Команда «Синьої чайки» - Селишкар Тоне (читаем книги онлайн .txt) 📗

— То що ж ти збираєшся робити зі мною, хлопче? — спитав Анте.

— Разом із кораблем і товаром у найближчім порту віддамо вас властям! — рішуче відказав Іво.

Анте помовчав, зацікавлено поглядаючи на цього хороброго хлопчину, й трохи перегодом мовив:

— Ти геройський хлопець! Але скажи мені, який дідько поніс тебе й твоїх друзів у море на тій вашій жалюгідній шкаралупині? Мабуть, повтікали з дому? Або забаглося погратися в робінзонів?..

Іво поставив чай на стіл, присів до того столу й мовив розважно:

— Ні те, ані інше! Я й мої друзі — команда «Синьої чайки»! Ми вирішили поспіль жити й поспіль працювати. Хочемо стати досвідченими й сміливими рибалками. Коли мій батько повернувся з Бразілії на Чайчин острів, він весь час напоумлював рибалок, що добрий вилов вони матимуть тільки тоді, коли рибалчитимуть усі гуртом, коли об'єднаються в рибальську артіль — бо ж усім відомо, що сотня рук на багато дужча за дві.

Отак і розповів Іво мотористові сумну історію свого безталанного батька, а також історію «Синьої чайки» — одне слово, все, аж до тої миті, коли він оглушив Анте ломакою по голові.

Анте уважно слухав хлопця. Коли ж той згадав про гроші, які батько змарнував у місті, моторист страшенно зблід, зіниці в нього розширилися, ніби перед ним з'явилася якась примара, він здригнувся і застогнав. Коли ж Іво розповів, як рибалки прогнали його батька з острова, в Анте затремтіли губи, а шрам на чолі йому посинів і набряк.

— Отак і сталося, що тільки через багато років повернувся батько додому. Повернувся, щоб померти. Несила йому було далі жити, — дуже багато зазнав він лиха на своїм віку, та надто вже гнітило його сумління за кривду, заподіяну рибалкам.

Батько заповів мені «Синю чайку» і свою мрію. А я зібрав хлопців з нашого селища й запропонував їм гуртом узятися до діла. Один за всіх, а всі за одного! Й усі поміж собою рівні. Зараз ми, звісно, ще діти, але коли підростем, то всім доведемо, чого можна досягти спільною працею. Я вірю, що матимемо згодом великий корабель і зможемо виходити далеко у відкрите море, де вилов значно багатший. І кожен, хто захоче чесно працювати, зможе пристати до нас. І ніяких заздрощів не буде поміж нас, бо всі ми працюватимемо однаково й порівну розподілятимемо плоди своєї праці. О, мій батько добре усе це зміркував!

Коли моторист знову заговорив до Іва, голос його був добрий і ласкавий:

— Хлопче, дорогий, якби в мене були вільні руки, я обійняв би тебе зараз… Ти кажеш, що твого батька прогнали з острова й він помер?.. То аби ти знав, синку, що й цей гріх лежить на моїй совісті!

Йому здавило горло, й він застогнав, немов зацькований звір, повалився з ліжка на підлогу, потім став навколішки й, простягнувши до хлопця зв'язані руки, скрикнув:

— Звільни мене! І пробач мені!

Іво був украй здивований цим бурхливим виявом щирого каяття, й десь у глибині серця в нього озвався жаль до цієї людини. Він, не вагаючись, дістав ніж з-поза череска й перетяв пута на руках Анте. Увесь його страх перед цим чоловіком десь зник. Анте повільно підвівся, взяв ніж з рук Іва, розітнув собі пута на ногах, випростався, простягнув Івові свою правицю й промовив глухо:

— Ось тобі рука, мій рятівниче. Я твій і нікуди від тебе не втечу. Веди мене на палубу!

Іво відчинив двері.

Коли з люка над палубою несподівано показалася мотористова голова, хлопці потетеріли зі страху, бо гадали, що то пачкар сам розірвав собі пута. Але, загледівши Іва, який ішов слідом за Анте, вони одразу заспокоїлися. А Анте всміхнувся їм і покірно сказав:

— Не бійтеся, хлопці! Нічого поганого я вам не зроблю!

