Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий - Оксеник Сергій (электронная книга TXT) 📗
Напилися всі, наповнили баклажки. Постаралися запам'ятати це місце. Якби не вовкулаки, чий табір мав бути зовсім близько, кращого місця для того, щоб залишити Лелю з дітьми, годі шукати.
Усі зупинки були вдалими, але згаяли багато часу, і Лисий нервувався. Втім, можливо, він непокоївся з зовсім іншого приводу.
Потім дорогу перетнула жива річечка з великих сірих мурашок. Лисий вирахував, що мурашник мусив бути зліва, тож вони пішли праворуч, тримаючись на безпечній відстані від мурашиної доріжки. Обходити довелося досить далеко, доки не побачили мертвого потворного оленя з трьома рогами, якого мурашки крихітними порціями переносили до себе в мурашник. Наближатися було небезпечно, тож так і не з'ясували, від чого олень загинув.
І знову намагалися рухатися просто на південь — повільно, обережно, нашорошено. Ніяких ознак вовкулачого табору не було, і це ще більше турбувало Лисого. Якби ж його проминути вдень! Вночі вони не зможуть іти. Це занадто небезпечно. Вже зараз він відчував, що діти — особливо Марічка — дуже втомлені. До вечора ще далеко, але його все більше непокоїло, де знайти місце для нічлігу.
Ліс порідшав, ставав чисто сосновим, під ногами все частіше шурхотів пісок. Після вчорашнього дощу пісок уже висох, але свіжі сліди на ньому легко було розпізнавати. Тут проскакав заєць. Зайці — дуже добра їжа, але полювання на них вимагає часу, до того ж сирого їсти не будеш, а розкладати вогонь вони не могли ні в якому разі.
Кабани. Їх було не менше десятка. Пробігли на схід. Не вистачало ще натрапити на цю зграю! Стрілою його не візьмеш, а списів у них немає. До того ж, щоб узяти кабана на спис, треба бути здоровим сильним чоловіком. Такого легкого мисливця, як Лисий, кабан змете на своєму шляху, мов порошинку. А якщо буде поранений, то напевне повернеться й доб'є. Це один кабан, а тут ціла зграя! Правда, самі кабани їх не шукатимуть. Вони теж уникають таких зустрічей. Цікаво, чи бояться кабанів вовкулаки? Мабуть, ні. Вони теж ідуть зграєю, швидше за все, кабани тікають від них, як обпечені.
Вовкулачих слідів не було. Отже, до табору ще далеко. Якщо ґрунт і ліс не зміняться, обійти вовкулаків не вдасться.
Тепер доводилося йти повільніше — постійно шукаючи більш-менш густі зарості, уникаючи відкритого простору.
Знову знайшли малинник. Знову та сама їжа. А іншої немає. Діти їли малину без задоволення. Лисий і сам не зміг себе змусити з'їсти багато. Та й голод ці ягоди не дуже вгамовували. Щоправда, вгамовували спрагу, а це теж чогось варто. В цих пісках води не знайдеш.
— Хто вже не хоче малини, пошукайте м'яти, — сказав Лисий. — Але далеко не відходьте!
Діти тут же залишили кущі й повільно розбрелися, дивлячись собі під ноги. Леля перелила рештки води зі своєї баклажки до баклажки Лисого, а сама тепер набивала свою малиною.
— Хай би краще відпочили, — сказала вона. — Малі вже на ногах не стоять.
— Ніколи відпочивати, — буркнув Лисий, хоч дівчинка, безперечно, мала рацію. Він також мав рацію. Знову дві правди.
В заростях злякано зойкнула Марічка.
Ріка
Як з'ясувалося, ніякої небезпеки не було. Швидше навпаки. Марічка побачила вужа й зойкнула ще до того, як роздивилася, що це не гадюка. Івась зловив плазуна, і тепер пояснював їй, що у вужа жовті вуха, і що вуж не отруйний.
Лисий вичистив його нутрощі й шаблею розрізав вужа на дев'ять приблизно однакових частин.
— Ти збираєшся їсти його сирого? — Леля дивилася з огидою.
— Вужів можна їсти сирими, — відповів Лисий. — Якщо небагато. А багато у нас і немає.
Кожен шматочок він надрізав на спині. Тепер шкіра легко знімалася. Він вгризся зубами в соковите м'ясо. Спочатку Івась, потім Леля, а за ними й інші діти також покуштували. Спершу вони жували, не приховуючи огиди, але скоро зрозуміли, що це досить смачно. Та й голод не тітка.
