Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Детские » Детские приключения » Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій (полная версия книги TXT) 📗

Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій (полная версия книги TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій (полная версия книги TXT) 📗. Жанр: Детские приключения. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Глина загарчав зліше. Дивився він при цьому кудись уперед. Якщо Леля правильно розрахувала, незабаром мусять бути кущі ліщини, де вранці вони зустріли ведмедя. Не змовляючись, вони з Васильком опустили смолоскипи й тихенько затоптали вогонь. Обоє враз сіли навпочіпки й завмерли, наготувавши зброю.

У кронах дерев було тихо. Не тільки велетенських крил, що завдали їм стільки клопоту, навіть найменшого свисту пташиного ніде не чути. Та й не час птахам заливатися до ранку — скоро осінь.

— А ведмідь — денний чи нічний? — ледь чутно спитав Василько.

— Шшш, — відповіла Леля. Якби ж вона знала. З цими велетами їй досі зутрічатися не доводилось.

Глина голосно гавкнув щось незрозуміле, рвонув з місця й зник у темряві.

— Глино, стій! — забувши про обережність, крикнула Леля, але це не подіяло.

Вони з Васильком підхопилися на ноги й кинулися навздогін.

Бігти на собачий голос, що стрімко віддаляється, в темному лісі, ризикуючи наскочити в кращому випадку на стовбур дерева чи колючі чагарі, а в гіршому — на гадюку чи якогось більшого ворога… Це й бігом не дуже назвеш. Просто намагалися пересуватись якомога швидше й тихіше.

Раптом далекий гавкіт різко урвався. Лелі здалося, вона почула скімлення. А потім Глина, як вона зрозуміла, пустився навтьоки — і просто на них.

Вони з Васильком знову завмерли, навели в темряву заряджені арбалети. Головне — не поцілити свого ж навіженого собаку. Ось він уже близько. Ось уже чути не лише гавкання, а й тупіт його ніг, ось він вискочив із мороку й на всій швидкості кинувся на Лелю. Напад Глини був такий несподіваний, що вона не втрималася на ногах, упала на спину, випустивши стрілу кудись угору і вбік. Глина лизнув її в брудне обличчя й знову несамовито загавкав:

— Мерщій за мною! Дивіться, кого я знайшов!

Він незграбно зіскочив із Лелі, боляче дряпнувши її задньою лапою по щоці, і знову зник у лісі.

Василько допоміг їй підвестися, й вони побігли за Глиною, намагаючись не вірити жодному його слову і все ж розриваючись від такої спокусливої надії.

Глина знову повернувся до них і знову їх кинув, а потім іще раз вибіг їм назустріч, але вже не сам.

Леля міцно обхопила Лисого руками за шию й заплакала, видавивши з себе між схлипами лиш кілька слів:

— Лесику!.. Я їх бачила!.. Я розмовляла з ними…

Втім, йому було байдуже, що саме вона каже. Аби не розмикала судомно зведених рук.

Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - i_005.png

Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - i_006.png

Розділ 2

Мертва вода

Ворогів троє

Листя на деревах тремтіло від дружного хропіння. Все, що було живого, розбіглося світ за очі, аби подалі. Сморід розносився лісом, будив тих, хто не чув хропіння, й вони також нажахано кидалися навтьоки.

Вожак розплющив очі й стиха загарчав. Хропіння миттю урвалося. На хвильку запала тиша, яку потім перервало сопіння, позіхання, шкрябання кігтів по шкурах. Потім кілька хвилин тривав ранковий туалет, після чого лісом рознісся ще страшніший сморід.

І знову тупіт, хекання, короткий писк випадкового нічного звіра, що не встиг випорснути з-під ноги або кулака, що з силою втискалися в землю з кожним кроком.

Десятки сердець билися в унісон й поступово наливалися люттю, що йшла від вожака — найдужчого й найлютішого з усіх у зграї. Він біг попереду, впевнено й цілеспрямовано, на бігу хапаючи широкими ніздрями лісові запахи, але не відволікаючись від головної думки, що знову опанувала його невеличкий мозок: знайти і вбити. Роздерти! Розшматувати! Розгризти!

Звідкись узялося розуміння, що він не один. Що ворогів буде багато, буде багато крові. Їх усіх треба знищити. Але головних ворогів троє. Тільки троє. Вони небезпечні, але зграю не зупинять. От тільки б швидше добігти.

