Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо - Нестайко Всеволод Зиновьевич (библиотека книг .txt) 📗
Як би там не було, але і на цей раз київські кандидати, мабуть, приїдуть і знову, напевно, зупиняться у діда Варави. Вони знають, у кого зупинятися. І з вечора по старої мисливської традиції будуть пити горілку, і розповідати різні мисливські історії, і співати пісні, і жартувати один над одним. А на світанку дід розбудить їх, і вони, поспішно збираючи свої мисливські обладунки, будуть кривитися від головного болю, тремтіти дрібної тремтінням від ранкової прохолоди і стогнати. А Батюк, як завжди, взагалі не захоче вставати. Накривши обличчя капелюхом, він буде хрипло бурмотіти сонним голосом:
— Лягайте! Чого ви вскочили! Ніч на дворі. Не встигли влягтися — і вже… хр — р-у, — і відразу перейде на храп.
Вони будуть довго розштовхувати його, він буде брикатися, говорити: «Ідіть, я вас наздожену», — нарешті ругнется і встане. І вирушать вони в плавні. Дід на човнику, вони на плоскодонках. Дід тільки й робить, що стоїть і чекає їх. Тому що вони не їдуть, а зигзагами сіпаються по воді: з лівого борту гребнут, човен вправо пливе, з правого гребнут — вліво пливе і так весь час. А човник діда як по струнці йде. Ох і човник у діда Варави! Легкий як пір'їнка, летить по воді, як птах, як нові кораблі на підводних крилах. Проте всидіти на ньому, крім діда, мало хто міг. Дуже нестійкий, верткий човник. Пливеш на ньому, ніби по канату йдеш, — весь час балансувати треба.
У позаминулому році на відкриття полювання мисливців до нас наїхало тьма. Човни відразу все розібрали.
А кияни спізнилися — вночі приїхали. Не дісталося їм човнів. Один човник дідів залишився. Що робити?
— Удвох на цьому човнику їхати і думати нема чого — потоне, — сказав дід. — А то можна було б розвести на місця.
— Так по одному ж можна переїхати, — говорить Засувка.
— Абсолютно вірно, — спокійно зауважує дід. — А звідти хто човен буде переганяти?
— М — да, — глибокодумно промимрив Засувка.
— А якщо пацанів використовувати! — Сказав Олег (ми якраз тут же стояли).
— Ще утопите мені пацанів, — сердито буркнув дід.
— Та ні! Чого там! — Вирвалось у мене. — Ми ж легені. По черзі будемо перевозити. А якщо і перевернемо, так ви ж знаєте, як ми плаваємо! Як риби!
— Ну що ж, спробуйте, — погодився дід. — Тільки роздягніться, хлопці. Бо доведеться, напевно, покупатись.
Оскільки я першим вискочив, то й перевозив першим я. Перевозив Олега. Ну, перевозив, мабуть, не те слово, бо перекинулися ми біля самого берега, навіть не встигли від'їхати. Тільки він сів, тільки почав влаштовуватися, як ми вже й перекинулись. І хоча біля берега було зовсім дрібно, Олег примудрився зануритися у воду з головою.
— Проклята посудина! Душогубка, а не човен! — Лаявся він, вилазячи на берег.
Товариші сміялися, а Сидоренко сказав (він говорив, широко розтягуючи слова):
— Ось верт — ля — вий! Всидіти не мо — же — ет! Немов у нього ярмо — ОЛКИ в одному місці! Зараз я поїду, раз ти не можеш.
І поліз в човник.
— Ви штанами, штаньми прямо на дно сідайте, — радив дід. Але на дні човника була вода, і Сидоренко не хотів мочити штанів.
— Це, чого доброго, радикуліт заробиш, — сказав він, поклав поперек бортів дощечку і сів на неї.
Дід тримав човник, поки ми сідали, а потім відштовхнув нас від берега. Я обережно почав гребти, і ми поїхали. Сидоренко сидів прямо, як перший учень за партою. Обома руками він тримав рушницю, балансуючи ним, немов канатоходець у цирку.
«Добре сидить, доїдемо», — подумав я. Ми вже були якраз на середині річки. І тут над нами низько — низько з шумом пролетіли три крижні. Сидоренко раптом сіпнувся, скинув рушницю (мисливець він був дуже азартний), але вистрілити не встиг — ми втратили рівновагу. Човник став хилитися — хилитися набік.
— Дядечку! — Кричу. — Увага, перевертаємося! Він тільки рукою по воді — ляп, ляп, ляп.
Та хіба рукою за воду втримаєшся! Бултих!
