельця.
— Коли пан Шукайло дізнається про злочинні надзвичайні події, він дивиться крізь темні скельця; а коли дізнається про гарні, радісні надзвичайні події, дивиться крізь світлі, — пояснив Козачок Ґулька.
На екрані швидко замиготіли страшні кадри, наче з американського фільму жахів, і враз виник стоп-кадр, на якому я побачив Ромку. Він лежав зі зв'язаними руками, ще й прикутий ланцюгом до батареї парового опалення у напівтемному підвальному приміщенні... Поруч, на старому пошарпаному дивані, куняв коротко стрижений здоровило з бичачою потилицею.
— О! Це те, що нам треба! — мовив Козачок Ґулька, а тоді вдячно заджерґотів щось чарівникові Шукайлу, і ми знову вилетіли у відкритий космос.
— Адреса в нас уже є. Будемо визволяти Ромку! — сказав Козачок Ґулька.
— Але ж ті рекетири мене побачать, — сказав я.
— Як же вони тебе побачать, коли ти невидимий, — усміхнувся Козачок Ґулька.
Я роззирнувся і справді не побачив ні рук своїх, ні тулуба. Тю! Ми мчали з шаленою швидкістю назад до Землі. От уже й Київ... Осяяний вогнями Хрещатик, Майдан Незалежності... Але ми полетіли на околицю, на Куренівку. І опустилися у садку якогось приватного будиночка. На стовпі хитався невеликий ліхтар, ледь освітлюючи подвір'я.
— Ну от — приїхали! — сказав Козачок Ґулька.
— А як же ми всередину зайдемо? — спитав я. — Двері ж, мабуть, зачинені.
— А нащо нам двері? Ми ж невидимі, чарівні. Ми й крізь стіни проникнемо! — І, на мій подив, ми справді вільно проникли всередину будиночка крізь стіни.
У напівтемній кімнаті, яку ми бачили на екрані в Шукайла, лежав на підлозі Ромка. Ми наблизилися до нього, і враз Ромка скочив на рівні ноги, звільнившись від мотузок і ланцюгів. А замість нього на підлозі опинився зв'язаний і прикутий здоровило з бичачою потилицею. Від жаху очі в здоровила зробилися, як колеса. А на лобі набрякли дві здоровенницькі сині ґулі — Козачок Ґулька таки не втримався і вперіщив його своїм перначем.
— Давай, Ромко, швидше сідай на Літайка! — вигукнув Козачок Ґулька. І враз Ромка став невидимий, а я відчув, що він уже сидить поряд зі мною на Літайку.
І, вилетівши крізь стіни з будиночка, ми помчали до нас додому. Біля нашого будинку ми з Ромкою злізли з Літайка і знову стали видимими. Як добре мати справу з чарівниками!
Ромка захоплено вигукнув:
— От спасибі, що врятували! А я вже думав, що мені капець!
— А де ж чарівні окуляри? Чому ти ними не скористався? — спитав я.
— Та в кишені! Рекетири ж мене одразу зв'язали, і я не міг дотягтися до кишені, — сказав Ромка. — А як ви мене знайшли?
— Вася тобі все розкаже! — мовив Козачок Ґулька. — А я зараз поспішаю — ви ж у мене не одні.
— А що ж я мамі скажу? — почухав потилицю Ромка. — Хто ж мене звільнив?
— Скажеш, що втік, виявивши кмітливість і спритність! Хлопець ти з фантазією, щось придумаєш! — сказав Козачок Ґулька. — А в міліцію треба таки заявити: і адреса тобі відома, і словесний портрет описати зможеш. Безкарними цих покидьків лишати не можна. Ну, бувайте здоровенькі!..
Я глянув на Ромку: він був блідий і нещасний — далася-таки взнаки йому та надзвичайна подія!
І раптом я подумав: чи не за те йому ті переживання, що він без співчуття поставився до сліпої сестрички Ритки Скрипаль?..
Але я Ромці нічого на сказав. Та він сам, мабуть, це відчув. Він витяг з кишені чарівні окуляри і простягнув мені:
— На! Хай вони в тебе будуть. Все-таки вони більше твої, ніж мої. То й вирішуй їхню долю!
ПРИГОДА ЧОТИРНАДЦЯТА
Остання.
Ми з Ромкою дуже переживали: і сліпу Любочку, Ритчину сестричку було дуже жаль, і так не хотілося назавжди втрачати чарівні окуляри!..
