Гості з греків - Ячейкин Юрий Дмитриевич (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗
І він звільнив Феофіла від його обов’язків. Це було найстрашніше покарання. Коли в ромейській імперії людина позбувалася роботи, вона позбувалася і свого казенного житла, і платні, і усіх засобів до існування: хіба ж візьме хтось на роботу людину, яка не впоралась на державній службі?
Власне, назвавши Феофіла людиною, Никифор Тавр прирік його разом із сім’єю на жалюгідне тваринне життя: старцювати, харчуватися недоїдками та гнилизною, якщо його не влаштовує голодна смерть…
Наступник Феофіла, глухонімий кухар, годував смачно і вдосталь.
А хлопці добре засвоїли ще один урок: тримай язик за зубами, не розпатякуй без діла.
Іноді Никифор Тавр ніби скидав свій пишний одяг і робився колишнім аколітою, яким його знали на кораблі. У такі дні він забирав із собою учнів, вів на гору, звідки відкривалася далина аж до Мармурового моря, Золотого Рогу і Босфору, де величезним громаддям темнів Царівград. Аколіта сідав на камінь, учні купчилися навколо нього, і він розповідав про місто василевса, імператора, царя-автократора.
— Колись, ще у сиву давнину, аж тоді, коли Афінська морська держава воювала з аристократами Спарти, грецькі моряки з міста Мегари заснували тут, подалі од війни, місто. Їхнього ватага називали Візантом, от за його ім’ям і місто дістало назву Візантій. Тут оселилися купці і рибалки, ремісники і винороби. Та ось шістсот з лишком років тому імператор Константин оголосив Візантій столицею і нарік її Новим Римом, а люди — Константинополем, усю ж державу назвали Візантією. Нині це найбільше місто в усьому світі. Тут найбільший у світі божий храм святої Софії, найбільший іподром, що вміщує усіх дорослих городян, найбільші водосховища на випадок облоги. Під велетенським склепінням одного з них можна плавати на невеличкому гребному судні. Навколо міста височать наймогутніші у світі муровані стіни, які стережуть чотири сотні кам’яних веж. А ще у Царівграді — найбільший у світі царський палац, котрий так і зветься — Великий…
Далі розповідь Никифора Тавра бриніла, як казка:
— В головному залі палацу, коли приїздять посланці заморських володарів, розкладають коштовності царської скарбниці, які так сяють, що не можна на них дивитися, бо очі сліпнуть і течуть з них сльози. А в глибині зали височить золотий трон імператора, перед сходинками якого лежать два леви, теж роблені із золота. А за тропом — золоте дерево із срібними листочками. На вітах сидять барвисті птахи із золота та емалі. Ви, хлопці, в житті не бачили і, певно, ніколи не побачите стільки золота! Коли ж заморські гості входять до зали, птахи на золотому дереві змахують крильцями і співають срібними, як дзвіночки, голосами, золоті леви піднімаються, зблискують смарагдовими очима і грізно рикають, а трон з імператором піднімається в повітря. Коли ж опускається і стає на місце, імператор сидить на ньому вже в іншому золотому вбранні, ще багатшому, розкішнішому і коштовнішому, ніж був на ньому до цього. Заморські гості падають ниць і бояться звести голови…
Закінчував аколіта завжди однаково:
— Порівняно з державою ромеїв, усі інші країни — збіговисько темних неуків. Порятунок для них один — покора Візантії, бо вона найбагатша, найбільша і наймогутніша держава. Вона усьому світові несе благо освіти і порядку. Кожен, хто вірою і правдою слугує імператорові, щасливий, бо має від щедрот божественного василевса золото, коня і зброю, гарний дім з дужими рабами і коштовний одяг. І простий ромейський люд схиляється перед слугою самодержця…
А днями учні знову побачили Царівград зблизька, не весь, а тільки куточок біля Андріанопольських воріт. Тут, одразу ж за стіною, містився багатий монастир воєводи небесного воїнства, грізних меченосних янголів, святого Михаїла. Дітей провели сюди непомітно, у вечірніх сутінках. Це нікого не здивувало. Підлітки вже звикли до того, що їх ховають від сторонніх очей. Посеред монастиря височіла найдавніша серед константинопольських храмів церква Хора. Вона стояла тут ще тоді, коли місто звалося Візантієм.