Останнє, що я бачив, — це те, як новенькі гумові чоботи з довгими халявами майнули в повітрі і вода зімкнулася над ними. Опинившись у воді, я відразу виринув і схопився за перевернутий човен.
Через якусь секунду з води показалася голова Сидоренко, особи не видно: мокре волосся до підборіддя все заліпили.
— Рушницю! — Булькнув він і знову зник під водою: як поплавок, коли клюне риба.
Потім знову виринув, знову:
— Рушницю!
І знову під воду.
— Що там у вас? — Весело загукали з берега.
— Дядько, рушниця, здається, втопили! — Закричав я у відповідь.
Тут і Сидоренко вже остаточно виринув і, відпльовуючись, проридав:
— Прогав—і-і—л! Адже йому ціни немає!
Ледве ми з ним до берега дісталися — я човник і весло перед собою штовхав, а він… Я вже боявся, щоб він з горя сам не потонув. Пливе і стогне:
— О господи! Таке рушницю! Таке рушницю! На березі дід почав заспокоювати:
— Нічого, витягнемо! Ось хлопці пірнуть і витягнуть.
Попливли ми з Явою. Пірнали — пірнали — нічого не витягли. Дно в'язке, затягнуло рушницю в мул — хіба знайдеш.
Поки ми пірнали, дід Варава заспокоював Сидоренко, а коли повернулися з порожніми руками, дід розсердився на нього — ніби Сидоренко не своє, а його рушницю втопив:
— А чого ви смикалися? Чого смикалися? Треба було сидіти спокійненько! Їхати, раз везуть! Так ні ж — качок йому захотілося. Першому. Ще ніхто не стріляв, а він уже, бачиш, смикається. Таку дорогу річ втопити! Хіба вам можна рушницю довірити! З пугача вам стріляти, а не з рушниці.
Сидоренко винувато мовчав, і не виправдовувався, і не ображався, що дід його (кандидата в науки) відчитував, як школяра. Дід часто на полюванні під гарячу руку і лаявся, і жартував над ними, і вони ніколи не ображалися. Невигідно їм було ображатися. Дід Варава знав плавні, як свою кишеню.
Під час війни був він тут у партизанів провідником — «головним лоцманом", як його тоді називали. І все мисливці знали — як підеш з дідом на полювання, ніколи без дичини не будеш.
Звичайно, і цього року приїдуть київські мисливці до діда Варава. Це факт…
— Як ти думаєш, — спитав я, дивлячись у воду, — якщо рушниця два роки пролежала під водою в мулі — зіпсувалося воно? Або можна витягнути, почистити і знову стріляти?
— У мулі воно може пролежати і тисячу років, і нічого. Щоб тоді археологи робили, якби речі не зберігалися під землею, під водою і взагалі. Без роботи вони б сиділи.
— От би витягти то рушницю. Воно ж рідкісне. З нього на змаганнях чемпіони стріляли. Думаєш, дарма він так переживав.
— Ніякого рушниці ти, звичайно, не витягнеш. Бо його вже так затягнуло, що потрібно річку осушити, щоб його знайти. Може, археологи його і знайдуть через триста років. Але ніхто не дізнається, що це при нас воно потонуло і ми пірнали — думали дістати.
- І ніхто не дізнається, що ти тікав на безлюдний острів і жив там двадцять вісім років, два місяці і дев'ятнадцять днів. І самого острова, може бути, тоді вже не буде.
— Острів?то буде, не хвилюйся.
Ми знову випливли на плесо, досить великий, за яким навіть ходили хвилі з баранчиками (бо якраз знявся вітер), як по справжньому морю. Це був вже п'ятий плесо, який ми пропливали. І островів ми вже проїхали мало не десяток. Я кожен раз питав: «Може, цей?… Або цей? Гарненький же безлюдний острів. Що тобі треба? знову випливли на плесо, досить великий, за яким навіть ходили хвилі з баранчиками (бо якраз знявся вітер), як по справжньому морю. Це був вже п'ятий плесо, який ми пропливали. І островів ми вже проїхали мало не десяток. Я кожен раз питав: «Може, цей?… Або цей? Гарненький же безлюдний острів. Що тобі треба?» Але у Кукурузо була своя думка, і всі острови він бракував. З різних причин. Той був занадто маленький — ніде розгулятися. У того берега дуже заросли очеретом — до води важко підійти. На тому дерев немає — де ж дрова брати для вогнища. І так далі. Але у Кукурузо була своя думка, і всі острови він бракував. З різних причин. Той був занадто маленький — ніде розгулятися. У того берега дуже заросли очеретом — до води важко підійти. На тому дерев немає — де ж дрова брати для вогнища. І так далі.
