Тореадори з Васюкiвки - Нестайко Всеволод Зиновьевич (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации txt) 📗

А де ж це Павлуша? Щось довго його нема. А що, як побачив вiн свою Гребенючку i вилетiв я йому з голови? Бо вона ж нещасна, потерпiла, її треба пожалiти. I вiн її жалiє, i заспокоює, як тiльки може. I забув вiн i думати про мене. I не прийде бiльше, i будемо ми з ним знов у сварцi.

Вiд цiєї думки так менi стало тоскно, що свiт потьмарився. I така мене взяла злiсть на Гребенючку, що я аж зубами скреготнув. Ну, все ж вона, все ж лихе через неї! Ну, не прискiпуюсь я. Ну, через неї, точно ж! Ну, через кого ж я ще лежу, потерпаю, як не через ту капосну Гребенючку! Через кого ноги збувся, ворухнутися не можу? Через неї. Хотiв же врятувати для неї собаку якусь, щоб радiсть їй була. Коробочку, бач, ювелiрну з коштовностями нагледiв. Бодай би згорiла та коробочка, i та шафа клята, i та хата вся разом з Гребенючкою!..

I раптом менi зробилося жарко, так жарко, наче мої прокльони на мене обернулися, i не коробочка та, i не шафа, i не хата вся разом з Гребенючкою, а сам я горю синiм полум'ям.

Хочу скинути кожуха дiдового i ковдру з себе i не можу. Щось на мене навалюється, i давить, i пече несамовито, наче прас важенний. I щось у головi крутиться, крутиться, крутиться… I гуде. I я вiдчуваю якiсь цифри у тому наростаючому руху, якесь шалене збiльшення кiлькостi, якесь неймовiрне множество. I вiдчуваю, що нема вже менi виходу з того множества, I що ось-ось у мене щось лусне i буде кiнець…

Але нi, мука та не припиняється. I все крутиться на тiй граничнiй кiнцевiй межi. I крiзь те кружляння чую я враз голос Павлушi, але не можу збагнути, що вiн говорить. I голос медички, i ще чиїсь незнайомi голоси…

А потiм усе в моїй головi сплуталося, i я вже нiчого не пам'ятав…

Я прохворiв понад два тижнi.

Вже потiм Павлуша менi розказував, що, коли вiн привiв медичку (вiн дуже довго не мiг її знайти, бо потерпiлих розмiстили по всьому селу, i вона моталася з кутка в куток), то я лежав, розкинувшись на постелi, червоний як мак, i вiд мене жаром аж пашiло. Медичка одразу сунула менi термометра пiд руку — було сорок i п'ять десятих. Я був без пам'ятi i весь час повторював:

— Хай вона згорить!.. Хай вона згорить!.. Хай вона згорить!…

А хто «вона» — невiдомо.

Я-то добре знав хто, але, звiсно, Павлушi нiчого не сказав.

Прийшов я до тями лише на третiй день. У хатi було так ясно, свiтло i тихо, як буває тiльки пiд час хвороби, коли на ранок спадає температура.

Перший, кого я побачив, був дiд. Вiн сидiв на стiльцi коло мого лiжка й куняв. Мабуть, вiн сидiв з ночi. Та тiльки-но я ворухнувся, вiн одразу ж розплющив очi. Побачив, що я дивлюсь на нього, усмiхнувся i поклав шкарубку жилаву руку менi на лоба:

— Ну що, синку, видряпуєшся? Полегшало трохи, милий, га?

Це було так незвично, що я мимохiть усмiхнувся. Дiд зроду не казав менi таких слiв. I рука ця чи не вперше за все життя торкнулася мого чола. Здебiльшого вона торкалася зовсiм iншого мiсця, i зовсiм не так нiжно. Батьковi й матерi завжди було нiколи, i виховував мене дiд. Виховував по-своєму, як його колись у дитинствi ще за царату виховували. Я, звiсно, виступав проти такого виховання i доводив, що то дореволюцiйний жандармський метод, засуджений радянською педагогiкою. Але дiд давав менi потиличника i казав «Нiчого-нiчого, зате перевiрений. Скiльки великих людей ним виховано. I мовчи менi, сатана, бо ще дам!»

