Тореадори з Васюкiвки - Нестайко Всеволод Зиновьевич (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации txt) 📗

Ми з Павлушею нерiшуче затупцяли на мiсцi, не знаючи, iти нам теж до хати, чи лишатися надворi, чи зовсiм забиратися звiдси.

Але Пайчадзе пiдштовхнув нас у спини:

— Ходiмо, ходiмо, хлопцi! Ходiмо!

У хатi Галина Сидорiвна заметушилася, шукаючи зеленку. Вона бiгала з кухнi в кiмнату, з кiмнати в кухню, грюкала дверцятами шафи i буфета, щось у неї летiло з рук, дзвякало, падало, розливалось, розсипалося — i нiяк вона не могла знайти тої зеленки.

Лейтенант дивився на неї розчуленими, закоханими сяючими очима.

А ми дивились на лейтенанта.

Ми дивилися на нього винувато i з каяттям.

Знайшовши нарештi зеленку, Галина Сидорiвна заходилася перев'язувати лейтенанта.

I, дивлячись, як обережно, з якою нiжнiстю промивала вона йому ваткою чоло i яке при цьому блаженство було написано на його обличчi, я подумав: «Якi тi вчителi все-таки наївнi люди. Вони думають, що ми дiти, що ми нiчого не розумiємо. Хе! Ви спитайте Павлушу про Гребенючку! А я, думаєте, про Вальку з Києва не думаю? Ого-го! Ми дуже добре все розумiємо. Прекрасно!»

— Вибачте, будь ласка, — зiтхнув я.

— Будь ласка, вибачте, — зiтхнув Павлуша.

— Та що ви, хлопцi! — радiсно усмiхнувся лейтенант. — Це найщасливiшi хьилини, да, у моєму життi. I це зробили ви, да!

— Ми думали, що ви хочете вкрасти… — промимрив я.

— I думали рятувати… — промимрив Павлуша.

— Рятувати?! Га? Рятувати? Га-га-га! — загримiв на всю хату лейтенант. — Слушай, Галя! Слушай, якi в тебе геройськi ученики, да! Вай, молодцi! Вай! Ти права, їм не можна сваритися, да, нiзащо не можна сваритися! I ви нiколи не будете сваритися, правда? Ваша дружба, да, буде завжди мiцною, як гранiт того доту! Ви на все життя запам'ятаєте, да, той дот! I ви, канешно, не сердитесь на нас за цю тайну, да? «Г. П. Г». Герасименко. Пайчадзе. Гребенюк. Але все, що ви сьогоднi прочитали там, свята правда Павлуша вирячився на мене:

— Д-де… що прочитали? Я знизав плечима.

— Як? Ви хiба не були сьогоднi бiля доту? — тепер уже здивовано промовив лейтенант.

Вiн глянув на Галину Сидорiвну. Вона розгублено заклiпала очима.

— А… а ця хустина? — Галина Сидорiвна пiдняла руку з хустиною, яку я їй дав. — Це ж… це ж… та сама, я ж бачу. Це моя хустина, яку я дала Ганi. Ой хлопцi, не той.

Павлуша запитально глянув на мене. Я опустив голову:

— Це я… зняв. Вiн навiть не знає. Я випадково побачив, як вона чiпляла. Я думав, що вона якось дiзналась i хоче покепкувати. Посварити нас знову.

— Та що ти! Що ти! — скрикнув лейтенант. — Таке скажеш — посварити! Совсем наоборот! Це ж вона все придумала, щоб помирити вас. Помирити, понiмаєш! Вона замiчательна дiвчинка!

Павлуша почервонiв i опустив очi.

I я раптом згадав, як я оббризкав Гребенючку грязюкою, а вона сказала, що грузовик i що сама винна…

I я теж почервонiв i опустив очi.