На небо викотився срібний місяць. Вожак не стримався й голосно привітав його. І вся зграя підтримала вожака. Ліс здригнувся від моторошного дружного виття кількох десятків горлянок. Місяць завжди викликав у них бажання прочистити горло чистими й високими звуками. Але вожак припинив таке приємне заняття, озирнувшись і загрозливо гаркнувши на зграю. Це було несправедливо — адже він сам, перший завив на місяць. А тут сердиться. Та хіба ж із вожаком посперечаєшся? Шкода, звичайно, але треба бігти мовчки. До мети ще далеко, однак і ніч попереду довга.

Чи встигнуть вони за цю ніч добігти? То знає тільки вожак.

Вожак також цього не знав. Він і не намагався замислюватися про таке. Коли настане час, він знатиме. Щось у голові підкаже йому. Тоді знатиме й уся зграя.

Загоєння

Дурника Пластуна в селі не любили. Та й як же любити людину, що слова путнього сказати не вміє й до роботи геть непридатна. Ходить ото, тиняється вулицями, в одну хату зайде, в іншу — там юшки миску наллють, там бурячину печену дадуть…

— Що нового? — бува, спитає якийсь із дотепників.

— Е! Хр-р-р! Пттттт, — радісно загомонить у відповідь Пластун, плюючись борщем і промовисто розмахуючи ложкою. — Аіа! Ага.

«Ага» було чи не єдине людське слово, й саме воно завжди завершувало Пластунову розповідь. І ще одна риса була притаманна Пластунові: він завжди приходив невчасно. Звісно, то був не навмисний розрахунок, просто вдача, так щастило. Скажімо, люди вже поснідали, зібралися на город іти, вдяглися, зібрали клунки з таким-сяким харчем, щоб на обід не повертатися додому. Тільки виходити, коли відчиняються двері — і нате! Пластун. Хіба ж таке полюбиш!

Але жаліли. Не було випадку, щоб не нагодували — навіть якщо самі були в скруті.

Пластуном його назвали в ранньому дитинстві. Він ще й сидіти не вмів, а вже навчився повзати. Коли ж підріс, то довго не спинався на ноги, задовольняючись горизонтальним пересуванням — на чотирьох кінцівках. Потім, років у три — вже й пішов. Але не міняти ж ім’я!

— У кожному селі мусить бути свій дурник, — сказав колись, багато-багато років тому, Інженер.

Відтоді Пластуна й вважали дурником, так було заведено. З цим усі погоджувалися, однак насправді — якби спитали кожного окремо — майже кожен визнав би, що Пластун не такий уже й дурник, хоч і не вміє розмовляти. Можливо, не назвали б його дурником через те, що він дуже неоднаково ставився до різних односельців. Часом можна було на городі за обідом чи на вечірніх посиденьках біля Лисої криниці почути таке:

— Миша, він що ж… Його навіть Пластун не любить.

Справді, Пластун хоч і не оминав жодної хати, заходив до всіх за одному йому відомою послідовністю, однак кожен відчував його ставлення до себе. Одних він любив, інших — ні, одних боявся, інших зневажав, і це не залежало від того, як його годували чи яку одежину йому дарували. Причини такого чи такого ставлення були відомі тільки йому одному. А може, і йому не були відомі. Хто ж розбере, що діється в тій Пластуновій голові!

До Лисого, скажімо, Пластун ставився з якоюсь незбагненною сумішшю поваги й страху. Інженера просто боявся. Лелю, схоже, полюбив із першого погляду, а Івася не терпів — навіть на запитання ніколи не відповідав.

— Як справи, Пластуне? — бува, спитає Івась.

А Пластун тільки вовком гляне, відвернеться й піде геть.

Зате від Марічки міг годинами не відходити. Сяде поруч із нею на землю, і розмовляють, розмовляють. Марічка до нього так серйозно звертається, а він у відповідь руками розмахує, шипить, сопе, сміється й без упину агакає. Так бурхливо й натхненно Пластун ні з ким більше не розмовляв. Причому Марічка стверджувала, що вона його добре розуміє. Щоправда, переповісти, про що вони говорили, ніколи не могла. Зрештою, вона взагалі краще вміла ставити питання, ніж розповідати історії.

І ще одну особливість помітив Лисий у стосунках Пластуна з Марічкою. Ото сидять, гомонять, сміються, неподалік стоять люди, дивляться на них — і нічого. Але щойно хтось наблизиться, дружно замовкають і чекають, поки третій відійде. Лисий вбачав причину в Маріччиній сором’язливості, хоча в інших випадках ніякою такою сором’язливістю дівчинка не відзначалася.

Перейти на страницу:

Оксеник Сергій читать все книги автора по порядку

Оксеник Сергій - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля отзывы

Отзывы читателей о книге Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля, автор: Оксеник Сергій. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*