— Це ж без чарівних окулярів і Козачка Гульку більше ніколи вже не побачимо... — зітхав Ромка.
— Авжеж... Але... — зітхав я.
— Ну що ти все «алекаєш, алекаєш»! — вигукнув Ромка. — Думати треба! Робити щось треба! Щоб і сліпій Любочці допомогти, і чарівні окуляри назавжди не втратити!
— А що... що робити? Ти знаєш?
— Ну... ну хоча б.... хоча б до нашої доброї чарівниці Маргарити Степанівни піти, розказати їй все. Вона ж добра, вона щось придумає, допоможе нам.
— А де її знайти? Ми ж уже раз шукали її колись. І не знайшли.
— Ну, по-перше, погано шукали. А по-друге, не було такої поважної причини! — сказав Ромка.
— Ну, давай ще пошукаємо, хіба я проти... Думаєш, мені так хочеться втратити чарівні окуляри?..
— О! Це вже конкретна розмова! — зрадів Ромка. — Ходімо!
І ми пішли шукати квартиру Маргарити Степанівни. І знову почалася плутанина.
— О! Це той двір! — вигукував Ромка.
— А де ж візерунчасті двері на першому поверсі? — питав я.
— Ну, може, вона поміняла двері, — казав Ромка.
— А чого їх було міняти? — знизував я плечима. — Хто це міняє цілісінькі гарні двері, та ще візерунчасті?
— Ну, вона ж не звичайна собі бабуся, а чарівниця!
— Ні, це не той двір! — заперечував я.
— А я кажу, той! — наполягав Ромка. — І двері просто у двір виходять, і кнопка для дзвоника така сама!
— Ну, то дзвони!
— І подзвоню! — Ромка натиснув на кнопку. За дверима задеренчало. І враз почувся басовитий собачий гавкіт — гавкало щось здоровенницьке: чи то вівчарка, чи навіть дог.
— Таки не воно! — вигукнув Ромка. — У Маргарити Степанівни собаки не було!
Під лютий собачий гавкіт ми чкурнули з того двору. І подалися шукати далі. Нарешті Ромка вигукнув:
— О! Оце таки той двір! Я запам'ятав підворіття — обабіч нього два гранітних стовпчики, щоб машини, заїжджаючи, кути підворіття не оббивали. Це ще з довоєнних часів лишилося у старих підворіттях. Тепер такого не роблять.
Я теж згадав, що колись звернув увагу на ці стовпчики. Так! Здається, таки воно. Ми зайшли у двір і здивовано перезирнулися. Будинку Маргарити Степанівни не було — він був знесений. І те місце обгороджене високим парканом.
— Тю! Ти диви! Знесли! — вигукнув Ромка. Він був дуже цікавий — всюди йому треба було встромити свого носа. Він знайшов дошки, не дуже міцно прибиті, одірвав їх, розсунув і поліз. Я, звичайно, за ним. І раптом Ромка почав падати у глибокий котлован, виритий під фундамент нового будинку. Я схопив його за рукав, але не втримав і разом з ним полетів униз. На наше щастя, хтось поклав на дно котловану у цьому місці солом'яні мати, і ми не тільки не повбивалися, а й не дуже забились.
— Їжачку, ти живий? — спитав мене Ромка.
— Та живий! Але як ми звідси виберемося? Глибоко ж!
— А чого ти мене хапав? Лишився б нагорі — людей покликав би!
— Я ще й винний! — образився я. — Тебе ж рятував.
— Ну, пробач, пробач! Це я, звичайно, дурницю впоров. Я ж не знав, що край котловану так близько. Але ти не дрейф! Чарівні окуляри при тобі? Не розбив?
— По-моєму, цілі, — я поліз у кишеню й витягнув окуляри. І раптом побачив, що в мене в руці не одна, а дві пари окулярів — у кожної одне скельце заклеєне.
— О! Козачок Ґулька зараз з'явиться, раз дві пари зробив! — вигукнув Ромка.
Я дав одні окуляри Ромці, й ми одночасно начепили їх. І... Щойно світило сонце, голубіло небо, літали пташки... і враз настала абсолютна темрява, хоч в око стрель, як каже мій дідусь. Я торкнув себе за обличчя, щоб скинути окуляри, і відчув, що окулярів на носі нема.