Потім Леля викопала неглибоку ямку, всі поскидали туди кістяк і шкіру. Лисий подумав, що це правильно — запах не привертатиме небажаних відвідувачів, — і додав рештки своєї частки вужа. Леля ногою загорнула ямку піском.
— Молодець, Марічко, — похвалив Лисий за вужа. — Це означає, що десь недалеко мусить бути вода. Ви сідайте відпочиньте, а я піду на вивідки.
З півгодини він ішов по вужевому сліду, помітному на піску, а потім уже простував на запах води. Запах був неприємний, якийсь кислий, але це напевне був запах великої води. За якихось дві сотні кроків Лисий натрапив на кам'яний паркан. На колишній паркан. І в свої кращі часи це не була висока споруда. В одному місці лишився цілий шматочок — нижче зросту Лисого. В обидва боки паркан тягнувся безкінечною ниткою. За ним був потрісканий і розірваний деревами схил, колись вкритий таким самим каменем, з якого збудовано паркан.
А внизу за ним Лисий побачив те, що раніше, безперечно, було річковим дном. Багато років тому вода відступила, а на її місці буйно розрослися трави, кущі й дерева. Вони стояли нездоланною густющою стіною, і крізь цю стіну води не було видно. Важко навіть сказати, який цей ліс завширшки. У кронах дерев репетував пташиний базар. Мабуть, там, де вода відступила, мул колишнього дна став щедрим ґрунтом, на якому й розбуяло все це багатство.
Гущавина була такою непролазною, що можна було зовсім не боятися нападу звідти. Хіба що плазуни, які тут, безперечно, водяться. Але плазуни зненацька не нападають, якщо не наступиш на них. От там, у заростях, це можливо. А як же треба було б туди потрапити. Це ж скільки пташиних яєць там можна набрати! А що може бути поживнішим за пташині яйця!
Однак, на щастя, Лисий не розслабився, не втратив обережності. Він ішов повільно вздовж колишнього паркана, намагаючись усе ж таки триматися за чагарями, не наближатися. Лиш раз вийшов на відкритий простір і роззирнувся праворуч і ліворуч. Стіна лісу була безкінечна. За ним протікала могутня ріка, яка звільнила велетенський простір. Чому?
Дивувало й інше. Де водопій? Тут, у пісках, де водяться кабани, зайці, олені й, певно, інша дрібна й крупна звірина, мусить бути місце, куди всі ці зграї й одинаки приходять пити воду. Вони б уже неодмінно проломали й витоптали прохід до води. Але хоч скільки він вдивлявся в живу зелену стіну, ніде ніякого проходу.
Пояснення могло бути лиш одне, і його підтверджував гіркаво-кислий запах, яким тут усе було отруєне: вода в річці непитна.
Пройшовши ще з сотню кроків, Лисий уже хотів повертати назад, коли раптом помітив невеличку — принаймні такою вона здавалася здалеку — темну пляму на суцільній зелені. Він причаївся за кущем і прислухався. Якщо це хід до водопою, то не вистачало тільки зустрітися там зі стадом кабанів абощо. Спочатку він нічого не почув, а потім зрозумів: він нічого не чує! Тобто в цій частині берегового лісу немає птахів.
Лисий ще далі заглибився в чагарі й тихенько-тихенько почав наближатися до темної плями. На душі стало дуже погано. З-за стіни лісу йшов страх. А за ним донісся й запах. Жахливий і гидотний. І страшенно знайомий. Так смерділо на стоянці вовкулаків.
А потім він побачив слід, який ні з чим неможливо сплутати. Слід був широкий і прямий, мов стріла. Ним багато разів проходили на полювання голодні зграї. Ним вони поверталися, ведучи або несучи на собі здобич. Ним останнього разу вийшла велика група самців, але не повернулася. Сьогодні вночі ця зелена брама розчиниться й пропустить зграю вовкулачиць, стурбованих відсутністю своїх самців, а також двох вивідниць.
Якщо зараз діти перетнуть цей слід, то зграя піде не далі в ліс, а поверне на свіжий слід. І тоді вже їм нізащо не втекти. І захопити сплячих самиць зненацька, сидячи з луком та арбалетами довкола них на деревах, — також не вдасться.
Лисий так сподівався швидше проминути табір вовкулаків! Він знайшов табір. Ось він. Усе логічно. Житло цих звироднілих потвор може бути тільки тут — на березі отруйної ріки, в непролазних заростях отруєного лісу.
Тепер, коли знайшов табір вовкулаків, хлопчик не міг знайти дороги повз нього.
