Тореадори з Васюкiвки - Нестайко Всеволод Зиновьевич (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации txt) 📗

— Ну! Бачу! I яєчню, бачу, прийняв твiй органiзм, i сиру пiвтарiлки, i молока Що ж ти хочеш? Пiсля такої температури це навiть забагато зразу. Забороняю тобi їсти по стiльки! А голова крутиться вiд довгого лежання. Треба вставати потрошку, раз температури нема. Дозволяю тобi сьогоднi встати хвилин на десять-п'ятнадцять i походити по кiмнатi. Тiльки не бiльше… «Органiзм не приймає!» — вона усмiх-нулась. — Ех, ти! Герой!

Я насупив брови i одвернувся.

Я не дуже їй вiрив. Вона медичка. Вона мусить заспокоювати хворих. Така її робота, їй за це грошi платять.

I все-таки пiсля того, як вона пiшла, я вiдчув, що менi полегшало — перестало колоти в боцi, i нога одiйшла, i руку одпустило. I серце забилося бадьорiше. Смерть поки що вiдступила.

Менi навiть здалося, що я почув, як вона, загримiвши кiстками, побiгла-покотилася кудись геть по дорозi… Чи. може, то загримiв, упавши разом з Яришкою, мiй велосипед у дворi?..

Мiй?

Велосипед?

Який же вiн мiй?

Нема в мене вже велосипеда!

Нема!

Подарував.

Дурень!

Та я ж… я ж… думав, що вмираю.

«Пожди-пожди! Чого це ти так рознервувався? Може, ще вмреш i не будеш дурнем», — шепнув менi глузливо внутрiшнiй голос.

«Тьху на тебе! — лайнув я той голос. — Краще бути живим дурнем, нiж…»

Ну й що! Ну й подарував! Подумаєш! Рiднiй сестричцi подарував. Хай катається на здоров'я, люба, дорога, се… У дворi знову щось гупнуло й задеренчало. Чорт! Чого ж вона, корова, падає! Так же всi спицi повибивати можна!

Ну i хай вибиває, її велосипед — може зовсiм його розбити.

Чого тобi тепер хвилюватися? Не треба тобi тепер хвилюватися.

Спи спокiйно, дорогий товаришу! Мда…

Павлуша, значить, буде на велосипедi, Вася Деркач на велосипедi, Коля Кагарлицький на велосипедi, Стьопа Карафолька, гад, на велосипедi, — коротше, всi, всi геть-чисто на велосипедах, а я — пiшки. На своїх двох. Мда…

Тодi вже краще вмерти! Що це за життя без велосипеда! Комедiя! Смiх!

А який же був велосипед! «Україна». З багажником, i з фарою, з ручним гальмом. А швидкiсть яка! Вiтер, а не велосипед. Був!

У дворi знову задеренчало.

Доламує!

Серце моє розчахнулося вiд болю.

«Дозволяю тобi сьогоднi встати на десять-п'ятнадцять хвилин».

Я пiдвiвся i сiв на лiжку.

Хоч глянути на нього востаннє. От гляну, потiм ляжу i вмру.

Я встав i, хитаючись, пошкандибав до вiкна.

Яришка, висолопивши вiд старанностi язика, вихилясами кружляла по подвiр'ю. На лобi в неї полум'янiла здоровеннецька гуля, на щоцi подряпина, колiно розбите. Але очi сяяли щастям. I, видно, те щастя заслiпило її, i вона нiчого не бачила. У всякому разi дубовий ковбок, на якому ми рубали дрова, вона точно не помiчала, бо перла прямо на нього. Я не встиг навiть роззявити рота, як вона перечепилася об ковбок i…

Огут уже я роззявив рота. Я не мiг його не роззявити.

Душа моя, котра ще трималася в тiлi, не витримала. Велосипед став дибки i з усього маху грюкнув на землю, задеренчавши всiма своїми деталями.

— Ех ти!.. Щоб тобi!.. Що ти робиш?! — одчайдушне закричав я. Хай я умру, але навiть перед смертю я не можу спокiйно дивитися, як гине велосипед!