Він присів на велику бухту линви попід щоглою, заплющив очі, бо сонце сліпучо світило в обличчя, кілька раз глибоко вдихнув повітря й, поляпавши себе по кишенях, засмучено згадав:

— Моя люлька!

Міхаел дістав зі своєї кишені мотористову люльку. Вона випала в Анте з рота, коли той упав на палубу, а Міхаел підібрав ту люльку й заховав.

Анте вдячно поглянув на хлопця, набив люльку тютюном і припалив. Потім заговорив тихо, наче сам до себе. Хлопці підступили ближче, а потім один за одним посідали просто на палубі, здивовано слухаючи історію людини зі шрамом.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

— Отже, завдяки щасливому випадкові (хоч, правду кажучи, цей випадок важко назвати щасливим) я опинився серед вас, дорогі мої хлопчики… — почав свою оповідь Анте. — Ви для мене — щирі друзі, мої рятівники, я вірю, що вас мені послала сама доля. За молодих років я був такий, як і ви. Мешкав у місті, мав батька й матір, які любили мене та опікувалися мною, ходив до школи, потім учився далі й став капітаном. Ви дивуєтеся. Так, був я справжній капітан, такий, яких ви, мабуть, бачили на пароплавах, — у гарній синій морській формі з золотими нашивками, в кашкеті, оздобленому золотом. Я був молодий, вродливий, енергійний, але страшенно легковажний. Жадоба до грошей запаморочила мені голову. Забаглося мені стати багатим, неймовірно багатим, таким, як оті американські мільйонери, що живуть з кривавих мозолів своїх робітників. Забаглося стати можновладним, піднестися над усіма, мати багато-багато грошей та багато кораблів, щоб інші працювали за мене, збільшуючи моє багатство… І я вдався до шахрайства. До звичайнісінького неприхованого шахрайства. Я общитував матросів, які отримували платню, меншу за мою в десятки разів. Але грошей тих мені однаково не вистачало. А згодом моє шахрайство було викрито, й мене нагнали зі служби.

Незабаром у місті я познайомився з тими людьми, котрих ви оце покинули на острові.

Вони теж шукали легких зарібків і бралися до будь-якого, хай і найганебнішого, ремества, аби тільки загребти грошики — не добром, так силою. Всі вони вже по кілька разів сиділи у в'язниці за шахрайство, крадіжки та розбій. Я завів з ними дружбу, й вирішили ми вдатися до пачкарства.

Перш за все нам треба було дістати гроші на корабель. І ось у портовім шиночку ми організували справжній картярський дім, заманювали до нього моряків і вигравали в них усенькі гроші. Саме в цей час у порту продавався «Метеор», яким цікавилось чимало покупців. Отут нам і нагодився твій батько, Іво. Тепер я вже знаю, що то був твій батько, — ти мені його дуже добре змалював. Ми дізналися, що він має при собі багацько грошей, заманили його до себе, мало не силою всукали йому карти й почали грати, потай доливаючи йому в склянку п'янливу суміш. Ще не минула й ніч, а твій батько не мав уже жодного динара. Тож замість твого батька «Метеор» купив я, й відтоді почалося наше одчайдушне життя на морі. Ми були дуже спритні — до останнього дня ніхто, крім оце вас, і гадки не мав, що ми займаємося контрабандою. Лише один раз нас зупинив посеред моря патрульний човен митної сторожі. «Метеор» саме вщерть було наладновано контрабандою. Тоді це нам не минулося б, якби ми… Усе сталося так: корабель ми, звісно, зупинили, обидва митники зійшли до нас на палубу, ми їх там убили… Човен їхній затопили, а трупи зашили в парусину, прив'язали до них залізяччя й кинули в море…

Анте затулив долонями обличчя й увесь затремтів. Потім, трохи опанувавши себе, повів далі:

— Ще тільки ми здалеку забачили той патрульний човен, мої приятелі поклали, що порішать митників. Я був проти вбивства, просив їх, благав… Проте воно таки сталося…

Відтоді вдень і вночі перед очима в мене стояли забиті митники, я втратив спокій, совість мене геть замучила. Безперестань переслідував мене й погляд твого батька, в якого ми так підступно загарбали гроші…

Моє серце ятрили сумніви: чи залишитися довіку злочинцем, чи віддати себе в руки правосуддя? Отак і вагався я поміж добром та злом…