Боже! Невже ж я такий бовдур, що весь час думав на неї казна-що, а вона зовсiм не така?! Невже?! Що ж тодi вона про мене думає? Вона ж таки думає, що я справжнiсiнький бовдур.

I це таки правда!

I нiхто цього не знає так, як я знаю!

На другий день усе село облетiла звiстка про те, що наша вчителька, наш класний керiвник Галина Сидорiвна Герасименко виходить замiж за старшого лейтенанта Реваза Пайчадзе.

Це було так несподiвано, що всi аж роти пороззявляли вiд подиву. Нiхто нiколи нiчого не помiчав i не пiдозрював. Усiм було вiдомо, що наша Галина Сидорiвна дуже горда, неприступна i незалежна.

У неї закохувались — так!

Але вона — нiколи!

Вона ходила, як цариця, i нiхто не одважувався наблизитись до неї. У вiдповiдь на несмiливi залицяння вона тiльки смiялася.

I ось виявляється, що вже понад рiк вона кохала цього старшого лейтенанта i не признавалася нi йому i нiкому в свiтi. Вона заборонила йому на людях навiть пiдходити до неї. Вона вважала, що вчителька не має права закохуватись, бо це принизить її в очах учнiв, пiдiрве її авторитет, негативно вплине на виховання у школярiв високих моральних якостей.

I хтозна, скiльки б iще мучила вона лейтенанта i мучилася сама, якби не ми з Павлушею…

А тепер дiватися вже було нiкуди. Ото одне-едине слово, що мимоволi зiрвалося в неї з уст при нас i при ньому, вiдрiзало їй шлях до вiдступу.

Наша Галина Сидорiвна виходила замiж!

— Ну, дай їй боже щастя, — говорили баби.

— Хлопець вiн, видать, хороший.

— Кажуть, розумний, добрий…

— I не п'є…

— I пристойний який!

— Та що там казать — просто герой, та й усе! Дитину врятував!

— Я б свого Карпа хоч сьогоднi на такого промiняла…

— Таж такий тебе не возьме, бо ти кислоока.

— Обiзвалася красуня!

— Та цитьте ж бо! Розкудкудакались!

— Було б рокiв тридцять тому про це сперечатися, тепер пiзно. Онукiв скоро женитимете.

— От я ж i кажу — дай їй боже щастя!

— Жаль тiльки, хороша була вчителька. Хто ще з тими гангстерами так возитиметься, як вона. Iнша їх би й грамоти не навчила. Так би й ставили у вєдомостi за трудоднi хрестики замiсть пiдпису.

— Кажуть, їхнiй полк зимою десь пiд Києвом стоїть.

— У казармi, значить, житимуть…

— Чого там у казармi! Офiцери сiмейнi в окремих квартирах живуть. Газ, ванна, холодильник — усе, що треба.

— А через рiк, кажуть, вiн в академiю поступатиме. На генерала вчитиметься.

— Дай їм боже щастя!

А нам якось i не подумалося, що це ж вона вже не буде бiльше нашою вчителькою. Ми були схвильованi й збудженi, ми зiбралися всiм класом, щоб обговорити цю надзвичайну подiю. Ще б пак! Не щодня твоя вчителька виходить замiж. Та ще яка! Класна керiвничка, яка веде тебе i виховує буквально з першого класу, яка знає тебе як облупленого i до якої, незважаючи на її «вийди з класу» i двiйки, ти звик, може, бiльше, нiж до рiдної тiтки, бо рiдну тiтку бачиш переважно на свята, а її щодня з ранку до вечора.

Але з обговорення нiчого не вийшло. Ми тiльки мдакали, гмикали й колупали пiдборами землю. Хтось (здається, Антончик Мацiєвський) спробував пожартувати, хихикнув, але його одразу затюкали, вiн принишк i рота бiльше не розтуляв.

Нарештi серед загальної тишi Гребенючка тремтячим голосом промовила:

— Не буде в нас уже такої класної керiвнички… Нiколи… Кого б не призначили…