Лежачи пiд колесом, Яришка розгублено клiпала очима. Потiм враз насупила брови i мовчки почала вибиратися з-пiд велосипеда.

Встала, пiдняла велосипед i змiряла мене презирливим поглядом.

— Думаєш… думаєш… я тобi повiгила, що ти подагував? Я знала, що ти жагтуєш… загаза чогтова!..

I, шморгнувши носом, одвернулася.

Я роззявив рота i… усмiхнувся. «Загаза чогтова…»

Сонце засяяло з неба, заспiвали пташки, i зацвiли-запахли пiд вiкном троянди.

Життя повернулося до мене.

Сумнiвiв не було — я видужував.

Дорога Яришко, люба моя сестричко, я тепер завжди даватиму тобi велосипед — коли тiльки захочеш! Чесне слово!

Поки менi було дуже зле, я не вiдчував, як минає час. Часу нiби не iснувало.

А як менi трохи покращало, отодi я вiдчув, що то за нудота хворiти. Я нiколи не думав, що години такi довгi, а день такий нескiнченний. Ранiше менi його завжди не вистачало. Не встигнеш, бува, що-небудь затiяти, започаткувати, як уже й вечiр. А тепер до того вечора була цiла вiчнiсть. Вона без кiнця й краю тяглася, тяглася, витягуючи з мене жили. Того вечора не можна було просто дочекатися. А заради вечора я тiльки й жив на свiтi. Увечерi приходив Павлуша. Правда, вiн забiгав i вранцi, i в обiд, але то на кiлька хвилин. А увечерi вiн приходив години на двi, а то й три i сидiв доти, поки я не помiчав, що вiн уже клює носом вiд утоми, i тодi я гнав його спати. Вiн дуже втомлювався, Павлуша. I не тiльки вiн, усi втомлювалися. Все село працювало на вулицi Гагарiна, гуртом лiквiдовуючи ту страшну руйнацiю, яку наробила стихiя на одну нiч. Вiдбудовували хати, розчищали подвiр'я, заново будували знесенi, потрощенi повiтки, хлiви й комори, розкопували льохи. Нарiвнi з дорослими працювали й учнi, починаючи з сьомого класу. Та й меншi не сидiли склавши руки, — кожен щось робив у мiру своїх сил i можливостей. Бо рук тих не дуже й вистачало. Пора була гаряча, збирання врожаю — i фрукти, i овочi… Добре, що хоч вiджнивуватися до дощiв устигли. Всi працювали з ранку до вечора. Всi. А я лежав собi паном — пив какао, їв гоголь моголь i рiзнi пундики смачнi, що їх ночами пекла менi мати для змiцнення хворого органiзму. Пив, їв i читав собi рiзнi пригодницькi книжки.

А хлопцi трудилися i їли звичайнiсiнький хлiб з салом.

I я їм заздрив несамовито.

Я ненавидiв какао, гоголь-моголь i смачнi пундики.

Я промiняв би всi цi ласощi на шмат хлiба з салом у перервi мiж роботою.

Мiй дiд завжди називав мене «цiлосвiтнє ледащо». Але якби вiн знав, як менi, «цiлосвiтньому ледащовi», хотiлося зараз працювати! Я б не вiдмовився вiд найбруднiшої, найпротивнiшої, найважчої роботи. Тiльки б з усiма, тiльки б там, тiльки б не лежати колодою в лiжку.

Лише тепер я збагнув одну iстину — чим страшна хвороба! Не тим, що десь щось болить! Нi! Найстрашнiша хвороба безсиллям, бездiяльнiстю, нерухомiстю.

I я зрозумiв, чого люди насамперед бажають один одному здоров'я, чого кажуть, що здоров'я — всьому голова…

Як я страждав вiд своєї бездiяльностi, ви собi навiть не уявляєте. Коли нiкого не було в хатi, я заривався в подушку i просто вив, як той собака голодний.