А тут, бач, «синку», «милий»…

Почувши дiдовi слова, з кухнi вибiгла мати.

— Синочку, любий! — кинулася до мене. — Краще вже, правда?

Вона притулилася губами до моєї скронi (мама завжди так мiряла температуру i менi, i Яришцi i завжди вгадувала з точнiстю до десятих).

— Тридцять шiсть, не бiльше. Ану помiряй! — Вона сунула менi пiд пахву термометр.

Iз спальнi зашльопав босими ногами батько, заспаний, скуйовджений, у самих трусах — тiльки прокинувся.

На обличчi його була розгублена усмiшка.

— Ну як? Як?.. Го-го, бачу — видужуєш, козаче! Бачу!

— Та цить! Розкричався! — гримнула на нього мати. — Вiд такого крику в нього знов температура пiдскочить.

Батько одразу втягнув голову в плечi, навшпиньках пiдiйшов до лiжка i, схилившись до мене, пошепки сказав:

— Вибачай, то я од радостi.

Я усмiхнувся — вперше в життi не я в тата, а вiн у мене просив вибачення.

— Ну, як там затопленi? — спитав я i сам не впiзнав свого голосу, такий кволий, ледь чутний вiн був — наче з погреба.

— Та нiчого, все гаразд. Вода вже спадає. Люди починають у хати повертатися. Все гаразд.

— Жертв нема?

— Та слава богу, обiйшлося. Люди всi цiлi. Так дехто подряпався, попростуджувався, а серйозного нiчого. Трошки тiльки худоба постраждала. Та й то небагато. В кого коза, в кого пiдсвинок, трохи птицi… А корови всi порятованi i добро…

— I все завдяки солдатам, хай їм сонце свiтить! — встряла мати. — Якби не вони, хтозна, що б i було.

— Да, технiка тепер в армiї могуча, — мовив поважно дiд.

— I кажуть, то ж ти їх привiв, — мати нiжно поклала менi руку на чоло.

— Не знав я, що такого сина геройського маю, — наче з трибуни сказав тато.

— Та!.. — Я одвернувся до стiни i вiдчув, як сипонуло менi жаром в обличчя, аж сльози виступили.

Все говорилося нiби щиро, але голоси в батькiв такi вже були лагiднi, аж надто.

Такими голосами з калiками розмовляють, з нещасними. «Це вони тому, що я хворий». Дiд кахикнув i сказав:

— А друзяка твiй учора цiлий день просидiв тут бiля тебе. I не їсть нiчого, аж схуд. От побачиш, зараз прибiжить.

Спасибi, дiду! Мудрий ви. Знали, що сказати! Як вивес ти мене з того стану незручного. Знали, чим радiсть менi зробити.

Мати витягла в мене з-пiд пахви термометр.

— Тридцять шiсть i один. Що я казала? Тепер уже пiде на поправку. А як нiжка, болить?

А я й забув зовсiм про ногу. Ворухнув нею — болю майже не було, тiльки вiдчув, що вона туго забинтована.

— Слава богу, нема перелому. Вивих. I трохи зв'язки… Медичка сказала, через два тижнi у футбола гулятимеш.

Рипнули дверi, i над клямкою вистромилась розпатлана, не зачесана ще голова Павлушi. Обличчя спершу витягнуте, непевне якесь, а потiм враз розпливлося в усмiшцi:

— Драстуйте… Можна?

— Та заходь, заходь, чого там, — усмiхнулась мати. — На поправку пiшло.

— Я ж казав, я ж казав, що сьогоднi краще буде, — Павлуша пiдiйшов до лiжка. Вiн аж свiтився весь радiстю i привiтом.