Вранці учнів у білих сорочках до п’ят і з тонкими свічечками в руках привели до церкви на обряд хрещення. Врочисто співав незримий хор, промені свічок купалися в ладані, що курився з кадильниць. Співав хор тонкими дитячими голосами, який час од часу глушив густим басом кремезний чоловік у золотому довгополому одязі.
Того дня до церкви Хора зайшов хлопець з варварським ім’ям — Божедар, а вийшов з християнським — Феодор. На білій сорочці його теліпався маленький мідний хрестик, а під сорочицею — непоказний камінець, який колись одягла йому на шию мати і який хлопець ніколи не знімав.
Мати… Він силкувався її згадати, уявити і в той же час боявся, бо обличчя мамине чомусь уже не годен був уявити… Чому це так?.. Чому у пам’яті лишилося тільки її мертве, зарубане тіло?..
…Імперський вояк-найманець хрипко втовкмачував:
— Зникнуть списи, булави й сокири, а меч не переведеться, хлопці, ні! Колись ви ще згадаєте мене, старого брита Нормана Квіклія, і все, що мною мовлено!
Різній премудрості навчають хлопчаків у школі в горах, далеко від очей людських, таємно і приховано.
Але для чого?
В добробуті живуть хлопці, не як бранці, набираються сили, міцніють розумом, мужніють серцем, не торкані без провини, як діти вельмож.
Але чому?
Розділ 9
ЗМОВА
Київ літа 981 року.
Суворі середньовічні декорації: піч, зорі, стіна Старокиївської гори. Ліворуч — Дитинка. Праворуч — Хоревиця. А між ними — вдалині — Щекавиця світиться нічними вогнями. Там, лишивши малу залогу в князівському огороді, отаборилися варяги. Біля гарячого багаття точаться розмови, теж гарячі і небезпечні, як вогонь.
— Скажу я вам, воїни, обдурив нас конунг Вольдемар. Де це бачено, щоб за зроблене нами — і така невдячність? Хіба так раніше бувало? Хто скаже? Ходимо за ним, як бідні слуги, за харч та мізерну платню… Тьху!..
— Так, так! Це правда! Мусив нам князь дати села і міста на володарювання, як по всьому світу ведеться…
— Ми люди вільні, світу бачили і знаємо, як нас інші королі цінують і шанують. Чи всі чули про вікінга Роллу, сина ярла Ронгвальда?
— Кажи, кажи нам! Кажи, о ти, котрий знає про славного і непереможного Роллу, сина Ронгвальда!
— Добре, розповім, а ви слухайте і, слухаючи, думайте про несправедливого конунга Вольдемара. Трапилося: засварився Ролла з конунгом Харальдом Гарфагером і змушений був покинути рідні місця. Повів Ролла свій флот і своїх вікінгів на здобуття нових земель, де б вони самі собі були панами. Нікого не боялися хоробрі воїни, не злякалися й могутнього короля франків Шарля і вдерлися в його державу. Пливли вздовж ріки Сени, все піддаючи вогню і мечу, окрім золота і коштовностей, яких набрали так багато, що несила було з собою везти. Тоді склали все здобуте у місті Руані і попливли далі, лише з мечами і списами. Та ось зустріло їх військо франків. І був серед франків колишній вікінг, морський конунг Гастінг, який; пішов на службу до короля і став за це графом Шартрським. Чуєте, що мав за службу? Багате і родюче графство!
— Чуємо, чуємо! Кажи далі, ти добре кажеш.
— Отож доручили франки Гастінгові повести переговори з Роллою, щоб і його взяти на службу до короля. Під’їхав граф Шартрський до табору норманнів-вікінгів і загукав: «Гей, хоробрі воїни! Як звуть вашого сеньйора?» — «У нас нема сеньйора», — відповіли люди Півночі. «Тоді скажіть, чому ви прийшли в цю країну і чого бажаєте?» — «Хочемо повоювати собі землю і людей. А ти хто, ти, що так добре промовляєш по-нашому?» — «Чи ви чули про славного морського конунга Гастінга, який об’їздив на своїх кораблях усі моря і теж воював у цьому королівстві?» — «Звичайно, чули. Гастінг почав добре, а закінчив погано. Спочатку переміг, а потім пішов слугувати до переможеного». — «А чи не хочете й ви піддатися королеві Шарлю: за вашу службу і відданість він нагородить всіх королівським достатком, лицарським званням і васальними володіннями?» — «Анітрохи, анітрохи! Ми не хочемо коритися нікому! А що повоюємо, все буде наше. Йди геть! Можеш переказати це королю».
